або Чому російсько-українські війни — не регіональний конфлікт, а прояв цивілізаційного протистояння
Автор наукового бестселера «Українсько-російські взаємини 1657—1659 рр. в умовах цивілізаційного розмежування на Сході Європи», співробітник Інституту всесвітньої історії НАНУ Андрій Бульвінський доводить, що війна між Києвом і Москвою, стратегічна мета якої — отримати давню столицю Русі у повне спадкове володіння, оголошувалася десять разів. Перший збройний конфлікт історик датує 1618 роком, останній — 2014-м. На думку політолога, автора книг «Україна і світ», «Визвольна» світова. Крах планів Москви» Романа Матузка, війн з агресивним північним сусідом, для якого ніколи не існувало ніяких кордонів і моральних законів, було значно більше. І зазначає, що загарбники від часів Андрія Боголюбського (прийшовши із володимиро-суздальської землі навесні 1169 року, він пограбував і повністю зруйнував «матір городів руських») свою варварську сутність і відвічну нелюбов, точніше, ненависть до Києва, як і анексію Криму та війну на Донбасі, виправдовують міфами про «історичні права на києво-руську спадщину», літописними фальсифікаціями і відвертими вигадками про своє месіанство.
«Дніпро государя нашого, бо тече з його землі»
З початком окупації Криму й агресії на сході у виступах одіозних московських політиків не раз звучала теза про те, що Вкраїна й Дніпро «наші», бо ж витікає Славутич з Валдайської височини на Смоленщині. Теза не нова. Ще в травні 1559 року литовський князь Сигізмунд повідомляв велику литовську раду у Вільно: «Князь московський замок будувати хоче... між замком нашим Черкаси та островом Хортиця». На що з Москви відповіли: «По цей час того ми не чули, що проти Криму Дніпро королівський; Дніпро государя нашого, тому що тече із государя нашого землі» (на той час вже забулося, що Смоленськ став васалом Московії після походу 1352 р. і то ненадовго, а у 1404 р. литовський князь Вітовт закріплює його за своєю державою на ціле століття). Не нові й намагання північно-східних сусідів захопити Київ, перетворити його на провінційну окраїну то Суздалі, то Москви — «третього Риму». Ще століття тому не випадково з’явилося зневажливо-принизливе трактування походження назви нашої країни — Україна, то, мовляв, від слова «окраїна». Ця вигадка, як і десятки інших міфів культивувалися віками і дійшли до нашого часу, сформувавши у апологетів імперії комплекс «старшого брата», а у декого з українців, яких покоління за поколінням нищили війнами, голодоморами, колективізаціями — комплекс неповноцінності, меншовартості. Ті, кого вразив вірус «хвороби лакеїв», не тільки забули власне коріння, відхрестилися від усього рідного, а й захворіли на сепаратизм, наслідком якого і стала нинішня війна.
Щодо «України», то цей топонім вживався щонайменше з 1187-го. У Київському літописі збереглися відомості, що саме того року, навесні, після походу на половців помер переяславський князь Володимир Глібович, що «любив дружину, і золота не збирав, майна не жалів, а давав дружині; був доблесний і сильний у бою. За ним же Оукраїна багато потужила». У тому ж літописі розповідається і про «Україну Галицьку», куди приїхав на княжіння Ростислав Берладник (1189).
