Вдивляючись у молоде і майже постійно усміхнене обличчя військового льотчика 3-го класу капітана Артура Євдокімова, важко уявити, що офіцеру 31 рік. Він тричі проходив службу на Африканському континенті, там вперше взяв участь у бойових діях. А практично з початку АТО виконував завдання на сході України і це при тому, що служба у ЗС України для нього почалася лише наприкінці 2009 року.
Військовий льотчик капітан Артур Євдокімов.
Захоплення авіацією в Артура було ще з дитинства. Хлопець народився в сім’ї військового льотчика, який проходив службу в Німеччині. У невеличкому військовому містечку, де дислокувався полк, діти жили польотами, грали в льотчиків і мріяли лише про небо.
— Скільки я себе пам’ятаю, авіація була частиною мого життя, — розповідає Артур Євдокімов. — Ще дітьми ми з братом Олексієм слухали, як батько розповідав про вертольоти. Він літав на Мі-1, Мі-2, Мі-4, Мі-6, Мі-24 і Мі-8. Тобто фактично на всіх типах. А наслухавшись батька, ми з братом майстрували з пилососа, домашніх крісел та якихось іграшок гелікоптер і літали у мріях, або, як кажуть, у хмарах. З того часу найбільше закарбувався в пам’яті один випадок. Я грався у дворі, а тато несподівано приїхав з аеродрому і, нікому не кажучи, забрав мене на польоти, у склад свого екіпажу. Так я вперше політав на місці штурмана.
Брат Артура, не вагаючись, після школи обрав професію військового льотчика і вступив до Харківського інституту льотчиків ВПС. А ось Артура доля вела до професії більш складним шляхом.
— Закінчуючи школу, я, чесно кажучи, розмірковував, яку професію обрати. Якогось особливого тиску з боку батька чи брата — мовляв, обирай авіацію, не було, — згадує Артур. — У ті кризові для держави часи льотчики багато не літали, тож можна було закінчити авіаційний виш і практично не побувати в небі. Мені це не підходило. В якийсь момент навіть захопився церковним життям. Ми тоді жили в Коростені, а я їздив за 20 кілометрів в православний храм, підпрацьовуючи там пономарем. Та все ж після 11 класу вирішив спробувати стати льотчиком, щоправда, цивільним, розраховуючи, що вони мають більш інтенсивну практичну льотну підготовку. Подав документи у Кременчуцький льотний коледж цивільної авіації. І ось тут батько почав мене відмовляти, ніби конкурс великий і я просто втрачу час. Та для себе я вже все вирішив. Коли є мрія і бажання — труднощі лише підігрівають інтерес. Я взяв на перший час гроші й поїхав в Кременчук.
Спокій Конго захищають українські воїни.
Там Артур закінчив льотний коледж, заочно філіал Кіровоградської льотної академії. 2006 року в Києві вступив до Національного авіаційного університету.
— Одразу стати льотчиком після закінчення вишу не вийшло, — розповідає Артур. — Тож перепробував багато спеціальностей. Але любов до неба — моя мрія, а від мрій не відмовляються. Невдовзі я переїхав в Херсон до брата, який на той час служив в 11-й окремій бригаді армійської авіації. Така само атмосфера, що й в дитинстві, — польоти, їх обговорювання, коло друзів-льотчиків. Тож вибір став очевидним — наприкінці 2009 року я, пройшовши військово-лікарську комісію, був призваний до лав ЗС України на посаду льотчика-штурмана в частину, де проходив службу мій брат. Скажу чесно, не одразу все виходило. 2010-го в бригаді розпочалися інтенсивні польоти. А практики — майже нуль. До того ж перерва в льотній роботі була велика. Тому майже з початку служби відправили на перепідготовку. І лише після цього я сів за штурвал Мі-8.
Брат Артура Олексій літав на Мі-24, пара яких часто прикривала роботу транспортних Мі-8. Так було на навчаннях, так було і Африці, де брати Євдокімови разом побували тричі.
— Для льотчика головне — літати, — продовжує Артур. — Усі в частині знали, що в Ліберії польотів багато, а в сусідній країні Кот-д’Івуар точиться війна. Там справжня робота, не навчання, які в той час були в Україні. Тож щойно з’явилася можливість, ми з братом одразу записались у миротворчу місію на Африканський континент. Так, безперечно, у цьому є і частина авантюризму — пошук пригод, фінансове підґрунтя, та все ж для мене особисто головне було — практичний досвід роботи. Врешті, так і сталося. Коли я їхав у першу ротацію, мій загальний наліт був майже 100 годин. За три ротації в Ліберію він збільшився приблизно на 750 годин. І це в реальних умовах. Таких показників на той час в Україні я б не досяг.
Африканський досвід знадобився офіцеру і під час АТО. З перших днів україно-російського протистояння екіпаж Артура Євдокімова виконував завдання на кордоні з Кримом.
— Я особисто, та й мої друзі з частини, не очікували такої прямої агресії Росії. Спочатку це видавалося просто заворушеннями. Помилкою сусідньої держави, громадян якої ми вважали братами. А потім наша країна втратила Крим, з яким межує Херсонська область. Почалися бойові дії на Донбасі — в частину прийшли перші вантажі «200»... Тоді, напевно, навіть до найзавзятіших скептиків і людей, що вірили у російсько-українську дружбу, прийшло розуміння — війна! Росіяни, скориставшись моментом, коли народ України вигнав найбільшого злодія в своїй історії, захопили частину нашої території. Розпалили війну на сході й безжалісно вбивають. Ось тут вже спрацьовує патріотизм військового — без емоцій, нервів виконати бойові завдання і повернутися додому. Звісно, техніка пілотування в АТО відрізняється від Африки. У противника є засоби ППО, є фахівці, які вміють їх застосовувати. Тож ходили на гранично малих висотах, відстрілювали теплові пастки. Не знаю чому, але ворог нерідко знав попередньо затверджений маршрут польоту. Отже, безпосередньо перед вильотом командири екіпажів змінювали маршрути. Крім того, заходили на майданчики з гранично малих висот на повній швидкості тощо. Кажучи відверто, для новачків це — не просто. Адже до війни в Україні ми відносно мало літали. Мені ж допомагав африканський досвід роботи в екстремальних умовах, була непогана практика пілотування.
