Пам’ять найстарішого на Волині ветерана Другої світової війни Никанора Пристанця до найменших деталей зберегла події воєнних років. І якби не поважний вік ветерана, слухали б його до безконечності. Але й двох годин вистачило, щоб пройнятися повагою до цієї людини, зрозуміти, що саме таким, як Никанор Іванович, мільйонам скромних трудівників війни і завдячуємо ми Перемогою.
Відступаючи, вороги «прихопили» візника
Живе Никанор Іванович у приміському селі Тарасове з дочкою Антоніною та її чоловіком Володимиром Івановичем Блаженчуком. Зять ветерана — знана в області людина: свого часу працював першим секретарем обкому партії, потім головою обласної ради і представником Президента в області, тривалий час перебував на дипломатичній службі в Польщі і Грузії. Тепер на заслуженому відпочинку. Тестя господар обійстя шанобливо називає батьком.
Розпочали знайомство, як тепер кажуть, із короткої фотосесії. Спочатку біля входу в дім, потім біля квітучої яблуні. Завершивши знімкування і випивши для знайомства чашечку запашного чаю, заводимо неквапливу бесіду.
Вірніше, говорить Никанор Іванович, а ми слухаємо. Бо що наші слова у порівнянні з його безцінними спогадами!
Фронт у 1944-му три місяці стояв неподалік їхнього села Ватин. Ще на початку лютого радянські війська взяли Луцьк, а це — за якихось п’ятдесят кілометрів. Увесь час у селі стояла ворожа батарея, а на подвір’ї і в хаті господарювали гітлерівські артилеристи. До них уже почали звикати, бо ніякої агресії до місцевих німецькі вояки не виявляли. Щоправда, шкоди завдали чималої: розбирали для укріплень хати, стодоли, хліви, рили на полях окопи.
Напередодні свята св. Петра і Павла німці почали говорити про відступ. І справді: 12 липня 1944 року почали збиратися в дорогу. Відходили на захід без жодного пострілу. Взяли з собою, як візника, і Никанора Пристанця. Опиратися було марно, заручницею залишалися молода дружина і півторарічна донечка Ганнуся. Щоправда, при першій можливості залишив своїх «пасажирів». Допомогли партизани, які обстріляли гітлерівців із Коритницького лісу. Скориставшись панікою, втік додому. Добиратися до домівки навпростець було близько, всього чотири кілометри. В селі вже стояли радянські війська.
У батареї був заряджаючим гармати
Щоправда, вдома пощастило бути недовго. Надійшов наказ усім чоловікам призовного віку прибути до містечка Торчин, тодішнього райцентру, у військкомат. Побули там добу, а потім їх пішки повели до Рожища. Так 19 липня 1944 року розпочалася військова служба волинянина. Воював Никанор Пристанець, як і багато його земляків, у 420-му гаубичному полку 28-ї стрілецької дивізії. Лише в батареї, де він був заряджаючим 122-міліметрової гармати, служили ще четверо його земляків із Ватина.
Бойові дії відбувалися в Прибалтиці. На півострові між Балтійським морем і Ризькою затокою залишалося до 30 піхотних дивізій ворога чисельністю майже 300 тисяч осіб. Бої були жорстокі і тривали аж до травня 1945-го.
Оточені в Курляндському котлі німецькі дивізії чинили шалений опір, намагаючись за будь-яку ціну прорватися морем до Німеччини. Як пригадує ветеран, подекуди в лютий мороз працював в одній гімнастерці, і то піт заливав чоло, особливо, коли була команда вести біглий вогонь. У латвійському місті Приєкулє, про яке не раз згадував ветеран, і досі збереглося одне з найбільших в Європі військових кладовищ, на якому поховано 23 тисячі радянських воїнів. Є серед них і однополчани Никифора Пристанця.
Додому наш співрозмовник повернувся вже в листопаді 1945 року. Все життя працював у колгоспі. Разом із дружиною Оленою Федорівною виховав трьох до-ньок: Ганну, Антоніну, Валентину. Одинадцять років тому його вірна подруга життя відійшла в інші світи, залишивши після себе не лише дітей, а й добру пам’ять. Мама не раз розповідала донькам, як 9 травня 1945 року вона разом із іншими односельчанами щиро раділа Перемозі.
