1943 рік... У небі над маленьким селом Бошівка, що в Буринському районі, кружляли літаки: наші і німецькі. Вони влаштували в небесній блакиті поле бою. Аж ось одну з вітчизняних бойових машин підбив ворог. Цього сталевого птаха в лісові хащі спрямував... безіменний герой на прізвище Бойков.
Народився на Сумщині... вдруге
Друга світова війна... Ніби все вивчено-перевивчено, але в історії ще стільки білих плям, ще стільки нагород не знайшли своїх героїв, стільки подій потрібно відновити, щоб знати, пам’ятати... На щастя, розкривати нові сторінки нам допомагають небайдужі читачі. Один із таких — колишній радіомеханік і вчитель Василь Дудка нещодавно розповів нам про свого наставника — підполковника Бойкова, який був поранений на території області.
«Восени 1956 року мене призивають на військову службу, — розпочав свою розповідь Василь Прокопович. — Мій вибір — військово-повітряні сили. Так склалося, що мене та земляків із Недригайлівського району зараховують у 50-ту команду — в авіашколу. Нас привезли в місто Нова Вільня (Литва). Протягом року ми досліджували бойові літаки та радіостанції, адже вчилися на радіомеханіків. Викладачами у нас працювали офіцери, які закінчили військові академії, учасники Великої Вітчизняної війни. Один із них — пілот-винищувач, був пов’язаний із Сумщиною. Це підполковник Бойков. На жаль, його ім’я я не пам’ятаю».
За словами Василя Дудки, коли вперше цей викладач зайшов на урок, він запитав у своїх вихованців, звідки ті родом, з яких країв. А як дізнався, що чимало з них із Сумської області, — на його очах з’явилися сльози.
«На Сумщині я народився... вдруге, — казав він молоді. — Під час визволення вашої області над селом Бошівка Буринського району мій літак було збито. Дуже добре пам’ятаю той день. Був 1943 рік. У небі над Сумщиною зав’язався повітряний бій. Нас було менше в кілька разів. Від удару ворога літак почав падати. Я приземлився серед дерев. На жаль, там теж снували фашисти, довелося заховатися на товстому дубі, щоб не помітили».
Як розповів далі герой війни, він уже чекав, що його знайдуть вороги, адже німці були із собаками, і навіть припас собі патрон, щоб не здатися живим, але небезпека минула. Рано-вранці наступного дня жінки із села Бошівка пішли до лісу за хмизом і знайшли там ледь живого обгорілого бійця. Переодягли його в жіночий одяг і провели повз поліцая, який спросоння не помітив, що з лісу повертаються більше жінок.
Василь Дудка навіть написав про цю історію вірша, і так, на його думку, продовжується спогад бійця: «І ось я в українській хаті, де дід з бабусею живуть. Бабуся догляда, як мати, дід мовив: «Рани заживуть. Якщо вже прийдуть, то не бійся. Ми скажемо, що ти наш син. Як обгорів? Та дуже просто: У лампу ти налив бензин...».
Коли солдат трішки видужав, його забрали наші військові. Але боєць Бойков не забував село, в якому його врятували. У травні 1958 року він відвідав своїх рятівників на Сумщині, про що було надруковано в «Красной Звезде». На знімку в газеті він у білій сорочці із своїми названими батьками.
«У боях мій викладач збив понад десяток ворожих літаків, — продовжує Василь Прокопович. — Але нагород він не носив. І ніхто б не знав, що він — не просто учасник бойових дій, а герой війни, якби не один випадок.
Якось я був черговим і отримав завдання викликати Бойкова в штаб. Коли зайшов у квартиру вчителя, він був у білій сорочці і галіфе. На спинці стільця висів мундир. Я був просто вражений величезною кількістю нагород — їх було як у маршала. Прошу вас, журналісти, розшукайте якусь інформацію про Бойкова. На жаль, його ім’я я не можу згадати. Але хотілося б, щоб Сумщина знала героя та людей, які його врятували».
Десяток Бойкових, потрібен — один
У мережі Інтернет ми знайшли чимало льотчиків на прізвище Бойков. Але в жодній із біографій не виявили фактів, пов’язаних із Буринським районом. Хоча цікаво те, що один із солдатів тієї війни — Павло Бойков — теж випав із палаючого літака ледь живим. І його також знайшли місцеві жіночки і заховали від німців. Але сталося це на Харківщині, в селі Кадниця. Доказом є і те, що Павло Бойков і донині вважається почесним громадянином цього села. То як же звали нашого Бойкова? І які він має нагороди та звання?
