Відома істина, що першою жертвою війни є правда, сьогодні, як ніколи, знаходить своє підтвердження у схемі зусиль глашатаїв влади з легітимізації іншого трактування вітчизняної історії на основі спрощених та спримітизованих до межі конструкцій.
Як тут не згадати зауваження відомого дослідника Цвєтана Тодорова, що історичною пам’яттю можна зловживати по-різному: прославляти минуле до такої міри, що воно втрачає будь-який реальний сенс, а можна баналізувати його...
Відтак сьогодні, як ніколи, набуває актуалізації й інша аксіома: про війну мають визначальне право судити полеглі — вони пройшли її до кінця. Саме за правду їх примусили замовкнути навіки. А обов’язок суспільства — зберегти пам’ять про них такою, з якою вони жили та вірили, захищали свої домівки та сім’ї, свій рідний край і свою Вітчизну.
Про перемогу і переможених
На відміну від давніх ретрансляторів історичного знання — «сказателів» та літописців-хронікерів — інтерпретаційний інструментарій сучасних істориків незрівнянно різноманітніший: від макроісторичного наративу — до усно- й макроісторичного. Попри те, що це абсолютно нічого не змінює у самій історії (як реальності, що минула й, ніби, «скам’яніла»), для наших уявлень про неї це має найважливіше значення. Височіючи над сучасною «суєтою суєт», марнославством і тимчасовими, кон’юнктурними раціями, минуле незворушно дає себе не тільки оглянути, поставити діагнози окремим «негараздам» і піднести злети, а й потішитися «глибоким проникненням» у сутнісні рушії історичних явищ, мотивації поведінки дійових осіб, «погратися» у припущення, залучаючи для цього зовсім контрпродуктивний, як для науки, умовний спосіб, виявити вражаючі уяву асоціації і вийти на «універсальні» висновки та узагальнення, що майже одразу завдяки зусиллям певних інстанцій чи інституцій набувають статусу «абсолютної істини», як правило, обов’язкової для всіх.
Та, коли оминати метафори, слід погодитися, по-перше, з тим, що науковці, за визначенням, володіють правом і обов’язком (які підлягають усілякому захисту, включно з нормативно-правовим) піддавати минуле «анатомуванню» всіма доступними засобами, якщо це вкладається в доволі простору номенклатуру наукових методик і прийомів. Більше того, імпровізаційно-творчі імпульси тут потрібно лише заохочувати, як і наукову експертизу та критику, що відіграють таку собі «санаційну» функцію. Звичайно, ця «розкіш творчої свободи» має регулюватися не тільки науковою, а й суспільною відповідальністю, певними моральними застереженнями, особливо коли йдеться про такі суперечливі ідеологічно перевантажені та емоційно забарвлені сторінки історії, як Друга світова війна.
Навіть усталені в науковому просторі поняття набувають різних сенсів, коли ними починають оперувати політики з метою маніпуляції масовою свідомістю. Оскільки головним, ключовим терміном, що визначає смисловий стрижень цього тексту, є «перемога», спробуємо визначити змістовне наповнення, якого йому надають представники різних наукових дисциплін, політики, самі учасники війни, громадяни сучасної України.
Етимологічно це слово походить від двох складових: «пере», тобто, те, що пов’язане з подоланням, переходом, і «могти» — здатності щось зробити. Поєднання двох компонентів утворює смислову форму, що означає певні надзусилля для досягнення конкретної мети, подолання тих чи інших несприятливих обставин, труднощів, випробувань: «перемогти біль», «перемогти хворобу», «перемогти суперника чи ворога» тощо. В «Тлумачному словнику української мови» перемога визначається як «повний успіх у бою, остаточна поразка військ противників, звитяга, побіда» (т. 3. с. 280).
У сучасній літературі з теорії історії воєнного мистецтва не існує чіткої дефініції перемоги у війні. «Успіх» стратегічної чи фронтової операції, тактичних дій оцінюються за певними параметрами. А от вичерпного визначення перемоги не сформульовано. Візьмемо на себе сміливість стверджувати, що перемога — це повна й безумовна капітуляція супротивника з усіма можливими юридичними, дипломатичними, соціально-економічними й політичними наслідками. Перемога Антигітлерівської коаліції над державами Осі в цілому відповідає цьому визначенню.
У жодній публікації не знайдемо слова «поразка», написаного з великої літери, хоча своїми історичними наслідками (особливо у віддаленій перспективі) деякі з них варті кількох великих перемог.
Переможені змушені знаходити якусь нову точку відліку і ставити нові цілі, досягнення яких потребує, по-перше, тверезої переоцінки помилок і власного гіркого досвіду; по-друге, пошуку нестандартних шляхів нівеляції статусу переможеного в правовій площині, а також в економічному змаганні з переможцями та іншими переможеними; по-третє, подолання синдрому переможеного, реабілітації суспільства, здобуття моральної компенсації через переформатування масової свідомості з ураженої комплексом «неповноцінності» в «інстинкт переможця» завдяки успішному розв’язанню низки найважливіших проблем, які завжди постають у стані переможених.