Витоки імперських стратегій — світоглядні
Північна імперія, що за визначенням одного з відомих політичних філософів Росії Вадима Цибурського (родом зі Львова), «острівно» зсунута у позацивілізаційну глибину євразійської півночі», завжди намагалася втручатися політичним і військовим чином у європейський простір. Це втручання учений назвав імперськими стратегіями. На думку київського історика і політолога Романа Матузка, ця стратегія, як і політика глибинного прагнення чужих територій й крові почала формуватися в етнографічному центрі сучасної Росії -у ростовсько-суздальській землі, яку в давнину називали Залевшанською. Сюди, залишившись без київського престолу, у пошуках пристанища серед заболочених, непрохідних нетрів, які заселяли народи мокша, меря, весь, мещера, мурома, прийшов Юрій Долгорукий. Це про нього писав відомий російський історик Василь Ключевський: «Один із молодших синів Мономаха, був першим серед цілої низки князів Ростовської області, яка при ньому відокремилася в окреме князівство: до того часу ця чудська глушина слугувала придатком південного князівства Переяславського». Втім, як справедливо зазначає автор бестселера «Країна Моксель» Володимир Білінський, це ще один міф імперської пропаганди з цілої низки інших, що мали підтвердити право Москви на «збирання землі російської». Відомо, що київські князі ходили у завойовницькі походи на північний схід, та це зовсім не означає, що ростовсько-суздальські землі, з яких почалася історія країни Моксель, стали частиною Великого Київського князівства. Російські історики в один голос (бо таке політичне замовлення) стверджують — коли держава ослабла, Москва, як молоде і сильне відгалуження, перебрала на себе управління Руссю, успадкувавши і владу, й київську історію. Втім, досить одного побіжного погляду на мапу, щоб засумніватися в Ключевському. Залевшанська земля не могла бути придатком княжого Переяслава, адже звідси до «чудської глушини» за тисячу кілометрів. А на початку XІІ ст. Велике князівство Київське на сході та північному сході закінчувалося Чернігівською землею.
Для науки поки що залишається таємницею, що саме формує характер і ментальність людини та конкретного народу — природа, клімат, магнітне поле планети чи щось інше. Можливо, саме сірість і похмурість залевшанської землі (хто мандрував берегами Чудського озера, де колись жила чудь, той бачив і відчував її), не менше, ніж близьке оточення сформували сина Юрія Долгорукого Андрія Боголюбського, з яким історики, зокрема Роман Матузко, пов’язують витоки самодержавної влади й імперських стратегій, та, за визначенням одного з філософів, «садистської жорстокості» на ростовсько-суздальських, а згодом московських теренах.
— Так званий Боголюбський, бо це ймення великороси пізніше приторочили Андрію зовсім не за те, що був боголюбивим і добрим християнином, якраз навпаки, син Юрія Долгорукого і дочки половецького хана Аєпи Осєнєва, — каже історик і політолог Роман Матузко, — онук не просто правителя войовничого кочівного народу, а носія і виразника певної системи влади і світогляду, мав і друге, половецьке, ім’я «Китай». Він з молоком матері увібрав у себе підступність і жорстокість степовиків.
Відомий дослідник, лауреат премії Івана Франка Володимир Білінський слідом за літописцем називає Боголюбського істинним суздальцем-залевшанином, тобто князем варваром зі своїми звичками, розумом і вихованням, який знайшов опертя не в батьковій дружині, що принесла з берегів Дніпра свої погляди, а серед народу, рідному йому по материнській лінії. Відомо ж, що половці безперестанно грабували руські землі, більше того, сприймали захоплення і знищення міст як звитягу, що нині сучасна орда демонструє на Донбасі.
— Половецька деспотія кочового степу утворила фундамент системи державної влади, визначила основні її риси і підвалини, взаємини правителів і народу, — продовжує дослідник. — На Суздальщині на масиві угро-фінських племен формується нова спільність з половецько-азійським світоглядом. Мине час і суздальці, яких підкорить Золота Орда, і в межах якої виникне московський улус, що назветься Московським князівством, переплавляться у московців, а потім «русских».
