Деякі психологи схильні стверджувати, що домашні улюбленці у ХХІ столітті дедалі частіше у живому спілкуванні почали заміняти людям... людей. І справді, тваринкам байдуже до твого соціального статусу та матеріальних статків. Вони ніколи не критикують своїх господарів і сприймають такими, якими ті є. А ще у них купа вільного часу, вони — найвдячніші слухачі і найвідданіші друзі. Тому й стають для родин, де живуть, справжніми членами сім’ї.
Є такі улюбленці і в родині народного депутата України Олега ЛЯшка (лідера Радикальної партії). Кажуть, у нього вдома аж п’ятеро чотирилапих!
— Це правда, що у вас так багато собак?
— Чистісінька правда. З них — дві дворняги, яких підібрали з вулиці. Дворняжі принци, як ми на них кажемо.
— І як їх звуть? Усіх поіменно пам’ятаєте?
— Звісно: Іджі, Ліза, Порш, Мачо, Лайза... Хто там ще? А-а-а, Іван Петрович!
— Іван Петрович?
— Так, миле створіння.
— Але вже виходить шість собак...
— Ну, Іван Петрович — то пес мого заступника та побратима Андрія Лозового. Час від часу Андрій приводить Івана Петровича на засідання фракції, часто приїздить з ним до нас у гості. Тож цей собака мені вже як рідний.
— Олегу Валерійовичу, коли у вашому житті з’явився перший власний пес?
— У мене з дитинства собаки, у мами — коти. Першим моїм домашнім улюбленцем був пес на прізвисько Мальчік. Як зараз пам’ятаю, пас на Луганщині разом зі мною корів і телят. Який же розумний собака був! Так мені допомагав! Я, приміром, лежу собі, а Мальчік заганяє корів до череди, якщо вони намагаються десь відбитися від колективу.
— А хто в родині поділяє ваше захоплення собаками?
— Усі. І дружина Росіта, і донька Влада. Ми з великою любов’ю ставимося до братів наших менших. І знаєте, мені подобається, що моя мала завжди, як ми кудись їдемо і бачимо дворняжку, підходить і годує її. Пригадую, колись неподалік нашого будинку дворняжка привела п’ятеро цуценят. Приїжджаю додому — вже всі ці п’ятеро у нас у дворі. Влада їх принесла, витягла зі своєї скарбнички 300 гривень, купила якусь їжу й годує цей «дитсадок». Потім ми шукали їм добрих господарів.
— А породисті собаки у домі є?
— Так: ротвейлери, швейцарський зененхунд, французький бульдог. Звісно, я їх усіх однаково люблю. Але найтепліше ставлюся до дворняжок. Вважаю, що порода не обов’язкова. Дворняги найвідданіші та найдобріші.
Просто ставитися до них треба щиро і з любов’ю. Знаєте, як кажуть, рівень цивілізованості суспільства визначається ставленням до людей з особливими потребами та до братів наших менших.
— Бізнес на домашніх улюбленцях робите? Продаєте цуценят чи роздаєте?
— Це не бізнес, але продавав, коли у нас були цуценята-ротвейлери. Наша Іджі привела дванадцять песиків! Це ду-у-уже багато. То я розпродаж улаштував через Фейсбук, а виручені кошти пішли на допомогу безпритульним тваринам. При цьому я впевнений, що потомство Іджі потрапило у добрі руки.
— Крім собак, є ще якісь домашні тваринки? Пташки, рибки, крокодили?
— Ні, більше живності немає. Може, і хотілося б, але немає часу їх доглядати. Хіба що мама тримає котів...
— А хто вигулює собак?
— Я і... всі члени моєї родини. Буває, разом усі, буває, по черзі — і вигулюємо, і годуємо, і до ветеринара возимо. Усе так, як треба. Ми ж відповідаємо за тих, кого приручили.
— Чи сваряться пси між собою?
— Дуже рідко. Хіба що кісточку якусь не поділять. А так живуть дружно. У них немає потреби сваритися. Це як у пісні: «Собака бывает кусачей только от жизни собачей». Якщо ти ставишся до собаки по-людськи, якщо тварина відчуває твою любов, то ніхто між собою не свариться, а навпаки. А я що більше пізнаю людей, то більше мені подобаються собаки. І особливо — безпородні, бо вони — найвідданіші...
Фото з архіву народного депутата.
