Понад сім десятиліть віддаляють нас від буремних воєнних років. Для історії це мить, а для людини — ціле життя. Швидко, мов весняні струмки, збігають роки. Приходять у світ нові люди. Але не старіє, не стирається пам’ять тих літ. Сьогодні дуже важливо не втратити зв’язок поколінь, зберегти, примножити й передати нащадкам усе те, що є святим для нашого народу.
Щороку дедалі менше лишається тих, хто пережив ту страшну війну. Кожна зустріч із ветеранами, кожен їх спомин стають рядками історії. Тому гріх не згадати ветерана — Петра Зіновійовича Вовкодава (на знімку).
Народився він 4 вересня 1923 року в селі Верещаки Лисянського району Черкаської області в багатодітній селянській сім’ї. Щойно закінчив 10 класів у сусідніх Моринцях, як його, вісімнадцятилітнього, мобілізували разом із ровесниками. Сформувавши колону, вирушили до Умані, де Петро Зіновійович навчався саперної справи.
Із березня 1944 року й до перемоги Петро Зіновійович — у лавах Першого Українського фронту. Жахіття страшної війни запам’ятав Петро Вовкодав на все життя, коли наступали на Раву-Руську. Затим був Сандомирський плацдарм. Війну закінчив під Берліном. Але ще продовжував свою військову місію аж до квітня 1947-го.
Демобілізувавшись, привіз Петро Зіновійович додому чимало нагород. Серед них орден «За мужність», медалі «За відвагу», «За перемогу над Німеччиною...» та багато інших. Повернувся Петро Вовкодав до рідного села на Черкащині, де став до праці в колгоспі. Згодом з відзнакою закінчив відділення механізації Таращанського технікуму, а затим без іспитів вступив до інституту сільського господарства.
Під час навчання знайшов і долю свою — Оксану Семенівну Шкляренко. У липні 1951-го одружилися, виростили разом трьох дітей. Нині радіють чотирьом онукам і трьом правнукам. З 1957 року й до виходу на пенсію Петро Зіновійович працював викладачем відділення механізації теперішнього Таращанського агротехнічного коледжу.
Нині ветеранові 92. У свій поважний вік розуміє й доводить, що теперішня війна жорстока й несправедлива. Дуже переживає за наших бійців, адже колись сам захищав рідну землю від ворогів і знає, як це нелегко. Коли є вільна хвилинка, любить Петро Зіновійович почитати книжки й газети, декламує уривки з творів Шевченка. Найбільша ж радість для ветерана — його онуки. Це заради їхнього майбутнього він колись важив життям.
Тараща
Київської області.
Фото автора.
