Незнання історії не звільняє від відповідальності. Особливо тоді, коли президент найбільшої країни у світі видає за свої... цитати гітлера й, загортаючи в нову обгортку фашизм, пояснює: «...тероризм став головною небезпекою». Коли головний кремлівський духівник під «Христос Воскрес!» окропляє зброю для неоголошеної братовбивчої війни із сусідньою країною. Де на парадах «побєдобєсія» поруч із дітьми в костюмах танка прилаштовуються дорослі з іконами святих і сталіна. Де колорадські стрічки вже в’яжуть на горілку й на тапки. Так підмінюються Істина і Пам’ять. Але ж буде час, коли по Червоній площі підуть росіяни з портретами не тільки своїх співвітчизників — жертв «Курська», терактів, Нємцова й Девотченка, які підтримували Україну, а й нідерландців, сирійців, французів, бельгійців, грузинів... і тисяч українців... Адже між символами перемоги — українським «Ніколи знову» і російським «Можем повторить» — знака рівності ніколи не буде. Щоб не було війни. Треба жити! Будемо жити!

Богомир Джеф ЛУКОВ (Москва, блогер):
— Для початку визначимося з термінологією. Конфлікт — спосіб вирішення суперечностей, що виникли в процесі негативної взаємодії, який полягає у протидії опонентів, котрі зіштовхнулися. Україна не мала суперечностей із Росією з приводу своїх територій з моменту розпаду СРСР. Була відсутня негативна взаємодія з росіянами із приводу своєї територіальності. Не було в Українців і причин для збройного зіткнення з Росією. Тому на сході України, так само як і на заході або півночі, немає ніякого конфлікту. Що ж тоді відбувається за фактом у південно-східних областях?
Відбулося звичайне вторгнення ЗС РФ в Україну, тобто Росія де-факто оголосила війну Україні, окупувавши Крим і пізніше анексувавши його. Немає ніякої «Новоросії», а є загони повстанців, створені ДРГ російських спецслужб на території Донецької та Луганської областей із числа іноземних найманців із залученням місцевих українських маргіналів і випущеного з в’язниць і колоній криміналітету. Участь у «ЛНР»/«ДНР», оголошеними терористичними, переслідується за законом.
Історія повторюється. Саме так діяли Сталін і Гітлер у 1939 році, коли П’ятий поділ Польщі вони оголосили лише територіальним конфліктом, або відповідно до Пакту Молотова—Ріббентропа «територіально-політичною перебудовою Східної Європи». Пізніше це було ідентифіковано істориками як початок Другої світової війни (ІІ СВ). Саме не-оголошена в 2014 році Росією війна Україні стала можливим початком ІІІ СВ, ескалацію якої ми спостерігаємо сьогодні.
Розглядаючи поточну ситуацію, треба було б зазирнути в історію Донецької та Луганської областей, Криму в ХХ столітті й проаналізувати можливі домагання на них. Однак можемо не робити цього з однієї простої причини. Будапештським меморандумом від 05.12.1994 р. Росія закріпила своє зобов’язання «утримуватися від загрози силою або її застосування проти територіальної цілісності або політичної незалежності України і що жодні їхні озброєння ніколи не буде застосовано проти України, ...утримуватися від економічного примусу, спрямованого на те, щоб підкорити своїм власним інтересам здійснення Україною прав, властивих її суверенітету, і в такий спосіб забезпечити собі будь-які переваги». Цим росіяни поставили крапку в завершенні будь-яких історичних диспутів про правомірність оспорювання різних процесів стосовно територій сучасної України.
Основних версій причин оголошення Росією війни Україні існує три: конспірологічна (Китайські військово-економічні експансії у Східній Європі), корупційна (Путінська військова агресія в країнах пострадянського впливу як маскування провалу внутрішньої політики в Росії) та «Експорт революції» (Американська ідеологічна гегемонія у світі із просуванням цінностей західноєвропейської системи демократії). Кожна окремо здається плодом дуже бурхливих фантазій, але насправді суміш із різних інгредієнтів усіх трьох варіантів і є істиною. Основні міжнародні чинники процесів в Україні (Росія, Китай, США, ЄС) переслідують передусім свої особисті національні інтереси, що логічно.