Натомість ті, хто виграє війну (насамперед держава й політикум), як правило, всіляко намагаються максимально скористатися з цього. У першу чергу це стосується легітимації правлячого режиму, набуття дивідендів тими політичними силами, які «приклали руку» до перемоги.
«Ціна питання» при цьому є такою високою (особливо для режимів та партій), що вже сам факт перемоги експлуатується на всю можливу потужність. Піком цих зусиль вважається сакралізація явища: звідси — написання слова «Перемога» з великої літери, що спочатку надає їй епічного звучання, а згодом поступово перетворюється на «Великий міф переможної війни».
Перемоги у війні бувають різними, й оцінювати їх слід за цілим комплексом параметрів: суто воєнних, політичних, дипломатичних, правових, економічних, соціальних, морально-психологічних, гуманітарних тощо.
Для прикладу, війна за Фолклендські острови велася за межами території Аргентини та Великої Британії і завершилась перемогою останньої, що закріпила ці володіння за собою.
Друга світова війна завершилася тим, що німецька і японська сторони підписали акти про безумовну капітуляцію. Але Німеччина була повністю зайнята військами союзників по Антигітлерівській коаліції і поділена на чотири зони окупації, в яких вся повнота влади належала радянській, американській, британській і французькій адміністраціям. Натомість Японія, втративши, як і Німеччина, армію, частину територіальних володінь, окупована не була, хоча на її території залишилися американські військові бази.
Повномасштабна воєнна перемога «Об’єднаних Націй» доповнювалася дипломатичною, що одержало втілення в нав’язаній переможеним низці політичних (денацифікація, демілітаризація, демократизація), економічних (репарації на користь переможців), територіальних (шляхом переділу довоєнних кордонів і передачі частини територій іншим державам) умов, закріплених відповідними міжнародно-правовими актами.
Проблему, пов’язану з адекватністю цих та інших кроків, зокрема, спрямованих на відшкодування збитків, яких зазнали жертви й переможці, вирішували у такий спосіб, щоб максимально задовольнити інтереси останніх, але не позбавити переможених можливостей відродження економіки і певних соціальних стандартів.
До історії питання
Аби точніше уявити, як форматувалися офіційні пам’ятні дати, пов’язані з завершенням Другої світової війни, наведено кілька фактів.
Ще 8 травня 1945 р. з’явився Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про оголошення 9 травня святом Перемоги», в якому цей день визначався неробочим. 2 вересня 1945 р. вийшов Указ «Про оголошення 3 вересня святом перемоги над Японією». І в цьому випадку встановлювався неробочий день.
Та вже через два роки
(7 травня і 23 грудня 1947 р.) обидва святкові дні — 9 травня і 3 вересня, згідно з відповідними указами Президії Верховної Ради, знову стали робочими. Отже, День Перемоги над Німеччиною встигли відзначити двічі, а над Японією — лише одного разу, після чого ці «червоні дати» календаря майже на два десятиліття залишилися без відповідного наповнення — парадів, зборів, мітингів, інших урочистостей. І лише напередодні 20-річчя Перемоги 9 травня знову стало неробочим днем. Цей крок слугував сигналом початку нового курсу в комеморативній політиці держави, відправним пунктом якої стала зміна рангів: замість міфу Великої Жовтневої соціалістичної революції головним смислоутворювальним міфом ставала «Велика Вітчизняна війна». До перших помітних явищ цієї трансформації слід внести й появу положення «Про міста-герої», що утверджувало своєрідний рейтинг-ієрархію подій у глорифікаційній схемі радянської версії війни.
Майже до останнього часу офіційні сценарії святкування Дня Перемоги мало чим відрізнялися від радянських, хоча неодноразово робилися спроби вийти за ці рамки шляхом визнання ОУН та УПА «воюючою стороною», прирівняти їх учасників у правах з радянськими ветеранами війни.
Та все ж поступово відзначення Дня Перемоги набувало іншого звучання — з суто глорифікаційного й ексклюзивно радянського воно перетворювалося на подію, в якій знайшлося місце і для віктимного контексту, і для загальноцивілізаційного, гуманістичного виміру.
У 1995 і 2010 роках ще відбулися військові паради на честь ювілеїв, але загалом контекст публічних презентацій набував іншого характеру.
Згідно з Указом Президента України П. Порошенка, 8 травня 2015 р. відзначалися День Пам’яті і примирення, 9 травня — День Перемоги над нацизмом, а 2 вересня — День завершення Другої світової війни.
Своєрідним символічно-візуальним закріпленням цієї трансформації стало використання зображення квітки маку замість георгіївської стрічки і комуністичної символіки, котрі відкинули як радянську меморіальну традицію.
