Доля розпорядилася так, що половину зі своїх 74 років Віктор Петрович віддав службі в пожежній охороні. Тривалий час він керував пожежною охороною Закарпаття. З 1996-го — на пенсії, проте й донині має глибоку повагу серед підлеглих. У президентському указі, яким полковник нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня, — записано: «За мужність, самовідданість, високий професіоналізм, виявлені під час ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, вагомі трудові досягнення в реалізації важливих соціальних та природоохоронних державних програм».
...У 1986-му минув рік, як Віктора Захарченка призначили начальником обласного відділу Державної пожежної охорони Закарпаття. Тоді про аварію в Чорнобилі інформували як про посередню пожежу, і тільки згодом, побувавши там, Віктор Петрович зрозуміє, що до чого.
Протипожежний захист у зоні вахтовим методом здійснював зведений загін, що формувався з пожежників різних регіонів України. 13 червня 1987 року черга очолити його дійшла й до Віктора Петровича.
— Наша чергова варта, яка охороняла станцію, тоді несла службу безпосередньо в машинному залі першого енергоблока, де розміщувалися також дві автоцистерни та ще кілька машин спецтехніки, — розповідає він.
— Досить часто разом зі мною ходив дозиметрист. Аж дивимося, що таке?.. Прилад показує 125 рентген при нормі 10—12. На фасаді частини бетон «дзвенів». До речі, своєрідними «дозиметристами» на забрудненій території були й комахи. Щойно рентгени зростали, мухи та комарі зникали, — продовжує розповідь Віктор Петрович. — Щоправда, не все у Чорнобилі «дзвеніло» радіацією. Люди ловили рибу, збирали гриби. Потім зібране приносили в лабораторію, де все перевіряли на радіаційний фон. Часто він був у межах норми. В рибі радіація переважно накопичувалася в кістках, а м’ясо можна було їсти. Судаків по лікоть приносили! Наші працівники глибоко усвідомлювали всю серйозність становища, ставили виконання свого обов’язку вище за особисті інтереси, розуміючи, що працюють з великим ризиком для здоров’я й самого життя. Вони стійко переборювали всі труднощі, небезпека «гасилася» міцною згуртованістю, піклуванням один про одного, взаємовиручкою й високою відповідальністю за долі мільйонів людей. Щира їм за це вдячність...
Нелюдським напруженням були сповнені всі дні перебування в зоні аварії, протягом яких Віктору Петровичу довелося гасити майже двадцять пожеж. Горіли житлові будинки, диміли торф’яники, палав «рудий» ліс.
— Найбільше запам’яталася пожежа в Прип’яті на заводі «Юпітер» — можливо, тому, що вона була дуже складною, — розповідає ветеран. — Тоді вигорів повністю один із цехів. Прикро, але треба визнати, що під час ліквідації наслідків катастрофи не все було так гладенько і злагоджено, як інформували тогочасні засоби масової інформації. Тоді ми, ліквідатори, зіштовхувалися з багатьма прорахунками, які змушені були долати на ходу... Пригадую ремонтні роботи покрівлі першого енергоблока, які проводили солдати. Згідно з технологією, вони мали старий руберойд та пінопласт упаковувати в поліетиленові мішки й акуратно спускати їх додолу.
Натомість усі залишки просто кидали зверху вниз, збиваючи стовпи радіоактивного пилу. І знову незнання. До цього нам було відомо тільки про існування проникаючої радіації, а про те, що простий технічний пил несе у собі небезпеку, — ще не було. Отож люди отримували величезні дози (в середньому радіація перевищувала норму в 200—400 разів), а про смертельну небезпеку навіть не підозрювали. Щоправда, кожного дня дозиметрист перевіряв наші речі — стрілка зашкалювала. Тоді на звалище летіли матраци, ковдри, подушки, постільна білизна та одяг, що були у вжитку.
Пізніше, повернувшись на Закарпаття, Віктор Петрович відчув наслідки невидимої чорнобильської радіації на власному здоров’ї через нестерпний біль у горлі. Двічі на тиждень навідувався до ужгородських лікарів, котрі систематично чимось обробляли горло. Та бажаних результатів лікування не приносило. Тоді він поїхав шукати ради в Києві, де його для обстеження направили в Інститут нейрохірургії. Саме там і визначили справжній ступінь опромінення організму — 60 рентген (це перша чорнобильська категорія), а не три рентгени, як було записано в картці ліквідатора. Та про свої недуги Віктор Петрович говорити багато не хоче...
Усього в Чорнобилі Віктор Захарченко замість однієї вахти (15 днів) пробув три. Коли встановлений термін закінчився, заміни вогнеборцю ще не знайшли і попросили залишитися, потім — ще. І так 45 діб без відпочинку.
— Я часто згадую ті сорок п’ять днів і ночей, які прожив у Чорнобильській зоні. Минають літа, а вони не стираються, — підсумовує цей мужній чоловік, котрому разом із іншими довелося безстрашно йти супроти невидимого і водночас дуже підступного ворога...
Закарпатська область.
На знімку: слухають полковника Захарченка колишні й нинішні рятівники завжди уважно, бо в його словах — житейська мудрість, заклики до відповідальності й мужності.
Фото надане прес-службою облДСНС.
