За даними Міністерства охорони здоров’я, паліативної допомоги в Україні потребують 17 тисяч дітей. Водночас, за розрахунками ЮНІСЕФ, їх кількість значно більша і становить від 39 до 70 тисяч.
Така розбіжність у статистичних даних, на думку багатьох фахівців у цій сфері, свідчить про недостатню увагу з боку держави до проблем невиліковно хворих дітей, які, як і решта громадян, мають право на надання якісної і доступної медичної допомоги. Попри таку значну кількість невиліковних маленьких пацієнтів, нині в Україні є лише один дитячий хоспіс — на Івано-Франківщині. Крім того, й досі не налагоджена система забезпечення всебічної психологічної та соціальної підтримки маленьким пацієнтам, яким встановлено смертельний діагноз, та членам їхніх сімей. Аби окреслити найактуальніші проблеми та опрацювати дорожню карту їх вирішення, у Комітеті Верховної Ради з питань охорони здоров’я відбувся круглий стіл «Паліативна допомога дітям: право на отримання медичної допомоги та знеболення». Участь у заході взяли народні депутати, представники адміністрації Президента, Кабінету Міністрів, обласних державних адміністрацій, Національної академії медичних наук, провідних наукових медичних і фармацевтичних установ та вищих навчальних закладів, міжнародних та громадських організацій.
Власне, національне законодавство навіть термін «паліативна допомога» не містить. Відтак і проблему чиновники намагаються не помічати, але це зовсім не означає, що дітям не болить, переконаний ініціатор круглого столу народний депутат Сергій Березенко. Тож найперше він пропонує визначити це поняття у нормативних актах: «Нині ми працюємо над цим на законодавчому полі. Невиліковно хворі діти потребують паліативної допомоги. Їх необхідно підтримувати як мінімум у тому, щоб їх останні дні не були заповнені болем».
Нині існують різні підходи до цієї проблеми, багато хто вважає, що паліативна допомога має бути загальною — однаковою і для дорослих, і для дітей. На думку С. Березенка, це не правильно. «До дітей потрібно підходити з окремою філософією. Вони сприймають життя по іншому. Тому лікувати дітей «дорослими» методами — як мінімум не гуманно. Тож маємо всі разом відпрацювати дорожню карту, яку спільно втілюватимуть і комітет, і Мінохорони здоров’я, інші міністерства та відомства, громадський сектор», — зауважив народний депутат. Зокрема, за його словами, мають бути створені паліативні центри в усіх регіонах країни, а малюки забезпечені дитячими формами анальгетиків (нині знеболювальні дають у вигляді болючих ін’єкцій, хоча весь світ використовує пластирі та сиропи). «Це та реальна допомога, яку в першу чергу очікують дітки, а в другу, але не останню, — їх батьки», — сказав обранець.
Водночас, аби це стало можливим, до Державного бюджету мають бути внесені зміни, прописані відповідні протоколи Мінохорони здоров’я, що таке паліативна допомога діткам. «Сподіваюся, що за результатами першого півріччя бюджет переглянуть і необхідні суми на закупівлю дитячих анальгетиків буде закладено», — наголосив С. Березенко.
Сподівання на те, що вирішення проблеми нарешті зрушить із мертвої точки, додає і зацікавленість усіх сторін, у тому числі й чиновників. Принаймні такі підстави виникають після призначення Павла Розенка віце-прем’єр-міністром, який у силу своїх обов’язків куруватиме не лише питання соціальної політики, а й охорони здоров’я та культури.
Адже питання паліативної допомоги — це не проблема одного дня, однієї галузі чи одного рішення. Це довга дорога, зміна культури, філософії українського народу щодо допомоги одне одному, переконаний Василь Князевич, голова «Ліги паліативної та хоспісної допомоги». І хоча він сам виступає за об’єднання двох міністерств — соцполітики та охорони здоров’я, та все-таки сподівається: сильний віце-прем’єр, який куруватиме ці питання, зможе довести все до ладу. Принаймні насамперед розв’язати проблему знеболювання. «І ми можемо це зробити. Заговорити проблему — не завдання цього круглого столу. Бо це пройшло через серце», — наголосили народні депутати.
Довідково
Паліативна допомога — це підхід, що дозволяє поліпшити якість життя пацієнтів та їхніх сімей, які зіткнулися з проблемами смертельного захворювання, шляхом запобігання і полегшення страждань завдяки ранньому виявленню, ретельній оцінці й лікуванню болю та інших фізичних симптомів, а також наданню психосоціальної і духовної підтримки.