До речі, схоже, що ми ніяк не можемо обійтися без запозичень, які до того ж штучно намагаємося насаджувати на український ґрунт. Скажімо, а чого й не обрати за символ чорнобривці? Мабуть, через те, що це буде виглядати не по-європейськи? Якщо вже вибудовувати українські традиції, то мавпування цьому аж ніяк не допоможе.
Хто переміг
Переведення дискусії про перемогу у війні в суто політичну площину спричинило не просто зміну акцентів, а концептуальний поворот в інтерпретації цього питання. У підготовчих матеріалах Українського інституту національної пам’яті, що обговорювалися на одному із засідань оргкомітету з відзначення Дня Перемоги, зазначалося, що український народ не був переможцем у тій війні, оскільки він став жертвою двох тоталітарних режимів, що цинічно використали його для досягнення своїх геополітичних цілей, брутально визискували і нищили. Однак і польський народ перебував у схожому становищі. А про трагічну долю євреїв, які пережили (а мільйони не пережили) Голокост, годі вже й казати. Та ці народи вважають себе переможцями у Другій світовій, а не лише її жертвами.
Невже не зрозуміло таким новітнім укладачам історії, що саме народ, усупереч усім несприятливим обставинам (у тому числі й спричинених діями тодішнього режиму), прийняв смертельні виклики, знайшов у собі сили стати проти ворога, який ніс йому загибель, й, витримавши величезні страждання, ПЕРЕМІГ його.
Позиціонуючи народ України лише як об’єкт для двох тоталітарних режимів, що скористалися ним для досягнення власних геополітичних цілей, адепти такої постановки проблеми тим самим дають підстави для звинувачення його в тому, що він терпів сталінську тиранію. Перемігши нацизм і фашизм, українці, мовляв, не виступили проти більшовизму.
Однак, коли ставити питання таким чином, слід висувати й інше: а чи він був здатним на це? Чи можна сприймати наш народ як щось цілісне, субстанцію, що була вищим носієм влади і наділяла нею власну еліту? По-перше, узурпувавши й монополізувавши всі владні повноваження, більшовицька верхівка фактично позбавила цього природного права народ і справді перетворила його на об’єкт своїх маніпуляцій та експериментів. По-друге, сам народ як суспільство не був однорідним як за політичними вподобаннями, так і за соціальним статусом, світоглядом, ціннісними орієнтирами, релігійною ідентичністю (що в умовах України синонімізувалося з цивілізаційною «інакшістю»). По-третє, знекровлення і без того тонкого прошарку політичної та культурної еліти в період революції, післяреволюційних репресій та «Великого терору» до межі зменшило можливості не те що спротиву режиму, а навіть здатність критичного ставлення до його дій, перевело опозиційність йому в суто латентні, глибоко приховані форми, перетворило конформізм на домінуючу модель поведінки мільйонів громадян. У поєднанні з вишуканими засобами «промивання мізків» щоденний тотальний терор позбавив більшість українців спроможності чинити спротив режиму, який відверто зневажав свій народ.
А критична маса тих, хто підтримав ідеї українських самостійників у роки Другої світової війни, виявилася недостатньою, аби кардинально вплинути на ситуацію. До того ж деякі програмні положення, ідеологічні постулати і практичні кроки керівництва ОУН та одіозні акції Служби безпеки ОУН відвернули від цього руху багатьох мешканців не лише в центральних, східних та південних регіонах України, а й у західних.
Ці та інші чинники й зробили неможливою загальнонаціональну антибільшовицьку революцію. І дорікати за це народу України навіть з позицій здорового глузду — принаймні недоречно. Так уже діють закони історії: для докорінних змін та революційних сплесків мають визріти об’єктивні передумови і суб’єктивні чинники.
Як і в будь-якому іншому історичному явищі, в перемозі над нацизмом і фашизмом можна виявити кілька складових. Важко заперечити, що якась частина (і, напевно, доволі значна — визначити це неможливо через відсутність такого моніторингу) народу була ідеологічно заангажована в «радянський проект» і на ментально-емотивному рівні воювала і працювала «на перемогу», залишаючись інтегрованою в соціалістичну систему й свідомо обстоюючи її цінності. Та, як це не банально звучить, більшість учасників війни сприймали її як особистий виклик і загрозу для родини й близьких, що не потребувало жодного ідеологічного підживлення та обрамлення. Тому серед добровольців, які вливалися в радянські регулярні й нерегулярні збройні формування, були не тільки ті, хто поривався у бій «За Родину, за Сталина!» (як це любив подавати більшовицький агітпроп), а й ті, хто, зціпивши зуби, мстився за кривди і смерть.
