Усім селом втекли від полинового лиха жителі Обіходів на Житомирщині. Після аварії на ЧАЕС вони перебралися на Вінниччину, де для них збудували нове село — Нові Обіходи. Покидали обжиті місця з важким серцем і сльозами на очах. А як нині живеться переселенцям?
Із Вінниці до Нових Обіходів приблизно 80 кілометрів. На початку 90-х тут, у чистому полі, звели більш як 300 будинків. Усі з білої цегли. У нове село перебралося понад двісті сімей з уже згаданих Обіходів Коростенського району Житомирщини, понад десять сімей з Овруцького району, приїхали і з інших місць.
Дуже красиве село Нові Обіходи! Особливо нині, коли потопає в білопінному цвітінні садів. «Це тепер вишні, черешні, яблуні, квіти — на кожному обійсті, — каже місцева мешканка Тетяна Копішинська. — А тоді ягідки не мали, щоб дітям дати».
Усі будинки однакові, споруджували їх за одним проектом. Різна тільки кількість кімнат — від двох до чотирьох. У кожній оселі є кухня і вітальня. Село газифіковано. Торік закінчили будувати новий водогін, бо у старому часто рвалися труби. Громада виграла грант, за яким отримали кошти за швейцарською програмою DESPRO. Місцеві мешканці також зробили свій внесок — із кожного двору по 1,6 тисячі гривень. Усі вулиці зааасфальтовано, до того ж покриття гарної якості. Поруч із населеним пунктом протікає Південний Буг. Стежка до нього веде через ліс. На протилежному березі річки видно гори.
Перша народилася дівчинка, нині вона сама виношує дитину
— Коли ми приїхали на нове місце, тут було суцільне поле: ні деревинки, ні травинки, — розповідає директор школи Марина Собченко. Вона серед перших семи сімей прибула в Нові Обіходи. — Мені було 23 роки, в такому віці багато що здавалося романтичним. Та й думки мала інші — чекала народження дитини.
Дата заїзду перших переселенців — 14 вересня 1993 року. Їх доставили на семи КамАЗах. А менш як за місяць, 8 жовтня, жінкаа народила своє перше дитя. Дівчинку назвали Анастасією. Вона стала першою новонародженою у Нових Обіходах. Нині Анастасії стільки, як у той час було її мамі, — 23 роки. Вона так само при надії. Зізналася, що на осінь чекають появи на світ первістка. На обличчі помітна неприхована тривога.
З’ясовується, це стосується зовсім іншої ситуації. Чоловік Анастасії Андрій — у районі бойових дій на Донбасі. Він закінчив Житомирський військовий інститут імені Корольова. Молодий офіцер служить у розвідці. Час від часу приїздить у відпустку. Подарував місцевій школі прапор їхнього підрозділу з автографами і побажаннями побратимів. Майбутня мама зізнається, що він нині дуже потрібен поруч. Але ж війна! Опікуються Анастасією її мати Марина Василівна, сестричка-десятикласниця Вероніка, а також бабуся Віра Павлівна. Є ще й прабабуся по лінії матері — Мотрона Клименко, їй уже 93 роки. Бабуся дуже балакуча і дотепна на слово. Під час зустрічі багато розповідала про себе. Сумне пересипала жартами. Згадала, як їхню сім’ю розкуркулили, через це Мотрону до школи не взяли. Після цього раптом каже: «Дякувати Богу, дочекалася правнуків, то вже час на небо.
Але навесні не вмру. Хто ж дурний навесні помирає, коли така краса кругом? Та й літом не вмру, бо душно. Може, восени чи зимою...».
Бабуся Мотрона з роду довгожителів. Її старшій сестрі Марії Клименко вже 98 років. Вона найстарша з переселенців у Нових Обіходах.
Солдат попросився додому попрощатися з хатою
У чорнобилян, саме цим словом називають себе переселенці у Нових Обіходах, є своя пісня. А в ній слова: «КамАЗи завантажені — люди стривожені, в далеку дорогу час». Дорога справді неблизька: від Обіходів до Нових Обіходів — 350 кілометрів. Старші люди надзвичайно боляче пережили переїзд. Як зізналася Тетяна Копішинська, якби не земляки, не знає, чи залишилася б на чужині. А так вийдеш на вулицю — кругом усі свої.
