Колишній фронтовий зв’язківець Євген Першаков буде одним із небагатьох, хто 9 травня, у День Перемоги, візьме участь в урочистій ході ветеранів центральною вулицею Вінниці.

 


Полковник у відставці 90-річний Євген Першаков пройшов дорогами трьох воєн — воював проти німецько-фашистських загарбників, брав участь у боях проти Японії та Корейській війні. На фронт його забрали зі школи. Як це відбувалося, дотепер пам’ятає до подробиць.


— У десятому класі ми провчилися тільки три місяці, — згадує Євген Першаков. — У грудні 1944-го п’ятьох хлопців з нашого класу викликали у районний військкомат. На той час мені виповнилося повних 17. Було це в Росії, в Кіровській області, звідки я родом. Вручили повістки. З райцентру добралися до Кірова. Там в облвійськкоматі розподілили по частинах. 


Ветеран невисокий на зріст, зовсім не схильний до повноти. Зізнається, що юнаком мав зовсім непоказну статуру. Мабуть, тому його відправили служити зв’язківцем.


— В атаку я не ходив, не буду собі подвигів добавляти, — щиро каже співрозмовник. — Мав інше завдання: забезпечувати зв’язок для командирів різних підрозділів — від командира роти до комполка. Котушку на плечі — і вперед. Де повзком, де бігом. Досить часто під вибухи бомб або свист куль. Мав поранення, але, як бачите, залишився живий. 


Службу починав на Калінінському фронті, потім на його базі створили Перший Прибалтійський, і у військовому квитку зв’язківця з’явився новий запис. Разом із підрозділами, які забезпечував зв’язком, брав участь у Мемельській та Східно-Прусській наступальних операціях. 9 травня 1945-го війна для зв’язківця Першакова не закінчилася. Його відправили на Далекий Схід, де тодішній Союз оголосив війну Японії. На початку 50-х минулого століття на його долю випало воювати ще й у Корейській війні.


Фронтовик зізнається, що про все пережите міг би розповідати годинами. «Тільки чи комусь це потрібно нині? — запитує. — У таких, як я, колишніх воїнів, єдине прохання й побажання до людей середнього й молодого покоління — не забувайте, пам’ятайте про тих, хто вигнав із рідної землі фашистських загарбників. Хоча б інколи навідуйтеся до ще живих, нас уже зовсім небагато, і пам’ятайте про загиблих, пам’ять про Перемогу не може бути короткою, вона має передаватися з покоління в покоління».


Із побратимів, з якими зв’язківець Першаков пройшов дорогами війни, серед живих не залишилося нікого. Каже, це йому доля дарувала довші літа. Його діти, внуки і правнуки знають про роки воєнного лихоліття не тільки зі шкільних підручників, а й із розповідей дорогої їм людини. Внуків і правнуків у ветерана по шестеро. Щасливий, що ще жива дружина. Вона вінничанка. Познайомилися, коли приїхав служити у місто над Бугом. У Вінниці проживає дочка з дітьми й його внуками і правнуками.


— У нас є родичі в Росії, — ділиться думками Першаков. — У Красноярському краї внук із дружиною і дітьми, моїми правнуками, там також дружина мого брата зі своїми дітьми. На запитання, чи знаходять спільну мову у зв’язку з нинішньою ситуацією, ветеран каже, що, на щастя, стосунки не зіпсувалися, як це є у деяких сім’ях.


— Але в гості не їдуть, — не приховує цього співрозмовник.


— Чому?


— Бояться «бандерівців», — відповідає ветеран. — Хоча й переконую їх, що я, корінний росіянин, вільно почуваюся у місті, не маю з цим жодних проблем.


Події на Донбасі каменем лежать на серці фронтовика. Каже, відповідальність за те, що сталося, мають узяти на себе політики. Прості люди не винні, їм не потрібна війна. Гріх узяли на душу ті, хто «промивав» народу мізки.   «Дуже хочеться дочекатися того дня, коли на сході замовкне зброя», — каже на закінчення розмови фронтовик.

Вінницька область.


Фото автора.