Таким чином, «героїчне» набувало подвійного характеру: з одного боку — в ньому домінували політичний компонент і відповідні мотивації (любов до батьківщини, віра в Сталіна і справедливий характер війни — згадайте гасло: «Наше дело правое, мы победим!»); з другого — позбавлені ідеологічного афекту прояви самовідданості, мужності, стійкості, самозречення бійців, які билися з ворогом «не за страх, а за совість», не заради нагород і суспільного визнання, а за те, щоб повернутися до мирного життя (хай навіть такого непростого).
Як один із доказів того, що це була лише перемога режиму, актуалізується питання про надзвичайно високу «ціну перемоги». Мовляв, радянський генералітет у повній відповідності з вказівками вождя воював не вмінням, а «гарматним м’ясом», кидаючи у вир вирішальних битв мільйони солдатів та командирів. Заперечувати те, що в багатьох випадках саме так і було, що деякі міста будь-що мали «братися» до «червоних дат календаря», було б неправдою. А взагалі, за підрахунками вчених, з початку Першої світової до кінця Другої світової в Україні загинули кожен другий чоловік і кожна четверта жінка.
Однак, коли уважно зіставити статистичні виклади, що ілюструють кількість живої сили і техніки, залученої сторонами до проведення наступальних та оборонних операцій, то виявиться, що, як правило, успіху домагалася та з них, яка досягала переваги на вирішальній ділянці фронту. Саме за цими параметрами вермахт часто переважав Червону армію, хоча здебільшого результат тієї чи іншої битви визначали оперативна майстерність вищого командного складу, дисципліна і стійкість особового складу, середньої і нижчої ланки командирів, технічне оснащення і наявність достатньої кількості зброї та боєприпасів.
Тим, хто переконаний, що радянські маршали і генерали одержували перемоги винятково завдяки невичерпним людським ресурсам, варто порадити ознайомитися з наказами (у тому числі й підписаними Г. Жуковим, який координував дії фронтів в оборонних і наступальних операціях), у яких ідеться про відповідальність командирів усіх рівнів за збереження особового складу й покарання за бездумні, невиправдані дії, що спричиняють великі втрати. Це зовсім не знімає відповідальності з представників генералітету (з «маршалом Перемоги» включно), які заради нагород і бажання вислужитися чи зі страху перед Сталіним долали опір ворога кров’ю своїх бійців та офіцерів.
Зрештою постає питання: що важливіше — те, що наші земляки відчували себе переможцями у війні, чи те, що дехто нині не вважає їх такими? Гадаю, що для кожної нормальної і політично не засліпленої людини відповідь має бути очевидною.
Можна сказати й по-іншому: як писали про воїнів Давньої Русі у літописах — «мертві сорому не мають», і їм, за великим рахунком, байдуже, як ми розмірковуємо про те, що з ними сталося, — вони поклали своє життя з переконанням, що робили «святу справу» — захищали Вітчизну.
У деяких суперечливих моментах функцію найпереконливіших аргументів виконують цифрові дані. Звісно, й ними можна маніпулювати. Тому спробуємо скористатися лише неспростовною статистикою.
Український вимір Перемоги над нацизмом і фашизмом ілюструють такі дані: понад 6 млн. наших співвітчизників билися проти гітлерівської армії та її союзників у складі радянських Збройних сил. При цьому втрати становили, за різними оцінками, від 1,7 до 4,1 млн. убитими, загиблими в полоні, від хвороб, самогубств, виконання вироків військових трибуналів, зниклих безвісті, померлих після війни (у тому числі партизанів та підпільників).
Для порівняння, втрати Франції становили 84 тис. вбитими і 1,5 млн. полоненими, Великої Британії — 386 тис. убитими, США — 259 тис. (за іншою версією — 322 тис.) убитими і 800 тис. пораненими, полоненими і зниклими безвісті.Війська Німеччини, Італії, Угорщини, Румунії, Іспанії («Блакитна дивізія») втратили на Східному фронті 86% від загальних втрат у війні (7 млн. 51 особа).
Тож чи варто спростувати тезу про основний тягар боротьби з державами Осі, який взяли на себе наші співвітчизники тільки на тій підставі, що вона вперше прозвучала у радянські часи?
Незрівнянний й матеріальні втрати воюючих сторін. З боку США — це величезні фінансові і матеріально-технічні ресурси. До того ж по ленд-лізу Радянський Союз отримав засоби, що на 15,3% покривали його потреби в літаках, 16% — бронетехніці, 18,4% — зенітній артилерії, 32,4% — бойових кораблях, 80% — радіолокаційній апаратурі, 20,6% — тракторах, 23,1% — металообробних верстатах, 66,1% — вантажних і легкових авто, 80% — медикаментах і медустаткуванні, 50% — у паливно-мастильних матеріалах. Це становило 13% усіх воєнних витрат США. Водночас індекс промислового виробництва у США зріс зі 100 у 1935 — 1939 рр. до 235 пунктів у 1944 р. Збитки Франції від руйнувань оцінювались у 21 млрд. дол., Великої Британії — у 6,8 млрд. дол., СРСР — 260 млрд. (майже половина від суми збитків від руйнувань у всіх інших державах, на території яких велися бойові дії). За останніми оцінками, частка матеріальних втрат України в цілому може сягати 450 млрд. крб. — набагато більше, ніж офіційно затверджена керівництвом СРСР цифра.