Що швидше Українці про-аналізують «південно-східний дебют», виявивши справжню стратегію кожного з вищезгаданих гравців Великої шахівниці, то швидше вони оберуть свою тактику участі в міттельшпілі. Це дасть змогу реалізувати успішне перетворення українського пішака на європейському ТВД якщо не у ферзя, те, принаймні, в туру.
Альоша ТВЬОРДИШЕВ (Тольятті, борець за справедливість):
— Нещодавно дивився фільм «Виживаючи з вовками». Очі на лоба лізуть! Коротко сюжет: єврейська дівчинка з Бельгії ховалася в лісі, її рятує вовча родина, яку потім убили... Але ж фільм про реальні події. Роssіяни живуть у маячні, до того ж фашистській. Обливання зеленкою Уліцької та дітей, а побиття активістів за правду, а посадка Дадіна, а марші, а паради, а вбивство Нємцова... у спину! А постійне нагнітання ворожнечі стосовно Заходу. Я періодично буваю в ЄС і бачу — як там і як у нас! А розлючена пропаганда з ящика від кремлеботів з Ольгино, з вулиці Савушкіна, й багато, багато ще чого... Це що, не характерно для фашизму?
Ось День Перемоги... Раніше це був звичайний робочий день, тому що день скорботи не є святом. Потім, через 20 років, став неробочим днем. Відбулась якась трансформація свідомості, але були живі ще ті, хто справді вижив. А вижили далеко не всі, в тому числі мій дід по матері (Осадчий Денис Віталійович, уродженець м. Жашків), котрий воював на Ленінградському фронті, був начальником автобату, провів перші машини Дорогою Життя до блокадного Ленінграда (перший орден Червоної Зірки за це отримав) і закінчив війну в Бухаресті. Це нам із братом уже мама з дядьком розказали. Дід ніколи не розповідав про війну. Помер 78-го в Ленінграді. Дід по батькові був розстріляний у 37-му за неправдивим обвинуваченням, 56-го — реабілітований. День Перемоги вперше усвідомив у 76-му, в першому класі. Тоді ще були живі, але вже порівняно мало, учасники боїв. Адже за 30 із лишком років дуже багато хто помер не від старості, а від ран і контузій, що згодом проявилися.
Потім, через 20—30 років, знову сталася трансформація свідомості. Коли було оприлюднено «секретні протоколи» пакту Молотова—Ріббентропа, в яких СРСР був найближчим союзником нацистської Німеччини й розпиляв Польщу, як тортик, проводячи парад Вермахт—Червона Армія 22 червня 1940 року в Бресті, рівно за рік до «віроломного нападу»!
А нині сталася чергова трансформація, взявши георгіївську стрічку за основу і зробивши іконою ряджених ветеранів, середній вік яких становить 73 роки, лічить самі...
Підміна пам’яті, підміна істини, підміна історії, підміна Героїв, підміна країни...
Незважаючи ні на що, в Росії є багато чесних, добрих і порядних людей!.. Є, Україно, є, але їх небагато!
Тримайтеся, українці, долайте труднощі, себе ви вже перебороли, на відміну від нас. І через вісім років росіяни будуть вам заздрити! Надія Савченко — герой. І, мабуть, не очікував ВВП, що проста українка зможе протистояти всій системі, побудованій гопником! Засмикався! Конкретно засмикався! Думав, усе як захоче буде?.. Та ні! З неї почалася катастрофа цього колоса. Народ, щоправда, це нічого не розуміє, але історія все розставить по своїх місцях.
Анна БЕРСЕНЄВА (Москва, письменник):
— Мені дуже важко написати зараз побажання для людей, що живуть в Україні. І не тому, що я не знаю, чого побажати, а тому, що будь-які побажання від жителів Росії здаються мені в цій ситуації блюзнірськими. І не треба казати, що в нас немає колективної провини перед українцями. Є! Величезна. Навіть у тих, хто виходив на марші проти війни з Україною. І робити вигляд, що от тепер ми всі почнемо радісно обмінюватися книжками й іншими дарами культури й це допоможе росіянам провини позбутися, — я не можу. Але все-таки хочу вам подякувати, дорогі українці, що вийшли на захист своєї людської гідності, свого права на вільний розвиток, на майбутнє для своїх дітей. Нехай те, що ви зрозуміли на Майдані — що гідне людини життя не може базуватися на рабстві й приниженні, — підтверджується щодня, реально, вагомо. Ніколи не розчаровуйтеся у цьому! І це буде.

Підготувала Наталя ЯРЕМЕНКО.

Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.