«Южная Русь — то Україна. Вона була багата. Її багатства прагнули взять»
— У 1157 році після смерті Юрія Долгорукого Андрій Боголюбський успадкував його владу, — зазначає Роман Матузко. — Ще за життя батька, який переміг у міжусобній боротьбі за київський великокняжий престол, він посів Вишгород. Та не вдовольнившись містом, повернувся у близьку йому Суздальську землю, де й почав готувати агресію проти Києва, бо дуже вже хотілося взяти під свій контроль багату Русь з її налагодженими торговими шляхами у Візантію, Чехію, Польщу та інші країни. У березні 1169 року, після жорстокої битви, Андрій Боголюбський із союзниками захопив Київ. «Як дика орда лютували суздальці у городі. Два дні грабували вони і палили будинки, мордували городян, жінок їх та дівчат забирали собі, старих і дітей убивали без жалю, обдирали церкви і монастирі, забирали ікони, книжки, ризи, дзвони, палили церкви. Настала у Києві туга, смуток і сльози», — свідчив літописець.
Руйнацію древньої столиці обумовила ще одна причина — світоглядна. Андрій Боголюбський понад усе прагнув необмеженої особистої влади. Отримати її у Києві чи Вишгороді, де існували давні вічові традиції, де громада обирала князя, а не справлявся з обов’язками — проганяла, було неможливо. Інша справа Ростово-Суздальщина, де князь легко оточував себе «милостниками» і «подручниками», що повністю залежали від свого правителя — вони не прагнули волі, честі, свободи. Ці поняття були їм не відомі та й не потрібні.
У XVІ — другій половині XVІІ ст. московські книжники-історіографи, сформулювавши концепцію тотожності Київської Русі і Московського царства, проголосили сина Юрія Долгорукого фундатором Русі-Росії. В нашу ж історію він увійшов як кривавий деспот. Володимир Білінський підкреслює, що на київському престолі побувало багато князів, дехто з них захоплював владу зброєю. Та не було жодного випадку, щоб правителі київської землі руйнували святині — храми. Андрій же, піднявши Київ на списи, пограбував та знищив церкви. «Сотні років нам намагалися втовкмачити, що прийшов князь-слов’янин, християнин і зруйнував православні святині. Несусвітня брехня! Неозброєним оком помітно: прийшов варвар, який не має ані найменшої спорідненості з цією землею, з київськими святинями», — зазначає дослідник.
Ще в 1155 році, не прижившись на Вишгородському престолі, куди його після захоплення влади посадив батько, Андрій Боголюбський повертається у Суздаль і забирає з собою з місцевого храму шановану в усьому православному світі Вишгородську ікону Богородиці. Нині в Росії її називають Володимирською. Щоб виправдати грабунок православної громади, яка отримала святий образ з Цареграда, у ростово-суздальській землі була створена повість, відома як «Сказание о чудесах Владимирской иконы Божьей Матери». У ній стверджується, що Пречистій не подобалося в київській землі через те, що вона втратила священство православ’я і це священство перейшло тепер до стольного града Володимира, куди перенесена столиця залевшанської землі. Саме тут князь-варвар будував Золоті ворота, Успенський собор за зразком Києво-Печерського, а свою резиденцію Боголюбово за зразком Вишгорода, що мало свідчити про тяглість традиції, право на історичну та культурну спадщину Русі. І хоч Володимир не став ні другим Києвом, ні Єрусалимом, як задумувалося Боголюбським, міфи його часу стануть підмурівком імперських стратегій і важливою складовою частиною ідеології «русского мира», що несе з собою безкінечну агресію і війни. Як написала у своїй книзі «Історія України» (Київ, 1992) історик російського походження Н. Полонська-Василенко: «Таким чином на території, віддаленій від центру Української держави, на базі не те що українського, а навіть не слов’янського народу, у ХІІ ст. було закладено підвалини державної організації, яка поволі почала перебирати керівну роль в історії України, її спадщину і навіть ім’я Руси, хоч жодних прав не мала ні на ту спадщину, ні на ім’я Русь».
ДАЛІ БУДЕ.
Діяння Андрія Боголюбського на Русі. 2011.
Худ. Олександр Мельник.
Війни між Україною і Московією-Росією
1492—1494 рр. Експансія Московії на українські землі з метою «повернути київську спадщину».
1500—1503 рр. Московський цар Іван ІІІ оголошує війну Великому князівству Литовському і Руському з метою загарбання Чернігово-Сіверщини.
