Чудернацький трамвай №12, перша зупинка в Пущі-Водиці, неподалік колії — двоповерховий будиночок — єдиний у країні Будинок ветеранів сцени імені Наталії Ужвій. Тут тихо, світло приглушене. У передпокої зі старими меблями та зворушливими прикрасами пахне сільською хатою, лікарнею та дитячим садочком в обідню пору. Мешканців майже не видно, хіба часом хтось вийде до телефону. Гості приїздять зрідка... Юні журналісти Інформаційно-творчого агентства «ЮН-ПРЕС» привезли мешканцям Будинку ветеранів трохи життя — молодіжний запал, поезії Асадова, Друніної, Рождєственського, увагу й солодкі подарунки.
Для тих, хто все віддав мистецтву
У вересні 1959 року в курортному передмісті Києва Пущі-Водиці за ініціативи й за безпосередньої участі народної артистки СРСР Наталії Ужвій (голови правління Української театральної спілки) збудовано перший Будинок ветеранів сцени. Дім для артистів, режисерів, театральних художників, солістів опери й балету, які віддали сили, здоров’я й життя мистецтву. Самотні митці, яких колись зустрічали шквалом оплесків, звідси йдуть назавжди. На тлі розкішних віл і маєтків сумний притулок для забутих державою заслужених і народних артистів — ганебна правда, що ріже око.
Майже шість років тому Будинок ветеранів сцени відзначив півстолітній ювілей. Розповідають, що колись на території цього осередку «безхмарної старості» вигравали фонтани й музики. А потрапити до нього було надзвичайно складно. Творча еліта мріяла опинитися тут, щоб гідно завершувати земний шлях. Для цього віддавали державі свої квартири, часто у престижних районах Києва. А нині тутешні мешканці злиденно доживають свого віку, віддаючи 75% пенсії за перебування в будинку. Національна спілка театральних діячів, під крилом якої живе ветеранський дім, допомагає стареньким чим може. Але цього ледь-ледь вистачає на харчування.
Скажемо чесно, стан Будинку ветеранів сцени тяжкий. Його мешканці потребують всього: від продуктів харчування, речей, медикаментів до засобів обігріву й ремонту будівлі, а найважливіше — просто спілкування.
Ті, хто має живих родичів, котрі відмежувалися від проблемних старих, не люблять про це говорити... Кожен із мешканців будинку має окрему кімнатку й мінімальні зручності. Але тут кожен сам по собі. Вони, як і колись на сцені, конкурують один з одним, навіть плетуть місцеві інтриги. Але найважче їм змиритися з тим, що вони змушені доживати віку в соціальному будинку й чекати на подачки від благодійників на їжу, ліки та памперси. І слабшати з кожним днем...
Старожили будинку розповідають, що на початку 1990-х років був готовий проект нового житлового корпусу. Але все полетіло шкереберть, і цей проект теж. До знищення «Гавані життя» корифеїв сцени долучилися й місцеві гультяї, й здичавілі туристи. Довелося обгородитися високим парканом з наглухо зачиненими воротами.
У старості немає нічого привабливого. Але мешканці будинку намагаються триматися й створювати творчий затишок і домашню обстановку навіть у казенних палатах-кімнатках. Телевізори, шафи, улюблені картини в старих рамах, пожовклі знімки, фото ролей, зіграних у молодості...
Разом вони збираються лише в їдальні, та й то кожен мовчки сидить за своїм столом. Поїли й розійшлися по «нірках». А ще років десять тому тут кипіло творче життя...
«Сниться, що я спізнююсь на виставу»
Голова тутешньої ради ветеранів, 82-річний Леонід Ципенюк, професор, член-кореспондент Академії екологічних наук України, розповідає: «Це ж єдиний такий будинок в Україні! Він зібрав колишніх зірок із багатьох театрів країни! Добре, що знаходяться сердечні люди, допомагають нам виживати. Ось відділення Американського союзу українок тисячу доларів надіслало, побачивши наше звернення по телевізору. Протоієрей Володимир із Бориспільського району допомагав провіантом. Ада Роговцева (добра фея Будинку ветеранів протягом багатьох років), Олеся Жураковська й Олексій Богданович надіслали по машині різних продуктів, коли нам було зовсім скрутно. Театри імені Франка й Лесі Українки дали вистави на нашу користь. Якось «перекантувалися». Але ж нам ще треба сплачувати за комунальні послуги, ліки купувати. Це основна стаття витрат для людей 75—90 років. Не так давно ми створили благодійний фонд «Мистецтво», який я очолив. Зовсім нещодавно вийшла книга про старий Київ, в якій я — співавтор. А персонал будинку — це справжні герої: вони за мізерну зарплату піклуються про безпорадних стареньких...»
«Мені сниться, що я знову на сцені. Чи що я спізнююся на виставу, біжу з костюмом у руках якимись коридорами незнайомого ПК й не можу знайти свою гримерку. Але такі сни бачить тут багато хто, — розповідає Валентина Нелевда (на знімку). — Я тут наймолодша, мені ще немає сімдесяти, мене тут дівчинкою називають. Після смерті чоловіка я не змогла жити в нашій квартирі. Приїхала сюди. Пасинок спочатку часто мене провідував, потім лише на свята, а це вже навіть на день народження не приїхав».
