Брусилівський район утворили 1923 року, а через сорок літ ліквідували, передали населені пункти до Коростишівського району. Він знову з’явився на мапі Житомирщини в травні 1990-го. Це було обумовлено переселенням жителів Народицького району з радіаційно забрудненої зони в чисту.
Того дня у Малин, де я працював у газеті, раптом прибув давній знайомий відповідальний працівник Народицького райкому партії Анатолій Невмержицький. І розповів про те, заради чого приїхав.
— Є рішення відселяти жителів частини сіл Народицького району. Для їхнього компактного заселення утворюється Брусилівський район. Тож треба з нуля формувати районні служби. А отже, і райгазету. Тобі пропонують посаду редактора. У Народичах тебе знають. Колись доводилося освоювати Народицький район. Тепер разом творитимемо Брусилівський.
Уже наступного дня я їхав у Брусилів, щоб побачити місце майбутнього району. Якщо відверто, мене не радувала дорога, що вела від київської траси до Брусилова. Не дорога, а як кажуть у народі, «наказаніє». Трясло, підкидало, заносило. У Малинському районі таких шляхів уже майже не було. Не краще я побачив і в Брусилові...
Але через кілька днів, після сімейної наради, я був у Коростишеві, розмовляв з керівником оргкомітету Володимиром Петрівським. А через місяць, у червні 1990 року, вийшов перший номер районної газети «Відродження». Її тоді творили: мій давній товариш і колега Микола Кот з Народичів, Ліда Орехівська з Малина і автор цих рядків.
Я бачив, як на першій районній установчій сесії жадібно вчитувалися в кожний рядок газети. Адже тут довго не мали свого друкованого видання. А вже після сесії я зустрів своїх давніх знайомих з Народичів — керівників новостворених райфінвідділу, податкової, комунгоспу, побуткомбінату.
Часу на розкачування не було. Будувалися житлові мікрорайони у Брусилові, Хомутці, Приворотті, Лазарівці, Покришеві, Бикові... Прокладалися дороги, газогони, споруджувалися об’єкти соціального, господарського і культурного призначення. Особливо поспішали з житлом. Адже переселених сотні і сотні. А чиновники з Києва наполягали:
— За будь-яку ціну переселити людей. Хоч у палатки, але переселити.
Внаслідок тої штурмівщини житло не витримувало жодної критики. Гниллю бралися підлоги. Прогресував грибок. І переселенці з протестом прийшли до місцевої влади. Вимога одна: наведіть порядок з житлом або дайте можливість повернутися у Народичі.
А ще хочу нагадати, в яких умовах працювали ті, хто прийшов у район у 1990 році. Всім районним керівникам, за винятком місцевих, доводилося жити у непристосованих приміщеннях — ні газу, ні води...
Таке судилося і колективу районної газети «Відродження». Ми мали роботу, але не мали житла. І тут виручили голови колгоспів, які підтримували журналістів і житлом, і коштами.
Завдяки їм та іншим керівникам газета «Відродження» стала своєю на Брусилівщині. У 1994-му її тираж досяг майже п’яти тисяч примірників. Упродовж чотирьох років газета виборювала перше місце в області з висвітлення чорнобильської тематики.
Звичайно, з висоти сьогоднішнього дня може бути чимало претензій до колишнього і теперішнього керівництва району. Мовляв, багато що не так робилося і робиться. Пригадується розмова з тодішнім чиновником Брусилівської райдержадміністрації, який у столичних кабінетах випрошував кошти для району. Він мені розповідав, що йому казали столичні можновладці:
— Ми вже стільки виділили грошей для Брусилівського району, що можна було б не тільки навести лад у вашому селищі, а й збудувати новий Брусилів.
Це теж правда. Бо потім ще довго за безцінь продавали з аукціонів фундаменти...
Безперечно, нелегко нам було починати, як і нелегко сьогодні, коли нас женуть семимильними кроками у світле завтра — децентралізацію.
Василь СТАШУК, письменник, редактор брусилівської районної газети «Відродження» 1990—2000 років.
Житомирська область.
