Для Царика Гройсмана травень — місяць особливий. Першого травня рідні та друзі-ветерани віншували його з поважною датою — 93-м днем народження.
У Корсуні-Шевченківському Царик Гройсман один з небагатьох живих фронтовиків. Мало того, учасників Сталінградської битви. 9 Травня для нього також день, сповнений особливим змістом, адже Перемога принесла кінець стражданням і тим жахіттям, які у 20 років зробили Царика інвалідом. І, врешті, 26 травня — той день, коли вони у 1945-му побралися з Дорою Іллівною, щоб разом прожити довге і щасливе життя (на знімку).
За 93 роки Царик Наумович пережив немало. Проте найважчі спомини — про жорстокість війни. Він міг забути, що було вчора чи двадцять літ тому, але до дрібниць пам’ятає кожен день Сталінградської битви, і навіть у слухача морозом проймає спину його відверта розповідь. Щира, оголена правда про війну.
Родом Царик Гройман з містечка Тараща, що на Київщині. Повістку з військкомату хлопцю, народженому у 1923 році, принесли на початку війни. Потрапив у 26-й мотоциклетний полк, а після невеликого, як він оцінює, поранення і лікування в госпіталі послали в Житомирське піхотне училище, де його командиром був майбутній генерал-полковник, а тоді лейтенант Чебриков.
— Вчились недовго — відправили на фронт, — розповідає ветеран. — Спочатку на Донецький, а у травні 1942-го — на Сталінградський. Ми розуміли, що йдемо у пекло: або ми, або фашисти. Спека у Сальських степах стояла нестерпна, а окопи рили у твердій, мов камінь, землі. Мучила спрага — не було води.
Мій останній бій був сьомого серпня. На 74-му роз’їзді ворог сконцентрував багато танків, намагаючись прорватися на лівий берег Волги. А дорога туди була відкрита, вільна. Ми готувалися до атаки, аж тут на нас обрушився шквал фашистської артилерії — голови не могли підняти. Коли трохи стихли вибухи снарядів, по всій лінії фронту пролунало: «В атаку!» Ми рушили вперед. Кілометрів через п’ять перед нашою піхотою з’явилась стіна з танків. Реально оцінивши ситуацію, хтось із офіцерів вигукнув: «Рятуйся, хто як може!» Бігли хто куди, намагалися сховатися в окопах. Поряд зі мною поранило офіцера, він попросив перев’язати, а потім послав мене перев’язувати інших поранених чим було: одному рвав сорочку, іншому — обмоткою кров спиняв. І собі про всяк випадок залишив смужку онучі...
А танки йшли хвилями, кожні 15—20 хвилин, безперервно стріляючи. В проміжку тиші біля 74-го роз’їзду я помітив кілька людських постатей і сприйняв їх за фашистів. Навкруги кружляв такий смерч, що надії на порятунок не залишалося. «В полон не здамся, застрелюсь», — вирішив для себе. Та в цю мить почув неподалік кволий голос: «Дружок!», підповз до молодого солдата з обома перебитими ногами. Він простягав гвинтівку і просив: «Добий мене!» Я відкинув гвинтівку вбік, зробив перев’язку, щось говорив йому, заспокоював...
Тим часом знову з’явились танки, кілька прямувало просто на нас. Я зрозумів: не можна боятися, правило війни просте — або-або. Кинувся тікати старою дорогою, а танк гнався за мною. Ліг на землю, ніби вбитий. З танка вистрелив кулемет, і я відчув, як щось гаряче пронизало ногу знизу догори і зупинилося. Притиснувся, зрісся із землею, помітив, як з наступного танка вийшов фашист і тричі вистрелив у пораненого вірменина. Поряд лежало багато розчавлених танками наших солдатів. Поранених дострілювали, а мене, мабуть, не помітили. Коли вороги віддалились, хотів встати і піти, але знепритомнів. Отямившись, зрозумів, що нога поранена, йти не можна. У мене з собою був годинник кіровський і фотокартка Дори, яку вона подарувала мені перед відправленням на війну — вони відкотилися на кілька метрів. Почав повзти на спині. Наткнувся на вбитого, забрав у нього наган і листівку, щоб написати його рідним. У ці хвилини я вже хотів жити!
Ніч минула у важкій тривозі, а вранці я почув російську мову і покликав на допомогу. Дівчина взяла мене на плечі і понесла в медсанбат. Нам зі спасителькою довелося потрапити під ворожі бомби, а далі мене поклали на носилки й відправили у госпіталь у Камишин. Поранення виявилось важким і серйозним: куля застрягла в кістці таза, її так і не витягли. Прожив з нею все життя...
Царик Наумович після тривалого лікування у госпіталі зміг ходити з палицею. Повернувся додому і показав нареченій Дорі її фотокартку зі слідами крові, що побувала у самому пеклі — під Сталінградом. Одружившись, переїхали до Корсуня-Шевченківського. Тут колишній солдат працював усе життя скромним годинниковим майстром. Виростили сина, мають онучку, двох правнуків та праправнучку.
У скромну оселю на вулиці Шевченка перед кожним Днем Перемоги приходять діти з гімназії, що навпроти, вітають ветерана, роздивляються численні ордени та медалі і просять розповісти про Другу світову. У нього про неї ще міцна пам’ять, а тому з глибоким болем сприймає російську агресію на сході України і не може зрозуміти її причин, бо на полі бою під Сталінградом разом поклали голови і росіяни, і українці, і євреї, і вірмени, і грузини. Як скроплене кров’ю воєнне побратимство можна забути? Забути, зрадити і підняти зброю на брата?! Старий фронтовик розмірковує про це повсякчас і благає Бога допомогти українським солдатам, які воюють із ворогом за свою рідну землю, за Батьківщину.
Черкаська область.
Фото Людмили ЯРОВОЇ.
