Лісопилок на Міжгірщині хоч відбавляй! Як і насипів тирси, що нагадують терикони. Щоб не гнітили зір, гори відходів із захаращених територій розпилювання деревини в бойківському краї, як правило, традиційно звикли вивозити будь-куди, аби позбутися їх. Несанкціонованих сміттєзвалищ теж тьма-тьмуща, особливо рясніють біля річок. Вода все забере, легковажно міркують безгосподарники...
Іншої думки про болючу екологічну проблему в районі Андрій Попович, керівник ТзОВ «Роси-1», що виготовляє пиломатеріали. Щоб не псувати залишками переробки деревини довкілля — в гірській місцевості воно дивовижно мальовниче, — він ще на початку нового тисячоліття мав серйозний намір налагодити виробництво паливних брикетів. За кордоном така справа давно вирішена і підприємства навіть заробляють на цьому. Мріяти легко, а от реалізувати задумане складніше. Відверто кажучи, підприємцю не так просто було втілити свій план у життя. Хтось на його місці розчарувався б, коли, скажімо, надав підготовлений бізнес-проект в ОДА, а реакція посадовців — нуль уваги.
Та це підприємця не спинило. Подивувався байдужості чиновників, бо ж чи не їх безпосередній обов’язок — підставляти плече, коли йдеться не так про розвиток бізнесу, як про чистоту навколишнього середовища! Не махнув у розпачі рукою, а далі торував шлях. Багато подорожував, запозичував цінний досвід. Не спинило й те, що для задуманого потрібне потужне й дороге обладнання, яке зазвичай використовують на великих підприємствах. А тут — глибинка, тож планував тирсу лише із власного виробництва, що економічно нерентабельно, як підказували окремі «фахівці».
Досягти свого спонукала й газова криза. Пощастило і з помічником — Василем Лучинцем, якому теж не терпілося запустити нове виробництво дерев’яних гранул. А ще стало в пригоді товаришування з підприємцями з Галичини та Молдови. Саме з ними скооперувалися і придбали нарешті виробничу лінію. Звичайно, не імпортну, бо вона надто дорога, а вітчизняну — зі Львова, дешевшу щонайменше вдесятеро. Більш як півроку її запускали, налагоджували та вдосконалювали.
Тепер міні-завод, що за місяць може виготовляти 150 тонн біопалива, позмінно обслуговують два робітники. Втішає й те, що клієнтів вистачає. Серед них місцеві — турбаза «Арніка», готельно-оздоровчий комплекс «Жива вода», мукачівська фірма «Автолюкс». А головні покупці — іноземці: німці, італійці, чехи, словаки, угорці. Аж 98 відсотків продукції експортується за кордон. Вихід на світовий ринок яскраво свідчить про високу якість товару, пропонованого закарпатською глибинкою.
У перевазі пелетів сьогодні вже нікого переконувати не треба, вважає Андрій Попопич. Це висококалорійне паливо. Керівник ТзОВ «Роси-1», розуміючи теперішнє скрутне фінансове становище співвітчизників, особливо горян-земляків, встановив помірковану ціну — 1700 гривень за тону. Зауважує, що споживачів нового палива більшає, отож планує нарощувати виготовлення дерев’яних гранул. І це теж радує — в горах поменшає сміття.
Міжгір’я
Закарпатської області.
Андрій Попович (праворуч) разом зі своїм помічником Василем Лучинцем.
Фото автора.
