Ініціатором реформ став засновник «Миньковецької держави» Ігнацій Мархоцький

Цей успішний землевласник провів свій експеримент неподалік Кам’янця-Подільського та поблизу Одеси. Розпочавши його в останні роки існування Речі Посполитої і продовживши після анексії краю Російською імперією. Як поляку-реформатору вдалося збудувати свою українську державу — про це розмова з дослідником, керівником центру мархоцькознавства — філії Центру дослідження історії Поділля Інституту історії України НАН при Кам’янець-Подільському національному університеті ім. І. Огієнка Володимиром Захар’євим.

— Ігнацій Сцибор-Мархоцький народився близько 1750 року в містечку Тарноруда на Збручі. Рано став сиротою. Служив квартирмейстером у Кам’янець-Подільському військовому гарнізоні і навіть працював викладачем музики. Лише у сорокалітньому віці отримав у спадок дядьків маєток «Миньковецький ключ», шість тисяч гектарів землі з містечком і півтора десятка сіл обабіч річки Ушиця. Там, натхненний ідеями просвітництва, почав будувати своє щасливе суспільство. Власноруч написану декларацію «Право міста Миньківців» він оголосив 1 січня 1792 року перед представниками своєї громади.
Уже цим Мархоцький здивував своїх земляків. Адже вирішив подарувати їм волю і заодно скасувати податки, які вони мали сплачувати... йому. Натомість залишив лише орендну плату на землю та зобов’язався не збільшувати її в майбутньому.
Далі зрівняв іновірців, тобто євреїв, православних і лютеран, у правах з католиками. Це було нечувано, коли українці, яких у «Миньковецькому ключі» було майже 80 відсотків, фактично прирівнювалися у правах до шляхти. Крім того, надав свободу торгівлі, звільнив миньківчан від обов’язку утримувати на постої солдатів, бо вирішив збудувати окрему казарму для військових.
Але 1793 року, побувавши як депутат від Поділля на сесії конфедератів Волинського воєводства, Мархоцький розчарувався у тогочасній політиці польської влади, написав про це навіть королю, але відповіді так і не дочекався. Зрозумівши, що йому не вдасться збудувати нову вільну Польщу, реформатор вирішив зосередитися на тому, що залежало лише від нього, — «вільному господарському місті Миньківці» та двох тисячах селян.
Цього року після другого поділу Речі Посполитої Поділля дісталося росіянам. Кількасот польських поміщиків разом із Мархоцьким присягнули на вірність Катерині ІІ. Але відтоді екс-майор відійшов від політики.
— Збайдужів чи зрозумів, що вплинути на загальний порядок в імперії йому не вдасться?
— Як природжений стратег, Мархоцький чітко зрозумів ситуацію і намагався бути лояльним до імператриці та її наступників. Це давало йому свободу дій у своєму маєтку. 
Підтримувані своїм паном, міщани стали розвивати місцеву економіку. Крім винокурень, гончарень, кузень, гамарень, виробництв поташу і селітри, з’явилося виробництво цегли, черепиці, запрацювала фабрика анісової олії, майстерня з виготовлення та ремонту карет, дві суконні фабрики, фабрика байкової тканини. За підказкою Мархоцького ремісники освоїли виготовлення паперу. А це дало змогу відкрити миньковецьку друкарню. Ще дві започаткували євреї.
— Тобто запрацювали вдалі інвестиції?
— Кошти від реалізації продукції поповнювали статки і самого ініціатора, і тих, хто ризикнув розпочати свою справу. А ще певний відсоток, кажучи по-сучасному, податку на прибуток отримувала міська адміністрація, і йшли ці кошти на утримання вулиць, криниць, мостів, дотримання правопорядку, протипожежної охорони, санітарних та навіть протиепідемічних норм. Для потреб своїх земляків Мархоцький заклав шпиталь, до якого запросив двох лікарів і гомеопата, а також аптекаря, цирульників і акушерку. Створив він і притулок для інвалідів, запровадивши збір з тих, хто жив багатше.
Швидко Миньківці стали досить відомим центром промисловості і торгівлі. У містечку навіть збудували нову ринкову площу з баштою, в якій були найточніші в губернії ваги та різні еталони. Туди на ярмарки з’їжджалися торговці з Поділля та Волині. Частина готівкового збору за участь у них також поповнювала скарбницю міської управи.
Для селян було скасовано десятину з продукції, яку вони вирощували, та інші податі до панського двору. Відчутно підтримували тих, хто погоджувався стати робітником, адже кадрів бракувало.
— Але Миньківці увійшли в історію не просто як вдалий економічний проект, а як ціла держава.
— Мархоцькому вдалося знайти об’єднавчу ідею для громади. Не боячись втратити свою владу, він дав зрозуміти, що всі, хто тут живе: поляки, українці, євреї, росіяни і навіть англієць-утікач, — повноцінні члени однієї спільноти, громадяни, а не чиїсь піддані. Таблички «Миньковецька держава» було встановлено на межах землеволодіння. Зі сходу — вказівник із написом «Кордон Миньковецької держави та держави Російської», а із заходу, відповідно, «...держави Австрійської».
Думаєте, на це не відреагували поліцейські чиновники? Одразу навідалися ревізори. Але провівши скрупульозну перевірку і переконавшись, що про сепаратизм на Миньковеччині не йдеться: ні серед людей, ні у документах, які опублікував і поширив, де тільки міг, ініціатор реформи, — не стали вимагати знищити ті написи.