«Кожен сам по собі»
«Ми не сваримося, але й не дружимо. У нас кожен сам по собі, кожен під своїм ковпаком, — зізнається Мариця Данилева, яка багато років працювала у Львівському ТЮГі, потім була директором симфонічного оркестру філармонії. — У мене тут є те, чого ніколи не було, — своя кімната. Ми жили з донькою, зятем і онуками в двох кімнатах. Вони мені часто телефонують. Але мені соромно за те, що я пропрацювала все життя й не заробила на трикімнатну квартиру».
Майже у всіх мешканців будинку є заповітна мрія: хоча б ще раз вийти на сцену. «Може, хтось допоможе нам знятися в масовці чи в епізодичній ролі в кіно чи на телебаченні? Не заради грошей, хочеться знову відчути себе актрисою», — із сумом посміхається Мариця Данилева.
94-річна Віра Кулакова — довгожителька будинку — активістка, фронтовичка, заслужена артистка, нині занедужала. Але ще сподівається на кращі часи для своїх колег-сусідів.
«Стрічку до моєї друкарської машинки неможливо купити, пишу вірші від руки. Приходила волонтер, набирала їх на комп’ютері, але щось її давно не видно», — скрушно хитає головою дитяча письменниця Енгеліна Студецька, якій теж уже за 90. Вона разом із чоловіком-письменником 20 років тому переїхала до Пущі-Водиці, а після його смерті намагається триматися, пишучи книги для дітей.
«Не хочу набридати»
Життєрадісний Микола Оленчук (на знімку) весело аплодував юним акторам і, незважаючи на слабке після інсульту здоров’я, охоче розповідав їм про своє життя. Голос у Миколи Івановича слабкий, але інтонації справжні, акторські: «Все вже минуло, потяг пішов. Не граю вже років десять, як перейшов сюди жити. В молодості працював у Львові, в російському Театрі радянської армії. А потім пішов на українську сцену — запросили в Ужгородський український театр. Улюблена роль? Хіба можна сказати, яка саме? Вони всі хороші! Це стільки серця, стільки любові, стільки переживань! У рекламі показують мою пику. Кажуть, що бачили мене по телевізору — а я не бачив. Знімався в трьох чи чотирьох рекламних роликах. Цим рекламістам вигідно до нас приїжджати, бо ми найдешевші. А нам приємно, що можна зіграти».
Микола Іванович запрошує до свого помешкання. У невеликій кімнаті — ліжко, стіл, шафа, декілька стільців і телевізор — ось і весь інтер’єр.
«Я люблю свою кімнату, — продовжує Микола Іванович. — Коли тебе ніхто не їсть — це чудово. До нас ставляться добре, доглядають. Ми — для них, вони — для нас. Хороші люди. Колись я був завидним женихом, багатий і з квартирами. Дружина молода була в мене, працювала невропатологом у санаторії в горах. Там і познайомилися. Забрав її у квартиру в Ужгороді. Але вона вдарилася у релігію, а я... свою віру не міняю. А перша моя дружина нині директор театру. Син у нас, внуки прекрасні, ставляться вони до мене добре, але я... не хочу набридати».
Народний артист України, лауреат премії ім. Т. Шевченка Анатолій Решетников (на знімку) — справжній боєць, маститий актор. За 55 років роботи в Національному академічному театрі російської драми ім. Лесі Українки зіграв понад 100 ролей, був наставником Наталі Сумської. Приїхав у Будинок ветеранів сцени на кілька місяців як у санаторій та й лишився тут назавжди. Каже, що дружина, яка набагато за нього молодша, приїздить до нього в гості.
Стіни потребують ремонту, люди — співчуття
За даними Міністерства культури, минулого року Будинок ветеранів сцени отримав з державного бюджету майже півтора мільйона гривень. Окрім того, мешканці будинку відраховують більшу частину пенсії на своє утримання. Однак як саме ці кошти витрачаються, міністерству невідомо. А проблем — безліч. Необхідно негайно замінити вікна в будинку. Відпадає штукатурка. Душова кімната потребує термінового ремонту.
«Навіть овочі зберігати ніде, — каже представник ініціативної групи, колишній артист цирку Леон Гальчевський. — У погребі просів дах, підлога поросла грибком. Найменший дощ — одразу по коліно води, а всі припаси — пливуть».
За скаргами мешканців і волонтерів тут уже кілька разів були перевірки санстанції — виписували штрафи. Сказали, що заклад можуть навіть закрити, а більшості з його мешканців нікуди йти...
«Старість — це коли турбують не погані сни, а погана дійсність», сказала б Фаїна Раневська. Маючи патронат, будинок усе одно виявився незахищеним. Проблеми з грішми — одне. Проблеми з добротою й співчуттям — зовсім інше.
Фото автора.
