Віра

— Сідай, — скаже вона високим, мов напнута струна, голосом, що ось-ось обірветься чи перехопиться спазмою.

Вона здасться мені такою грішно-привабливою, що не можу одірвати погляду від неї. Знаю, що вона після медучилища вийде заміж за впливового вдівця, вдвічі старшого за неї, якого заберуть у неї по першій же мобілізації на початку війни. І вона стане несхожою на нас, недавніх школярів, бо якась тайна родинного життя відділить її від ровесниць.

Я закохаюся в неї ще минулого року. Літні канікули тільки почалися, і в радгосп з’їхалися до батьків студенти. А ми саме закінчимо футбольний матч з «Доброю Криницею» — сусіднім радгоспом, програвши з рахунком 0:3, і ввалимося в Будинок культури — спітнілі, брудні, роздратовані. Аж тут хапає мене за руку старша сестра Нюся:

— Шурочко, — щебече вона, — ось познайомся із справжнім янголом — Вірою Кузоновою, майбутньою медичкою, як і я.

Переді мною сліпучо-біле диво, високе й струнке, стоїть і всміхається, трохи ніяково, але привітно, і каже мені, дивлячись в очі:

— А я вас знаю — читала в «Комсомольці України» вашу новелу «Зустріч», яка мені дуже сподобалася. І я попросила Ганну Олександрівну познайомити мене з вами.

— Пробачте, але в такому вигляді не личить знайомитися з «білими янголами», — скажу несподівано різко й піду вслід за товаришами в роздягальню, сподіваючись продовжити знайомство після того, як прийму душ. Але Віри вже не буде ні в фойє, ні в кінозалі.

— Що ж ти наробив? — шепне Нюся. — Хіба ж можна так грубити дівчатам? Віра образилась і пішла додому.

Саме в цей час світло вимкнуть, і я порину в атмосферу знаменитого фільму «Богдан Хмельницький» Ігоря Савченка та Олександра Корнійчука, забувши про ту прикрість. Сподіваючись, що все на світі минає, я вірив у нові зустрічі з Вірою. Але вона уникала мене і невдовзі поїхала на літо до родичів у Макіївку.

Не знаю чому, але вона все літо стоятиме в мене перед очима — ваблива, як мрія про щастя.

Відтоді ми не бачитимемося, бо вчитимемося нарізно: я — в Баштанці, вона — у Первомайську.

І ось тепер Віра стоїть переді мною ще вродливіша й зріліша. Тоненький, майже прозорий, крепдешин виразно вималює довгі, стрункі і пружні стегна, коли вона підведеться мені назустріч. Нам обом стане ніяково й жарко в забитій меблями й подушками багатій квартирі. Вже те, що ми вперше лишимося наодинці, так близько й безборонно, що чуємо на губах дихання одне одного, робить нас спільниками чи змовниками.

Віра пахне літом, жіночою зрілістю й нерозтраченістю, дивно збуджує й бентежить мене зніченою сором’язливістю, в якій саме й криється натяк на оте спокусливе, таємне й жадане, що було в неї з чоловіком і чого так прагне моя ще зовсім хлопчача душа!

— Сідай, — ще раз шепне вона, втрачаючи голос.

— Вірочко... — кажу теж пошепки, рушаючи до неї.

— Ну що таке? — спитає вона, немов заохочуючи і сподіваючись, що я зараз скажу щось таке, що дасть нам обом полегшення, виведе із нестерпної ніяковості. Але я таких слів не знаходжу, тільки мовчки наближаюсь, бо якась нездоланна сила тягне мене до неї.

— Вірочко... — повторюю ще тихіше, не тямлячи й сам, чого хочу від неї.

— Не треба, — шепне, не рухаючись, тільки дивиться на мене своїми розширеними очима. Її очі кличуть мене проти її волі, а руки повільно підводяться на рівень грудей, щоб захиститись від того, від чого у неї захисту немає. Коли наближусь впритул і нахилюсь до її палаючого обличчя, її руки виявляться такими млявими й податливими, що я ледве відчую їхній опір. Не тямлячи себе, торкнуся здерев’янілими від хвилювання губами її палаючих, вологих, розтулених вуст, забувши й про ті виставлені проти мене руки, й про невдалу евакуацію, з якої щойно оце вертаюся з Дніпровських переправ, перехоплений передовими загонами танкової групи Клейста. І білий день мені потемніє, і біди й нещастя, що впадуть на наші голови й на нашу землю з вторгненням фашистів, померхнуть у безпам’ятстві.

І саме цієї миті шарпнеться в коридорі за дверима несамовитий жіночий крик, з болю чи відчаю, почується тупіт кованих чобіт, і я спрожогу рвонуся од Віри, висаджу плечем двері в сіни, і мало не впаду, перечепившись через поріг.