Величезний внесок багатонаціонального народу України у знищення нацизму і фашизму також дає неспростовні підстави для того, щоб вважати його переможцем.
І ще одне — очевидне, неодноразово повторюване і від того дещо «затерте» твердження: нацизм і фашизм несли нашому народу рабство, колонізацію і винищення. Для тих, кому ці рядки здаються схоластичними, рекомендуємо поглянути на статистику смертності від голоду, хвороб, важкої праці, інших методів геноциду. Невже ліквідацію цієї загрози не слід вважати перемогою?
Плоди перемоги
Нині можна по-різному трактувати військово-політичні і соціально-економічні здобутки переможців. Але коли обмежитися сухими фактами, то для СРСР підсумкова картина була такою: рішеннями Тегеранської, Ялтинської, Потсдамської конференцій та Паризькими угодами 1947 р. було легітимізовано нові обриси кордонів: до його складу увійшли Західні Україна і Білорусія, Бессарабія, Буковина, Закарпатська Україна, область Петсамо, Кенігсберг з прилеглою територією, Курили та Південний Сахалін. З метою компенсації збитків було демонтовано й вивезено обладнання і матеріали з 4389 промислових об’єктів Німеччини, Австрії, Чехословаччини, Угорщини, Румунії, Маньчжурії. СРСР одержав 1/3 трофейного військового і торгівельного флоту.
Утім, Сталін вів себе у «клубі тріумфаторів» таким чином, що домагався максимального зиску від здобутої перемоги (при цьому слід мати на увазі, що репарації не могли покрити шкоду, заподіяну німецьким вторгненням у СРСР у повному обсязі).
Окреслюючи повоєнні кордони згідно з власними уявленнями про «справедливість» (саме так оцінюють ці «картографічні вправи» господаря Кремля деякі російські історики), радянське керівництво «підкріплювало» їх масовими депортаціями і трансферами населення (найбільшим став обмін між Польщею та УРСР, що сумарно охопив майже 1,3 млн. поляків та українців).
Єдиної перемоги, якої Сталін так і не зміг здобути, — це здолати український національно-визвольний рух. Упродовж десяти повоєнних років ціною великих обопільних жертв основні райони спротиву радянській владі були «умиротворені».
Значна частина фахівців вважає, що перемога у війні ввела СРСР до клубу світових держав. Радянський Союз став співзасновником ООН і членом Ради безпеки, отримав доступ до важелів впливу на світові політичні процеси, створив табір країн «народної демократії», що підсилювало його позиції як світового гравця.
Проте, залишившись заручниками власної ідеологічної доктрини, більшовицька правляча верхівка не відчула «вітрів змін», не вдалася до системних трансформацій, прирікаючи країну на хронічну залежність від ВПК і відставання від справжніх світових лідерів, низьку економічну конкурентоспроможність, дефіцит і невисокі життєві стандарти. Гонитва озброєнь під час «холодної війни» не стільки зміцнювала, скільки послаблювала економічну й соціальну сферу держави, закладала диспропорції в господарську інфраструктуру та інші негативні явища, які врешті-решт і спричинили системну кризу, а потім і розпад СРСР.
Повоєнне суспільство не отримало нових імпульсів для розвитку громадських інституцій, демократії, продовжуючи жити з відчуттям липкого страху до самої смерті диктатора й одночасно пов’язуючи з ним перемогу у війні і «досягнення соціалізму». Мільйони тих, хто виніс на собі всі випробування війною, перш за все воїни-інваліди, не отримали всього того, що заслужили. Здобувши з їх допомогою дивіденди для легітимації режиму, влада не зуміла належним чином віддячити переможцям гідними соціальними преференціями, повагою до людини і громадянина, хоча у святкові дні «на всю» експлуатувала їх внесок у перемогу.
Результати війни у Москві вважали ще й ідеологічною перемогою, що для комуністичної верхівки було особливо важливим з огляду легітимації існуючого режиму. Вони давали «неспростовні» аргументи (для внутрішнього користування) у перевагах соціалізму над капіталізмом, торжества марксизму-ленінізму як «єдино правильної» ідеології, що відображає корінні інтереси робітників, селян і трудової інтелігенції, а значить, доказово підвищували правильність обраного у 1917 р. курсу і всіх без винятку методів, якими користувались для побудови соціалізму «в одній, окремо взятій країні».
Надзвичайно важливим було офіційне засудження ідеології і практики нацизму, що опосередковано реабілітувало більшовицьку ідеологію і практику.