Із цими запитаннями журналісти звернулися до директора Буринського краєзнавчого музею Миколи Кононенка, який пообіцяв з’ясувати все, що вдасться.
Наша співпраця продовжилася через два місяці. Цікаво, що за цей час Микола Кононенко знайшов нащадків жителів села Бошівка, які й лікували бійця. Ті розповіли все, що знали, однак ім’я солдата залишалося невідомим.
«Я їздив до Бошівки і спілкувався зі старожилами. Вони мені навіть показали місце, де колись стояла хата, в якій мешканці лікували бійця, — казав він. — Господинею в тій хаті в далекому 43-му була Ольга Миколаївна Дубовик. Швидше за все, вона зі своїм чоловіком і стали названими батьками Бойкову. Поспілкуйтеся з її онукою Валентиною. Вона живе в Сумах. Адресу її мені також надали».
«Хоч би де я був, завжди вас знайду»
Перше, що ми спитали, коли зателефонували Валентині Миколаївні, чи не знає вона імені солдата Бойкова.
«Я пам’ятаю, як у дитинстві бабуся Оля мені розказувала про те, що німці збили льотчика, — розповідає вона. — Здається, це було у 1943-му в наших городах в селі Бошівка Буринського району. Снаряд поцілив у низ літака і льотчик був дуже поранений, обгоріли стегна. Його знайшли наші жителі, привели додому. Одягали в жіночий одяг, щоб сусіди не дізналися, а коли боєць підлікувався, приїхали військові і його забрали. Ще бабуся казала, що він промовив їй тоді: «Хоч би де я був, я завжди вас знайду».
— Але ж нам розказували, що Бойкова лікували чоловік і жінка? — заперечую.
— Може, й так, — усміхається Валентина Дубовик. — Річ у тім, що чоловік моєї бабусі Єгор Сергійович (1902 року народження) помер на фронті. Але, можливо, тоді він був ще живий і перебував удома. Я цього не знаю. Мені відомо лише, що бабуся після його загибелі все життя прожила сама. Працювала швачкою. До неї все село приходило, щоб пошила одяг чи ще щось. Пам’ятаю також, як до нас колись приїжджав високий стрункий красень із жінкою — військовий. Я тоді мала була, але його обличчя згадую і нині. Може, то й був солдат Бойков. Ось тільки імені його згадати не можу...
Ім’я — секрет за сімома печатками
Шокований таємницею імені Бойкова і Микола Кононенко. Каже, що хоч кого запитує — не знають. Історію цю в Бошівці та сусідніх селах часто переповідають, деталі якісь додають, про інших очевидців кажуть. А от ім’я збитого льотчика стало справжнім секретом за сімома печатками.
«Спочатку ми вирішили, що таємничий боєць — Дмитро Васильович Бойков, — розповідає він. — Тоді його звання — гвардії старший технік, лейтенант. І нагороджений він орденом Червоної Зірки. Але ж ваш читач зазначає, що бачив у нього «нагород як у маршала» і що він був підполковником. Ще маю кілька телефонів, можливо, інші колишні жителі Бошівки або їх рідні проллють світло на цю історію».
Буквально перед виходом матеріалу у друк Микола Кононенко зустрівся з іще однією колишньою мешканкою цього села — Параскою Іванівною Топчій (1919 р.н.), яка в ті роки жила по-сусідству з родиною Дубовик.
«Ольга Дубовик принесла бійця Бойкова до своєї хати разом із сусідкою Софією Іллівною Сенатор, — розповіла вона директору Буринського краєзнавчого музею. — Солдата довелося переховувати, бо через дві хати жив поліцай, вірний вермахту. Лікували солдата Бойкова донька Ольги Миколаївни Анастасія зі своїм чоловіком — лікарем Іваном Радіоновичем (останній був уродженець села Миколаївка). У ті часи німці у нас просто звірствували, вбивали місцевих, а сусідню Орлівку майже всю спалили».
Згадувала Параска Іванівна і про літак, який нібито ще довго залишався стояти біля села, неподалік річки між верболозами. Вона казала, що бойова машина насправді не згоріла і десятиліттями була нагадуванням про збитого солдата. Чимало ця жінка пам’ятає, а от імені від неї Микола Кононенко так і не дізнався.
Ми не припиняємо пошуки імені льотчика Бойкова та людей, які його доглядали й лікували. Нам дуже хотілося б встановити історичну справедливість — знайти ім’я бійця, який готовий був віддати своє життя, визволяючи сумську землю, наших земляків.
Фото з архіву героїв матеріалу.
Василь ДУДКА.
Ольга ДУБОВИК.