1507—1508 рр. Москва розпочала новий наступ, спекулятивно піднявши прапор захисту православ’я.
1512—1522 рр. Бої за Чернігово-Сіверщину і Смоленськ. 8 вересня 1514 р. розгром московського війська під Оршею українським князем Костянтином Острозьким.
1534—1537, 1558—1583, 1579—1582 рр. Москва вкотре прагнула поглинути «і Київ, і Волинь, і Полоцьк, і Вітебськ, і всі міста руські (територія Великого князівства Литовського і Руського. — Авт.).
1604—1615 рр. Відвоювання Чернігово-Сіверщини. Участь українських козаків у походах Самозванців на Москву. Козацькі рейди по Московії.
Віктор БРЕХУНЕНКО, доктор історичних наук.
1618 р. Похід на Москву в ході російсько-польської війни 1617—1618 рр. 20-тисячного козацького війська на чолі з гетьманом Петром Конашевичем-Сагайдачним. Вступивши на московську землю, козаки захоплюють Лівни, Єлець, Лебедин, Данков, Скопин, Ряжськ, Шацьк, Песочня, Сапожок, Касимов, Казіри, Буцький, Романов та Матвіїв город, інші міста. За три місяці Сагайдачний з військом пройшов 1200 км і взяв участь у штурмі Москви.
1658—1659 рр. Московський уряд вводить свої військові гарнізони у Переяслав, Ніжин, Чернігів, Брацлав та Умань і змушує гетьманський уряд вивести козацькі залоги з Південної Білорусі. У жовтні 1658 р. наступ російських військ на Україну під командуванням Г. Ромадановського, у квітні 1659 р. новий наступ, облога Конотопа, під яким була розбита 100-тисячна московська армія.
1668 р. Гетьман Лівобережного гетьманату Іван Брюховецький виступає проти влади Москви і починає виганяти з Лівобережжя російські гарнізони. Тимчасове об’єднання України гетьманом Петром Дорошенком.
1674 р. Похід російських військ на Правобережний гетьманат та невдала облога Чигирина.
1676 р. Похід росіян на Правобережний гетьманат, який завершився капітуляцією гетьмана П. Дорошенка та здачею загарбникам Чигирина.
1708—1709 рр. Виступ частини козацтва на чолі з гетьманом Іваном Мазепою проти російської влади в Україні у союзі із шведським королем Карлом XІІ. Знищення російськими військами гетьманської столиці Батурин та Запорозької Січі.
1917—1921 рр. У грудні 1917 р. Радянська Росія оголосила ультиматум УНР та відправила свої війська в Україну. Після Брестського миру (лютий 1918 р.) та вступу на територію України німецьких і австрійських військ Радянська Росія змушена визнати умови Брестського миру і згодом, 12.06.1918 р., підписала з Українською Державою прелімінарний мир. У листопаді 1918 р. російські більшовицькі війська поновили наступ на Україну. Бої з армією УНР тривали до листопада 1921 р.
1919—1930-ті рр. Війна окупаційних військ проти Холодноярської республіки (до 1922 р.) та із селянським партизанським рухом в Україні до початку 1930-х років.
1944—1954 рр. Війна з УПА. Останній відомий бій загону УПА з опергрупою КДБ відбувся у Підгаєцькому районі Тернопільської області 14 квітня 1960 р. в лісі біля хутора Лози.
2014 р. У лютому-березні 2014 р. російські війська розпочали інтервенцію у Криму та зайняли півострів. З квітня 2014 р. російські диверсійні групи розпочали захоплення адміністративних споруд у Донецькій та Луганській областях, у цей регіон перекинуто важке озброєння та російські найманці. У серпні 2014 р. на Донбас увійшли регулярні російські частини. Війна триває.
Андрій БУЛЬВІНСЬКИЙ, кандидат історичних наук, в. о. завідувача відділу історії нових незалежних держав Інституту всесвітньої історії НАНУ.