— Там, у наших Обіходах, земля дуже легка, піску багато, пройде дощик — бери лопату, а тут після дощу лягай спати, бо чорнозем, довго сохне, — розповідає жінка. — Зараз мені 65, а тоді було 42. Коли переїхала, робила в полі на буряках. А в 46 оформилася на пенсію, чорнобилянам у такому віці платять пенсію. Маємо трьох синів, один з нами, другий у Козятині одружився, а третій у Коростені має сім’ю. Валера, найстарший, коли переїжджали, служив в армії, попросився додому, щоб із селом і хатою попрощатися.
Восени зібрали картоплю і поїхали.
Чоловік пані Тетяни Іван згадує, як у перші дні блукали, бо не могли потрапити у власний будинок. Усе кругом однакове, дерев не було, парканів теж. Мати пані Тетяни померла вже на новому місці. Могили померлих родичів залишилися на Житомирщині. Раніше їм надавали автобус, який доставляв у поминальні дні на кладовище. Тепер ті, хто має можливість і сили, добираються, але більшість старших людей не можуть цього зробити.
Вулицю перейменували на честь Василя Мельника
Історія переселення села Обіходи почалася з Василя Мельника. До аварії на атомній станції він працював головою колгоспу в названому селі. Моя співрозмовниця Марина Собченко, донька пана Василя, каже, що батько рано пішов із життя. У Нових Обіходах він так само очолив місцеве господарство. Попрацював на новому місці тільки два роки. Йому виповнилося лише 50, коли зупинилося серце.
— Після того, як вибухнув Чорнобиль, ми ще сім років жили в радіації, — каже пані Марина. — Сталося так, що я захворіла. Лікарі не могли встановити причину підвищення температури. Куди тільки не возив мене батько.
Пам’ятаю, в Інституті радіології мене дивився професор на прізвище Лосєв. У них був сучасний на той час прилад, подарований японцями. Професор під час розмови дістав із сейфа карту і знайшов на ній наше село. Воно було зафарбоване в чорний колір. Пояснив, що Обіходи віднесено до другої категорії радіоактивного забруднення, що там радіаційний фон в рази перевищує допустимий. Порадив батькові шукати інше місце проживання.
Співрозмовниця каже, що на той час для керівника колгоспу-мільйонера це не становило особливих труднощів. Василю Мельнику запропонували роботу у Скадовську. Брали на посаду заступника директора радгоспу.
Навіть їздили на оглядини господарства і будинку, в якому мали жити.
Новосели відмовилися переїжджати
— Як же я сам поїду, а людей залишу, — пригадує слова батька його донька. — Скажуть, утік. Одне слово, замість Скадовська тато поїхав у Москву. Саме там було вирішено питання про надання коштів на будівництво нового села.
Нові Обіходи будували протягом 2,5 року. Найнесподіваніше чекало попереду. Коли будівництво завершили, людей запросили на оглядини. Вони поїхали двома автобусами, і на місці кожен міг вибрати для себе помешкання, навіть сусідів. Повернувшись назад, дехто передумав переїжджати. Новобудови чекали новоселів, а люди не захотіли залишати обжиті місця. Голова відправив на семи вантажівках свою родину, а також сім’ї, які вирішили втікати від радіації. Після того кожного вівторка у Нові Обіходи приїжджала нова колона з переселенцями. Зустрічали їх дружно. Старанно допомагали одне одному. Помирилися навіть ті, хто на старому місці конфліктував між собою. Так починалося життя на новому місці.
Вінницька область.
Дослівно
Сільський голова Нових Обіходів Ніна БІЛИК:
— Найбільшою проблемою нашого села, яке називають чорнобильським, є відсутність роботи. Дехто працює в сільськогосподарському товаристві. Більшість змушені виживати, перебиваючись заробітками за межами села.
Тримають худобу, вирощують городину. До нас переїхали дві сім’ї з Донбасу. Вони теж мають якось заробляти на прожиття.
Молодь хоче мати нормальний будинок культури. Поки що ми обладнали під такий заклад один з адміністративних будинків. Церкву люди збудували за власні кошти, частину робіт фінансувало місцеве сільгосппідприємство. Служба відбувається українською мовою, храм належить Київському патріархату. Треба ремонтувати школу. Навчальний заклад обігрівається за допомогою природного газу. Двоповерхове приміщення велике. Щоб перевести на альтернативне паливо, також потрібні кошти.
Перші оселилися в Нових Обіходах 93-річна Мотрона Клименко та її внучка директор школи Марина Собченко, а правнучки Анастасія і Вероніка (діти пані Марини) народилися вже у цьому селі.
Десантник Григорій Знайда після поранення на Донбасі повернувся в село, на прохання громади встановлював купол і хрест на храмі. Чому він? Бо десантники не бояться висоти.
Фото автора.