Пам’ять про війну і перемогу як вектор державної політики
Період незалежності яскраво демонструє, як легко історична пам’ять «приватизується» певними політичними і навіть олігархічними групами й набуває статусу державної політики, коли вони приходять до влади. Чому сучасне українське суспільство дозволяє так просто нав’язати собі ту чи іншу модель пам’яті про суперечливі й трагічні події нашого минулого?
Не претендуючи на вичерпну відповідь, все ж можна припустити, що існує принаймні два пояснення такого явища. Перше — у нерозвиненості громадянських інститутів, браку практики й досвіду соціальної самодіяльності та співдії, коли йдеться про реагування на заходи держави чи організованих політичних сил у сфері пам’яті, відсутності справді незалежних ЗМІ, спроможних артикулювати очікування різних верств населення й практично оцінити офіційні мнемонічні «пропозиції» влади. Треба визнати, що в Україні бракує авторитетних публічних вчених та «публічної» історії (наративу, в якому в популярній формі розкривалися найскладніші та «найболісніші» сторінки минулого), а державним структурам — розуміння того, наскільки важливо залучати до вироблення тих чи інших рішень у цій сфері науковців-істориків, політологів, психологів, соціологів.
Друге — лежить у площині соціальної психології і пов’язане з інерцією переживання і згадування минулого на індивідуальному рівні. Більшість людей дуже неохоче і повільно відмовляється від власних переконань й усталених у мікросередовищі (сім’ї, неформальних соціальних групах тощо) мнемонічних практик. Сподівання на успіх політиків, які продукують пам’яттєві формати, що супроводжуються різкими змінами оцінок історичної спадщини, компрометацією «вчорашніх» і глорифікацією нових «героїв», вже незабаром, як правило, виявляються марними. У такі моменти значна частина суспільства може зачаїтися, приховати своє справжнє ставлення до нововведень і перевести пригадування історії у латентні, глибоко приховані форми. Це — феномен не політичного, а психологічного порядку, адже індивідуальний рівень історичної пам’яті базується на особистій причетності до подієвого полотна завдяки генетичному зв’язку поколінь. Зберігаючи фотографії, фронтові листи, речові реліквії, спогади тих членів родин, які були учасниками війни, їхні нащадки у свій спосіб формують пам’ять про них та уявлення про те, що відбувалося в ті буремні роки. І мало хто бажає, аби справа, за яку воювали, а то й віддали свої життя їхні батьки й діди, вважалася марною, цілі — хибними, а засоби — осудливими. Позбавлені історичної перспективи, креативу й оптимізму процеси, до яких долучалися попередні покоління, втрачають сенс як підмурки соціального поступу, символи внутрішньої самодостатності й творчого потенціалу квадриги «особа — родина — суспільство — держава». Не враховуючи ці чинники, ті, хто конструює колективну пам’ять, провокують конфліктогенні ситуації з величезним руйнівним потенціалом, у чому ми переконалися в останні десятиліття.
Державна комеморативна політика зовні схожа на «імпровізацію на визначену тему», причому щоразу нові «диригенти» зі своїми «нотами» беруться виконувати якщо не зовсім нові твори, то помітно аранжовані відповідно до політичних гасел і платформ, завдяки яким вони потрапили на владний Олімп. Траплялося, що деякі з них керувалися власними уявленнями про історичний процес, симпатіями та антипатіями до історичних персоналій, а інші — підлаштовувалися під сигнал, що звучав із закордонної «суфлерської будки». В результаті цього «черезсмужжя» суспільство перетворилося на своєрідний полігон, на якому апробуються різні моделі пам’яті, що тісно пов’язані з політичними технологіями і є віддзеркаленням протистояння політичних еліт і олігархічних конгломератів. Це значною мірою пояснює відсутність національної ідеї як певної універсальної, синтетичної цінності, що виступала б виразником і символом сподівань громадян та орієнтиром розвитку держави.
Нинішня ситуація у сфері державної політики пам’яті позначена доволі рішучою спробою переформатування, що відштовхується від суцільної декомунізації. Та оскільки йдеться не про якусь корекцію, а кардинальну трансформацію концептуальних підходів, різко зростає роль наукового моделювання та незалежної оцінки цього масштабного проекту. Поки що схоже на те, що промоутери цього процесу керуються гаслом «мета виправдовує засоби» й майже не цікавляться можливими результатами (не тільки безпосередніми і явними). Мнемонічна стратегія, коли вона орієнтується на далекосяжну перспективу, має включити як складову передбачення тих чи інших наслідків. Нині ж, здається, розрахунок вибудовується на переконанні, що більшість мусить змиритися з моделлю пам’яті, накинутою згори тими, хто абсолютно переконаний, що вона є найпридатнішою для сучасних українців. Майбутнє покаже. Але акція такого масштабу і внутрішнього змісту, за визначенням, передбачає тривалу культурно-просвітницьку роботу у всіх можливих формах: у школах, вузах, ЗМІ, кіно і т. ін. Це — важка, системна, щоденна, продумана праця, співдія різних структур, що продукують інформаційний і культурний продукт. При цьому слід враховувати досвід (і корисний, і негативний), напрацьований в інших країнах — Японії, Росії, Китаї, Білорусі, Польщі, США, Великій Британії, де комемораційна політика і мнемонічні церемонії відіграють помітну роль у процесах самоідентифікації й консолідації політичної нації, легітимації держави.