А преамбулу «Законів землеробів», що 2 січня 1804 року ліквідували у «Миньковецькій державі» панщину, взагалі було присвячено саме засадам існування великої громади, до якої входили повноправними підрозділами громади всіх на той час уже 20 населених пунктів. Те саме стосувалося й тих, хто жив в орендованих Мархоцьким селах Ушицького, Могилівського і Кам’янецького повітів та мешканців так званого Руффіполісу між Одесою та Овідіополем у Причорномор’ї.
Держава народжувала свої традиції. Чого тільки варто було свято Церери? Під час жнив усіх мешканців держави збирали на форум, який проводили на спеціальному полі перед в’їздом до Миньківців. Там привселюдно вшановували та преміювали кращих. Граф не любив гру в карти, пиятику, полювання, але із задоволенням ділився досвідом, як можна досягти результатів у поширенні промисловості, облаштуванні містечка та інших населених пунктів тощо. Він водив гостей на підприємства, у магазини, до башти з еталонами, вулицями містечка й околицями, у шпиталь, притулок, школи... Йому було що розповісти.  Він листувався з фахівцями, від яких отримував різні практичні поради. Так, запровадив тутове шовківництво і збирався на схилах ушицької долини посадити виноградники, щоб виготовляти вино власної марки. У припонтійських володіннях розвинув племінне конярство, вівчарство та вирощування великої і малої рогатої худоби.
Мархоцький полюбляв дивувати людей. Він примусив працювати на себе та громаду всі місцеві ресурси, навіть воду, розвинувши започатковану ще дядьком водолікувальню.
Але ідилія «незалежної держави» тривала лише до осені 1812 року. Її перервали сімейні драми, коли син вирішив без благословення батька одружитися з його... вихованкою, на яку, за розтиражованою у дореволюційних книгах версією, вдівець Мархоцький мав певні плани. Це стало трагедією взаємовідносин у родині на наступні шість років. Адже до цькування долучилися цивільні чиновники та релігійні особи — і православні, і католики...
Однак, попри вік старий граф гідно переніс усі випробування, зокрема, кілька арештів і судилище, яка мало закінчитися тюремним ув’язненням. Від останнього 1818 року його врятував сам імператор Олександр І.
Та, що характерно, особисті проблеми реформатора не позначилися на житті містечка і сіл. Доки він долав особисті проблеми, все працювало чітко, бо громада вже зміцніла і стала єдиним організмом.
— Але «держава» ненадовго пережила свого засновника. То, може, це був не стільки досвід демократії, скільки примха багатого пана?
— Є серед певних белетристів та навіть істориків і такі думки. Але чи був ще в історії України початку ХІХ століття такий сміливець-демократ? Чи ще десь на той час в Україні, окрім Миньковеччини, селянам видавали посвідчені юридичні документи на їхню садибу і землю? Чи мав хтось, як Мархоцький, суди у селах, де долю порушників вирішували законно обрані громадою судді та ще й окремий апеляційний суд? До речі, кожен мав право звернутися до суду зі скаргою і навіть судитися на місцевому рівні з будь-яким громадянином «Миньковецької держави», включно з її засновником.
У місті та селах працювали школи, «Букварі» для яких і зошити тиражували у місцевій друкарні. Друкували також художні книги подільських авторів. У 1805 році випустили навіть перший переклад «Гамлета» польською мовою.
Дивує мене, що сьогодні окремі дослідники бачать життєву спадщину Ігнація Сцибор-Мархоцького через скельця окулярів, які одягли на українців ті, хто змушував подавати реформатора лише як такого собі дивака. Чого тільки не прочитаєш про нього. А тим часом, навіть особистий поручик Олександра І граф Новосільцев, котрий перевіряв звернення представників миньковецької громади до імператора про неправомірне засудження Мархоцького чиновниками Подільської губернії, наголосив, що (цитується мовою оригіналу) «с достоверностью заключить можно, что Граф Мархоцкий преследуется по одним только личностям ибо знающие его, а в особенности наши военнослужащие, отзываются с уважениям о личных его качествах и особенной его преданности России, столько о замеченом ими устройстве в имении его».
Хочеться показати справжню біографію та діяльність поляка, який у Подільському краї був першим, хто, знаючи про ризики і небезпеку, взявся запроваджувати основи демократичного суспільства на практиці. Хай у маленькій за нинішніми мірками державі, де через тридцять років після початку експерименту мешкало лише чотири тисячі осіб, але дві третини їх були українцями. Тому на думку понад півсотні членів нашого центру мархоцькознавства, досвід і сміливість Ігнація Мархоцького варті належної оцінки в українській державі. Для початку, думається, була б доречною про нього і його «Миньковецьку державу» згадка в підручниках з історії України для шкіл та вишів.

Розмову записала Ірина КОЗАК.

Довідково

Володимир Захар’єв — журналіст, історик, дослідник, ініціатор створення і директор Меморіального музею графа-реформатора Ігнація Сцибор-Мархоцького у селі Миньківці на Хмельниччині, керівник центру мархоцькознавства, яким випущено сім томів «Наукових записок центру мархоцькознавства», активіст обласного осередку НСКУ.

 

 

Володимир Захар’єв біля портрета Ігнація Мархоцького, викладеного із зерна.

Фото з архіву Володимира Захар’єва.