— Zuruk! — гримне в мене над головою, й тверда рука всією п’ятірнею вп’ється в обличчя, рвоне мені голову назад, і, завалюючись навзнак, я помічу есесівську петлицю у вигляді двох зламаних блискавиць, срібні погони фельдфебеля на широких плечах, а за тими плечима в глибині протилежної розчиненої навстіж кімнати помічу ще двох німців, які тримають за руки розпатлану чорняву жінку в білій подертій кофтині. Вона спроможеться вирвати руку і вхопиться за одвірки, але її одірвуть від лутки, знову втягнуть до кімнати й кинуть на підлогу. Я зловлю на собі благальний погляд її чорних нажаханих очей, що, мов бритвою, різонуть мені по серцю. Вона знов розпачливо скрикне, благаючи порятунку, і я рвонуся їй на допомогу, але тієї ж миті рудий есесівець коротко й різко вдарить мене хуком в підборіддя, і я, перелетівши через поріг, упаду Вірі під ноги.

— Aufstehen! — крикне есесівець, вхопить за комір, різким рухом рвоне вгору, зіп’явши мене на ноги, й штовхне під стіну. — Aufstehen! — Впре мені в груди парабелум.

— Erіch! Komm hіer! — накажуть йому з протилежної кімнати.

— Jawohll! — відгукнеться він і кинеться в розчинені двері.

А знадвору увірветься дівчинка років п’яти з білим бантом на голові. В руках у неї лялька. Побачивши матір на підлозі, дитя жбурне ляльку під ноги й кинеться до неньки: «Матінко моя! Матусю!» Але той самий рудий есесівець підхопить дівчинку під пахви і вже непритомну кине до нас у кімнату. Потім грюкне за нею дверима.

Віра кинеться до дитини і вхопить її в обійми.

— Schneller! Schneller! — залунає глухо за зачиненими дверима, і пролунає постріл. Потім ще один. Потім прогупають кроки кованих чобіт. Фуркне й промчить під вікнами відкрита спортивна машина BMW, і все стихне.
— Кіру Марківну — нашу вчительку — застрелили, — прошепоче Віра крізь сльози, бліда, як смерть. — Мерщій подай води, — кивне на відро на лаві біля дверей.

Вона набере з кварти в рот води і бризне дитині в обличчя. Бризне ще раз, і дитя розплющить очі. Потім вирветься з Віриних рук: «Де моя мама? Я хочу до мами!» Потім глухо стукнуть сусідні двері й проковтнуть дитячий крик, повний розпачу. Віра кинеться за дитиною, котра вискочить надвір, мабуть, злякавшись своєї кімнати і мертвої матері.

Вслід за ними, похитуючись від нокауту, вийду в сіни і я. Двері протилежної кімнати так само відчинені. Застрелена жінка, розпатлана, в подертій і закривавленій на грудях біленькій кофтині, лежить посеред хати навзнак і, здається, дивиться у причілкове вікно, що у неї в головах. Одна її нога неприродно зігнута й підвернута, друга напружено випростана. Мініатюрна, зовсім молодесенька й гарна, вона лежить боса, ніби свята. Нещасне дитя вічно гнаного, гнобленого й розсіяного по всьому світу народу!

Важко зрозуміти: за що її вбито? Ще важче дивитись, як вона лежить, знівечена смертю, з отією вивихнутою ногою, яку хочеться випростати. Але я боюся. Дивлюсь, не в змозі відірвати погляду, німіючи з болю й безсилля. Це — перша насильницька смерть у моєму юному житті. Щось і в моєму серці вмре разом з цією молодою жінкою, вбитою так жорстко і немилосердно.

Незабаром у цій страшній кімнаті з’явиться Віра. А з нею буденно запнуті білими хустинами якісь жінки. Схиляються над покійницею, покладуть її на стіл, хтось із них закриє їй очі, складуть незахололі руки на грудях, заходяться витирати на підлозі кров.

— Іди звідси, хлопче, — одна з них підштовхне мене до дверей.

— Не слід тут бути мужчинам! — скаже друга, суворо оглядаючись на мене.

Здерев’янілими ногами переступаю поріг, і нагла й страшна смерть невинної людини теж виходить вслід за мною і вже не покине ніколи. Вона всядеться мені на плечі й на серце, а може, й на душу і нипає зі мною й досі повсюди.

Я йтиму не додому, де чекає мама, а прямую до скирти сіна на покинутому аеродромі. А коли вийду у степ, за силосні башти, від череди піде мені навперейми кремезний чоловік у шкарбанах-опорках на босу ногу, в старій шапці та стьобанці наопашки й армійських штанях-галіфе.

Голубі, аж білясті, очі на червоному засмаглому обличчі глянуть на мене пронизливо й зухвало, навіть нахабно. Очевидно, цей чоловік звик дошкуляти всім крутим слівцем або ж усіма командувати. Такі погляди бувають у генералів або в слідчих. Проте не ця біляста зухвалість в очах, а борода, якась особливо свіжа, молода й лискуча, вразить мене найдужче. Молодим здасться і рот — свіжі рожеві губи, випещена шия, що туго пнеться з чужого дрантя, видають у ньому не пастуха, а якусь зовсім іншу людину.

— Кого там знову розстріляли? — спитає буденно.

— Жінку, — видавлю з себе, дивуючись, як просто запитає він мене.