Казала, що цього дня ніколи не буде працювати, бо таке велике свято...
Ложка із фронту стала талісманом
Донька ветерана Антоніна, яка увесь час була присутня при нашій розмові, пригадала, як тато взяв її з собою в 1965 році в Горохів на відкриття Пагорба Слави. На врочистості прибуло багато учасників війни з усього району, а сьогодні мало в якому селі вони залишилися. Розповіла також, як у голодні повоєнні роки тато пішки йшов півсотні кілометрів до Луцька, аби купити їм хліба. Приходив, відпочивав і знову йшов. Запам’яталося Антоніні Никанорівні і те, як батько читав дітям вечорами біля гасової лампи Шевченкового «Кобзаря». Ця книга, до речі, і сьогодні лежить на підвіконні кімнати ветерана. Час від часу він знову бере її до рук.
Показала нам господиня дому і привезену татом із війни німецьку трофейну ложку. Знайшов її Никанор Іванович узимку 1944-го біля вбитого гітлерівця, коли підносив на передову продукти. За сімдесят із гаком літ від щоденного використання сталева ложка трохи «з’їлася», але ветеран не хоче міняти її на іншу.
Що Никанор Пристанець — людина неординарна — свідчить і те, що в 100 років він погодився на досить складну операцію і мужньо переніс її. Хірург дивувався, що часто люди і в 60-70 років здаються хворобі, а тут у сто — так хоче жити. До речі, вітати ювіляра зі сторіччям, яке він відзначив 2 лютого 2014 року, до обласної клінічної лікарні прийшла чимала делегація його земляків із Горохівського району.
Як краєзнавці, ми не могли не поцікавитися і деякими історичними подіями. Зокрема, розстрілом в’язнів у Луцькій тюрмі 23 червня 1941 року. Яке ж було наше здивування, коли Никанор Іванович назвав не лише прізвища загиблих від рук енкаведистів земляків, але і їхні імена та по батькові. Пам’ятає він і своїх земляків-однополчан, із якими долав усі труднощі і жахи фронтового життя.
Прощаючись із ветераном, щиро хотіли лише одного: ще раз зустрітися з цією мудрою і мужньою людиною. Такі, як він, — золотий фонд нашого народу, його гордість і пам’ять. Тож дай Боже вам, шановний Никаноре Івановичу, ще довгих літ і міцного здоров’я.
Вітати переможців треба не лише у свята
На відміну від попередніх років, у Луцьку 9 травня не відбулася урочиста хода ветеранів і громадськості від Театрального майдану до меморіального комплексу «Вічної слави». Ще однією відмінністю свята було й те, що на меморіалі не звучали звичні вже пісні часів Другої світової війни. Багатьох присутніх на святі неприємно здивував той факт, що зі стели знищених у роки війни волинських сіл зникли вилиті з бронзи їх назви. Три роки тому їх зняли нібито для того, щоб поповнити список стертих з лиця землі населених пунктів. І не поновили, і не вивісили тих, що вже були. Ось вам і пам’ять!
Прикро усвідомлювати й те, що про тих, у кого вже немає сил прибути на масові заходи, просто забули. Залишився без привітання і елементарної уваги від влади, зокрема, й Ілля Сизонець, один із учасників оборони Бреста в 1941 році, організатор першого в Україні партизанського загону (створив на Волині групу народних месників ще на початку липня 1941-го). Ніхто до Іллі Ілліча навіть не зателефонував.
Забули привітати з Днем Перемоги і героя цієї публікації Никанора Пристанця. За загальною показухою про справжніх ветеранів війни часто забувають. Не їхня провина, що дошкуляють хвороби і не мають колишні воїни вже сил прибути на свято. Хай буде це нагадування засторогою на майбутнє. Хоч вітати ветеранів потрібно не лише в свята.
Геннадій ГУЛЬКО, краєзнавець. Максим СОЛОНЕНКО.
с. Тарасове.
Луцький район.
Волинська область.
Незважаючи на свій поважний вік, Никанор Пристанець не втрачає оптимізму й інтересу до життя.
Фото Максима СОЛОНЕНКА.
