Протягом трьох місяців — із травня по липень 2015 року — полковник Іван Зінько (Повітряне командування «Захід») перебував на Донбасі, виконуючи обов’язки керівника групи Координації Цивільно-військового співробітництва при штабі АТО. В розмові Іван Степанович (на знімку) розповів про особливості цієї служби, кар’єру військового та зміни, які відбуваються в українському суспільстві.

— До приїзду в Україну ви служили в Росії, на Півночі...
— Так, ще за часів Радянського Союзу. Півострів Рибачий, Мурманська область. Умови жахливі, холод. Тоді справді служилося тяжко — будучи лейтенантом, замполітом командного пункту бригади, я ходив оперативним черговим. Наша бригада — прикордонна, половина із 16 дивізіонів були черговими. Чимало й спогадів із тих часів. Ніколи не забуду, як до нас на смітник приходив ведмідь... Умів відкривати бляшанки із згущеним молоком і ласував собі. Чи ще один курйозний момент — був у мене в підпорядкуванні солдатик, який мамі в листі розповідав: «Служу в зенітно-ракетних військах, літаю на ракеті. Чорнило замерзло, тому переходжу на олівець» — продовжував писати простим олівцем. Потім я мав із тим проблему, адже лист потрапив у ЦК партії і мало не дійшов до Брежнєва. На щастя, обійшлося! А то могли бути неприємності.
— Хоч би куди занесла доля військового, із ним поруч сім’я. Як дружина ставиться до вашої професії?
— Кохана Галина Михайлівна завжди зі мною. Ким їй тільки не доводилося через це працювати! То бухгалтером, то нянею у дитячому садочку, навіть —- слюсарем у кочегарці! Вже потім вона теж пішла на військову службу і була телефоністкою, а зараз — на пенсії. До речі, моя дружина — росіянка. Двоє наших донечок народилися ще під час служби на півночі Росії. Скажу відверто, якби зараз когось послати в ті умови, де ми перебували, то він би застрелився. Спочатку корабель прибував чотири рази на місяць, потім — двічі, а інколи й рідше. Пригадую, у дитинстві в читанці бачив картинку «Ненці зустрічають криголам «Ленін» — так і ми із родиною цей корабель зустрічали, хоч він і не був криголам... Шкодую, що свого часу не приділяв більше уваги донечкам. Виховував їх у відповідній строгості, та вони розуміли: тато — військовий.
— Із холодної Півночі ви приїхали в Україну. Пам’ятаєте перші враження?
— Після півострова Рибачого дивізіон у Яворівському районі, на Львівщині, видавався раєм. Я написав у листі дружині, мовляв, уявляєш, тут — асфальт! Не треба топити сніг — є водопостачання і газ! Однак дивізіон був у лісі, віддалений, до найближчого населеного пункту, смт Івано-Франкове, понад 25 км. У нас там часто траплялися нещасні випадки. І ми вирішили посвятити весь дивізіон. Запросили священика на день Вознесіння Господнього. Після цього всі трагедії припинилися! Навіть було таке, що офіцер впав із 40-метрової вежі й отримав лише незначну травму ноги. Врятувався чудом!
— Якими були ваші обов’язки в зоні АТО?
— На Донбасі я працював начальником групи Цивільно-військового співробітництва. У моєму підпорядкуванні було понад 80 офіцерів, розбитих по секторах. Цивільно-військове співробітництво — це блок на звільненій території між військовими і цивільними під час ведення бойових дій. Тобто, офіцери там виступають як своєрідний буфер — співпрацюють із населенням, із органами місцевої влади. Ми зосереджувалися у секторі «Б», це Мар’їнка, Красногорівка, Орлівка, Авдіївка. На початку червня минулого року був найбільший наступ противника на Мар’їнку, Красногорівку і на вихід у Курахове. Один із українських бійців потрапив 3 червня у полон, і за три дні, 6 червня, нам вдалося обміняти його на «двохсотого» противника.
Одне із завдань цивільно-військового співробітництва — це контакти з противником через різні організації. Наприклад, такі, як «Чорний тюльпан». Ми займалися обміном та пошуком наших військових. Зауважу, що визволення полонених не є чимсь таким, як «встав, пішов, обміняв і до побачення». Це — переговори, певні домовленості. За три місяці моєї роботи — з травня по липень 2015 року — в АТО ми поміняли 20 «двохсотих» і три полонених живих.