Існує дисонанс між тим, як суспільство «пам’ятає» «Перемогу», і тим, як конструює офіційний меморіальний/мнемонічний формат відзначення цієї події влада. Часта зміна курсу керівництва в цьому питанні демонструє відсутність продуманої, виваженої, змодельованої на тривалу перспективу політики пам’яті. Однією з причин невдалих рішень і практичних кроків у останні роки є ігнорування настроїв, очікувань суспільства, а також теоретичних напрацювань науковців. Навіть з урахуванням його регіональної, світоглядної, етнічної, політичної неоднорідності, завдяки соціологічному інструментарію можна доволі точно встановити характер сприйняття подій Другої світової війни і пам’яттєвих акцій з цього приводу, динаміку змін у ставленні до них, простежити їх визначальні тенденції, що дає змогу для синхронізації кроків політикуму і влади у такій надзвичайно важливій сфері. Більшість громадян давно перенесли переживання і «пам’ятання» війни на рівень гуманітарного осягнення й родинної пам’яті та вшанування жертв. Варто лише побувати 9 травня у селах і районних центрах, де на братських могилах тисячі односельців згадують поіменно загиблих земляків, разом із місцевими священиками здійснюють панахиди, моляться за упокій душ своїх рідних, яких забрала війна, несуть квіти й гірлянди до пам’ятників та обелісків. Десятками років форми ще з радянських часів відзначення «Днів Перемоги» не змінювалися, але нині в них відсутні будь-які пафос і глорифікація, а домінуючою залишається жертовна складова. Після цих масових заходів сусіди (навіть у великих містах) збираються, аби пом’янути і з вдячністю згадати батьків і дідів, які воювали. У кого підніметься рука, щоб розчерком пера скасувати ці, народні за своєю сутністю, форми звернення до історичної пам’яті?
Європейський вибір більшості політично активних громадян України сформував придатне підґрунтя для переформатування мнемонічних практик. Та якщо з тим, аби одночасно з Днем Перемоги відзначити й День пам’яті погоджувалася значна частина суспільства, то думки про те, чи святкувати сам День Перемоги, діаметрально розділилися. В останній тенденції, очевидно, варто вбачати не лише тяглість радянської традиції (її носіями виступає переважно нещодавній «електорат» «лівого» політичного спектру, найвпливовішою силою якого була КПУ), а й щире та цілком свідоме бажання і надалі вшановувати ветеранів, які воювали проти нацизму й фашизму. Одні вважають це радянським рудиментом, інші — органічним проявом наступності поколінь.
Те, у який спосіб проводиться декомунізація у цьому напрямі, викликає чимало питань. Спроба «підсунути» керівництву держави документи, пов’язані з переформатуванням відзначення 9 травня у 2015 р., в яких ішлося про те, що перемога над нацизмом і фашизмом не є перемогою українського народу, викликала чимало нарікань. На щастя, поки що вистачило глузду, щоб не допустити остаточного збиткування над пам’яттю. 9 травня все ще залишається Днем Перемоги над нацизмом і фашизмом.
Звертаючись до аргументів тих, хто разом із «комуністичною спадщиною» свідомо чи несвідомо намагається здерти дуже щемливі й органічні для багатьох наших сучасників пласти колективної чи родинної пам’яті, пов’язані з війною, вважаю за необхідно викласти ще кілька міркувань.
Коли минулого року у публічному просторі й середовищі політикуму гостро дебатувалися змістовне наповнення і формат відзначення 70-ї річниці завершення війни в Європі, висловлювалися пропозиції відмовитися від святкування Дня Перемоги як суто радянського мнемонічного церемоніалу. Аргументом слугувало твердження, що, мовляв, на Заході ніхто цей день не вшановує у такий спосіб.
Насправді у США й Великобританії програма святкування перемоги над нацизмом, фашизмом та мілітаризмом у Другій світовій війні за розмаїттям мало в чому поступається будь-яким іншим країнам — включає паради, демонстрацію військової техніки воєнної доби, заходи за участю ветеранів, музейні акції, перформанси тощо.