Бойовий виліт.
З АТО, напевно, найбільше запам’ятався політ на висоту, що розташована в районі Зеленопілля. На той час цю місцевість фактично контролював противник. Та все ж частина наших військ там залишалася і вела бої. Завдання було забрати поранених бійців 79-ї окремої аеромобільної бригади. Здавалося б, типове завдання, але цього разу ми летіли не в зону бойових дій, а на територію бойовиків, які за даними розвідки мали засоби ПВО. Екіпаж розумів — там наші хлопці, вони поранені, вони чекають — кожна втрачена година може коштувати людського життя. Тому якихось вагань, роздумів не було. Єдине, що обговорювали, як максимально швидко і безпечно виконати політ. Перше, що змінили, — це попередньо затверджений маршрут. День був ясний і, зрозуміло, ворог нас добре бачив і без спеціальних засобів. Та все ж ішли на мінімальних висотах, притискалися до землі. Так складніше вразити вертоліт засобами ПВО... Про стрілецьку зброю тоді навіть не думали. На щастя, в момент заходу на посадку бій навколо майданчика припинився... Та все ж поранених вантажили, не виключаючи двигуни. Десантники працювали швидко, їх комбат (позивний Майк) теж допомагав. Якихось розмов, прохань від них не було. Лише одна фраза — «Долетіть швидше...» Декілька хвилин — ми вже в повітрі в напрямку Дніпропетровська. Та тут бортовий стрілець на землі помічає авто, яке на великій швидкості рухається назустріч. За кілька хвилин машина різко зупиняється і звідти виходять чоловіки. Хто вони? Можливо, звичайні цивільні. А можливо, і бойова команда. Часу на роздуми не має — кулеметна черга поряд з авто дає чоловікам зрозуміти, що вони помічені і в зоні нашого ураження. Після цього машина, так само різко розвернувшись, зникає вже у протилежному напрямку. В той день вдалося всіх поранених доправити в госпіталь вчасно — ніхто не помер на борту. На жаль, так бувало не завжди...
Українські вертолітники одними з перших увійшли до списку осіб, якими цікавилися спецслужби противника. Льотчики, які служать в Херсоні, не раз відчували їх тиск, адже в багатьох на окупованих територіях залишилися родичі, друзі.
— Були моменти, — пригадує Артур, — коли дружина зібрала речі, заправила повний бак автомобіля і з сином перебувала в постійній готовності виїхати з Херсона у випадку широкомасштабного наступу росіян. Я думаю, їхня розвідка добре знала, де живуть родини льотчиків, які беруть участь в АТО. А ми в той час працювали по-справжньому, по-бойовому, майже як в Африці. Я на Мі-8, брат на Мі-24, пара яких прикривала нас, коли ми перевозили вантажі, бойові підрозділи, поранених. Бувало, що вся підлога вертольота — у крові поранених. Відром води зіллєш кров і знову в небо ...
Сьогодні льотчик 3-го класу капітан Артур Євдокімов знову виконує польотні завдання, проте, вже в іншій частині світу — у Демократичній Республіці Конго. Робота в цій країні теж наближена до війни, адже, на відміну від Ліберії, місія у ДР Конго стабілізаційна, тобто передбачає застосування зброї проти незаконних збройних формувань. І вона застосовується.
— Я люблю свою роботу, службу, люблю небо і, напевно, цим живу, —каже Артур. — Звісно, служба в Місії ООН — це не АТО на Батьківщині, але у будь-якому разі це досвід. У ДР Конго є свої особливості пілотування. Тут гірська місцевість. Більшість злітно-посадкових майданчиків обмеженні в розмірах, не завжди належно обладнанні і розташовані на висоті понад 2000 метрів над рівнем моря. А гірське розріджене повітря зменшує потужність двигуна вертольота. Мінлива погода, складний рельєф місцевості, близькість кордону з сусідньою державою Руандою вимагають від льотчика уваги, правильних розрахунків, професіоналізму. До того ж динаміка виконання завдань дуже висока. Польоти практично кожного дня. Тож досвід тут унікальний. Загалом про закордонні відрядження скажу так — якби свого часу Україна не розгорнула вертолітні загони в Африці, то, напевно, сьогодні в нашій державі не було б стільки підготовлених льотчиків. До цього слід додати і фінансове відшкодування Організацією Об’єднаних Націй служби національних контингентів. Це ж теж не малі гроші в бюджет країни.
Знаєте, після повернення з АТО чомусь запам’яталося, що син мене не впізнав. Напевно, дуже довго тато не був удома. Але по-іншому ж не можна. Я військовий льотчик, тож думаю ще політаю не в одній країні. Дуже б хотів отримати досвід в Малі, Афганістані тощо. Та найголовніша моя мрія — мир на Батьківщині. Тоді вже точно вдасться реалізувати все заплановане...
Анатолій СТЕЛЬМАХ, військовий журналіст, 18-й окремий вертолітний загін.
ДР Конго.
Фото автора.