— Значить, Кіру Марківну стрельнули — єдину євреїчку в радгоспі. А позавчора розстріляли Романенка — старого більшовика, який повернувся пораненим з переправи. Не встиг евакуюватись. Романенка знаєш?
— А хто ж його не знає? Колишній перший секретар райкому.

— Вірно. Людина помітна. Романенка цокнули, сьогодні Кіру Марківну. А завтра кого? Тебе чи мене? — зухвалі білясто-голубі очі свердлять мене, і я, не витримавши того погляду, одвернуся. — Так вони всіх нас перестріляють поодинці. Еріх Рудий був на цій операції?

— Не знаю... Був один рудий есесівець. Він мені щелепу вибив.

— Ото він і є — фольксдойч із Доброї. Вступив в СС, розстрілявши односельців-євреїв без зондеркоманди, з власної ініціативи, вислужуючись. Давнути б гада! Приїздить сюди, все винюхає, всіх бере на замітку, а потім приїздять з Баштанки есесівці від районної комендатури й стьобають по одному, мов куріпок. А ми дивимося й мовчимо.

— А що ж робити?

— А то ти й не знаєш? — іронічно гляне на мене молодий бородач. — Хочеш, скажу. Чи здогадаєшся й сам?

— На здогадки я не майстер. — Наміряюся обійти його, але бородань заступить дорогу так спритно, аж здивуюся, як легко переміщує він свою м’язисту статуру.

— До скирти, хлопче, тобі нічого йти, — скаже він. Шаснувши в заяложену кишеню своєї тілогрійки, вийме і подасть мені мій наган. — Бери та знай мою добрість. Та соплі не розпускай! — скривить свої вишневі губи. — Плакав? — спитає осудливо. — Я ж по очах бачу. А нам не плакати, а ненависть та твердість треба плекати в наших душах! Зрозумів?

— Хто ви такий? — здивуюся, ховаючи наган у кишеню й заспокоївшись від того, що він знову при мені. «Порішив би гадів!» — подумаю собі.

— А ти, хлопче, веселий, як я подивлюся, — засміється володар юної, аж ніби чужої, бороди. — Про це найбільше хотів би дізнатися Еріх Рудий. Та не дізнається. Бо він Еріх Рудий, а я Василь Рудий... Побачимо, хто кого перерудішає. Пастух я. Он бачиш: корівок пасу. Пасу-пасу та й напою. І за всім спостерігаю: хто в радгосп у відкритій машині приїздить. А хто пішки із Степівки приходить, сховавши у скирті наган. Ех ти, конспіратор! — Він натягне мені кашкет на самі очі, і я засміюся разом з ним, вперше після загибелі Кіри Марківни. — Ти ще тільки із-за лісосмуги виткнешся, як я тебе одразу ж засічу і піду тобі навперейми. Заляжу в буркуні і бачитиму, як ти наган у скирту засунеш, ще й сіном притрусиш. Ну, думаю, наш хлопець, раз із зброєю ходить. Тільки ж не так ховати треба! Бо береженого, кажуть, і Бог береже. Вірно? І до командира нашого партизанського загону Дем’яна Леонтійовича Володіна поки що не потикайся — сам покличе. Будь здоровий, конспіраторе, — засміється він, оголивши два разки білих зубів у нетрях рудої бороди.

Легко попрямує він до череди через бур’яни, а я дивитимуся йому вслід, так нічого й не довідавшись про нього. Та й бур’яни ж наростуть, доки люди воюватимуть! Високий буркун покриє весь польовий аеродром, покинутий нашими військами, так що навіть випалені вихлопними газами злітні смуги позаростають. А за аеродромом стіною стоять нескошені пшениці — «Українка» і «Гостіанум», що вродять сорок першого року, як ніколи. Стоятимуть, потемнілі від дощів, аж до обрію. І душа болітиме, коли дивитимусь на них.

Цей покинутий, забур’янений і здичавілий степ вражає безмежжям і запустінням. І над ним долине здалеку Василів дзвінкий, високий тенор: «Де ти бродиш, моя доле-е-е...» — він ніби зависне над степом, огорне його сумом і тугою і довго тремтітиме на високій ноті, що візьме за серце й не відпустить, аж доки той голос із тенорової височини не впаде у баритонний видолинок, бархатистий, єдвабний і докірливий: «Не докличусь я тебе...»

Потім від Володіна дізнаюсь, що Василь командував стрілецькою дивізією в Шостій армії Музиченка, потрапить у полон і зуміє втекти із «Уманської ями» чи із «Зеленої брами», ще страшнішого табору для військовополонених.

Але я Василя більш не зустріну — кажуть, втече з нашого радгоспу в Чорний ліс під Знам’янкою, до партизанів.

Конча-Озерна, 
14 серпня 2013 року.

Довідка

Олександр Олександрович Сизоненко, давній автор нашої газети, народився 1923 року в с. Новоолександрівка Баштанського району на Миколаївщині. Воював, був тяжко поранений у боях за Берлін у кінці квітня 1945-го. Автор кількох десятків книг прози, Шевченківський лауреат 1984 року — за трилогію «Степ», «Була осінь», «Мета». Дія «Степу» (як і вміщеної сьогодні новели) розгортається на початку війни.