Якщо поглянути на досвід Польщі, з якою в Україні можна виявити багато спільного, то там також у 2014 р. деякі депутати Сейму намагалися провести законопроект про скасування 9 травня як Дня Перемоги. Його автори доводили, що в 1945 р. «одну окупацію змінила інша окупація». Але ця ініціатива не знайшла підтримки, і 7 та 8 травня 2015 р. в Польщі відбулися масштабні заходи з відзначення перемоги над наці-фашизмом за участю представників багатьох держав і Генерального секретаря ООН Пан Гі Муна.
По-своєму відзначаються річниці падіння ІІІ Рейху в Німеччині. Вони зорієнтовані переважно на інформаційний простір, хоча не відмовляються й від феєрверків. Як і у Великій Британії не вважають зайвим запалювати пам’ятні факели на площах і вулицях.
Якщо спеціально вишукувати у парадах, авіаційних шоу, масових атрактивних заходах, факельній ході якісь негативні аналоги, то їх можна виявити практично в кожній країні. Та все ж головне — не форма, а зміст. Змінюючи, а то й відмовляючись від деяких церемоніальних форм, важливо не втратити їхнє внутрішнє наповнення та смислове навантаження.
Але й тут не все просто: безоглядний осуд всього, що пов’язане з радянською епохою, нагадує спроби більшовиків у післяреволюційний період цілковито відрізати дожовтневі політичні, економічні, соціокультурні традиції.
Відомо, що з цього вийшло.
Перспектива вбачається не в запереченні права на існування Дня Перемоги, а в наповненні новим змістом тогочасних подій, усвідомленні глибини наслідків та уроків збройних конфліктів для всього людства і кожного індивіда.
Дискусії довкола того, коли і що відзначати, торкалися переважно 8 і 9 травня. Знову ж таки, прихильники повного розриву з радянською традицією обстоювали відмову від 9 травня, посилаючись на час підписання Німеччиною акта про капітуляцію (в ніч з 8 на 9 травня).
При цьому на периферії уваги залишалося чимало принципових питань, пов’язаних із фактичним закінченням Другої світової війни. Щоправда, було вирішено юридично, на державному рівні офіційно закріпити цю дату — 2 вересня — день підписання акта про капітуляцію Японії на борту лінкору «Міссурі» (до речі, від СРСР підпис під документом про його прийняття підписав наш земляк генерал К. Дерев’янко, майбутній Герой України).
Але акти про капітуляцію засвідчили тільки завершення бойових дій. А от мирних договорів, які юридично закріплюють завершення стану війни, воюючі сторони тоді не підписали. Тобто всі територіальні надбання переможців, зміна конфігурації кордонів, репарації, трансфери населення між державами і таке інше відбувалися фактично у юридично неврегульованому просторі. Лише 25 січня 1955 р. з’явився Указ Президії Верховної Ради СРСР, в якому зазначалося: «1. Стан війни між Радянським Союзом та Німеччиною припиняється і між ними встановлюються мирні відносини.
...3. Оголошення про припинення стану війни з Німеччиною не змінює її міжнародних зобов’язань і не зачіпає прав та зобов’язань Радянського Союзу, що витікають з існуючих міжнародних угод чотирьох держав, що торкалися Німеччини в цілому».
Отже, повоєнний устрій світу визначили лише 4 держави-переможці — СРСР, США, Велика Британія і Франція. А Німеччина ще на десятиліття залишилася розколотою.
А 19 жовтня 1956 р. СРСР і Японія підписали спільну декларацію, у ст. 1 якої проголошувалося: «Стан війни між Союзом Радянських Соціалістичних Республік і Японією припиняється зі дня вступу в силу цієї Декларації й між ними встановлюються мир та добросусідські відносини».
Однак в Японії і донині вважають неврегульованим питання про відібрані Радянським Союзом Курильські острови й південний Сахалін.
Замість висновків
Відчуття сучасників та учасників Другої світової війни, пов’язані з її завершенням, для влади вдало синхронізувалися з офіційною політикою пам’яті про неї. Біль особистих втрат, почуття гордості за стійкість і мужність тих, хто її пережив, членів родин, які з нагородами повернулися додому, було вміло «вписано» у мнемонічні сценарії держави, для якої відкрилися нові можливості консолідації суспільства й маніпуляції масовою свідомістю.
Перетворення на пострадянському просторі феномену «9 травня» на основний елемент ідентифікації співіснує з антагоністичною тенденцією: відмовою від «неорадянської» моделі вшанування подій Другої світової і переведення його у площину гуманітарних апеляцій та індивідуального досвіду. Крайньою її точкою є майже суцільна віктимізація пам’яті про війну.
Та все ж видається, що історія народу без власних героїчних сторінок і тих, хто заради сущих і прийдешніх поколінь ішов на самопожертву, стане мертвою. Героїв і подвижників не треба «придумувати», їх слід просто не «забувати», а пам’ятати. Без цього висохнуть джерела, з яких належить черпати сили для того, аби давати гідні відповіді на сучасні й майбутні виклики.
Академік НАН України Володимир ЛИТВИН.