— Для служби в Цивільно-військовому співробітництві потрібна спеціальна підготовка?
— Безумовно! Ми усі пройшли сувору підготовку. Мені 55 років, однак у нас кожен офіцер, не залежно ні від чого, повинен витримувати як психологічні, так і фізичні навантаження. Ми дуже часто перебували в так званій «сірій зоні» й могли потрапити у полон, тому нас до цього готували спеціально — і поводження в полоні, і на витримку. Так, били! І настільки сильно, як наших хлопців у полони б’ють терористи, і мішки на головах були... Це все — необхідна підготовка. Це значні випробування, але я їх пройшов заради того, щоби, коли мене внуки спитають, мовляв: «Діду, а де ти був під час російсько-української війни?», я їм й розкажу. І це найбільше надихало! Ми із старшими колегами-військовими, коли збираємося часом, то говоримо про те, що краще спочатку на війну підемо ми, із досвідом, досягненнями і віком, аніж молоді, в яких все життя попереду. Готувався я до всього, однак скажу: в зоні АТО я не був в окопі з автоматом, але також виконував важливу та потрібну роботу.
— Перебуваючи на сході, ви мали можливість побачити, якою різноманітною та цікавою є Україна...
— Хотів би зауважити, що у Східній Україні дуже гарні та оброблені поля. Люди люблять землю і працюють на ній. У нас на заході, буває, поназахоплюють паїв і чекають чогось, на гектарах ростуть осики, скраю від дороги десь-щось зроблено, щоби голови райдержадміністрацій могли радуватися — он які засаджені поля. А взяти праворуч чи ліворуч декілька кілометрів — чагарники й соснина. А на сході, коли ми облітали території на гелікоптері, то бачили доглянуті й засіяні поля. Незважаючи на неймовірну небезпеку — на полі ж можна підірватися на снаряді, але їдуть і працюють на землі. До речі, серед наших обов’язків було також і розбиратися у ситуаціях, коли хтось травмувався чи загинув від підриву на снарядах, розтяжках. Проте, якщо порівняти зі світовими арміями, то ми не виконували всі притаманні цивільно-військовому співробітництву завдання у повному обсязі.
Бувало, приїжджаємо в населений пункт. Звісно, маємо із собою продукти, ще якусь гуманітарку, цікавимося ж, що людям потрібно привезти. Спочатку з’являються жінки, потім де-не-де — дітки, аж потім виходять і чоловіки, дорослі й цілком спроможні до праці, але вони чомусь ховаються. Дуже важливо, аби люди не звикли отримувати допомогу просто так, не маючи навіть у ній особливої потреби. Уже є такі моменти: «А що ви нам привезли? Як, нічого? То чого приїхали?!» — кажуть. Навіщо тоді працювати, якщо і так шматок хліба дадуть? Або, наприклад, обірвалися два дроти на стовпі. І в бабусі  немає світла в будинку — це проблема. Але ж у будь-якому місці завжди знайдеться якийсь чоловік, що може це полагодити, відключити електромережу, перекинути дріт. А вони чекають, доки приїде хтось і їм це зробить! Я питав у людей: «Хіба тут нема десь електрика?» Знизують плечима. Але це також потрібно розуміти — в селах інколи залишилися лише старші люди.
Цивільно-військове співробітництво так само займається питаннями відновлення енергопостачання, ремонту газових мереж.
— Після перемоги, на вашу думку, чим, крім відновлення інфраструктури, необхідно зайнятися на Донбасі?
— Потрібно працювати з молоддю. Все починається із дитячого садка та школи — слід ретельно підбирати вихователів, вчителів. Надія на молодих, до 25—30 років. А старших потрібно залишити в спокої. У них є свої переконання, часто незмінні. Якщо вони підтримують всякі «ДНР-ЛНР», то більше нічого й не бачать довкола. Але також слід зважити, що багато людей говорять так, винятково керуючись власною безпекою, маючи при цьому абсолютно проукраїнські та прогресивні погляди.
Колись була така гарна традиція — школярі із Східної України їздили на свята на захід, а із Західної України — на схід. Її потрібно відродити. Адже одягти вишиванку, бо це модно — просто, а розуміти традиції, шанувати їх, знати історію — це те, що ми повинні передати наступним поколінням.

Львів.

Фото надано прес-центром повітряного командування «Захід».