Відому на Черкащині майстриню, заслуженого художника України Олександру Теліженко по праву називають академіком українського вишиваного мистецтва. Закохавшись з дитинства у «полотняний літопис», Олександра Василівна дослідила витоки, історію вишивки і склала свою філософію «магічного священнодійства».
— Саме так я називаю процес ручного вишивання,— ділиться мисткиня. — І ось чому. Вишивальниця тримає голку в трьох пальцях — як при молитві. Через пальці та голку, електромагнітні поля людської долоні сходить енергія думки й залишає, «закодовує» цю невидиму силу на полотні. Коли вимережаний на тканині візерунок має ще й правильні, «канонічні» символи — тоді створений голкою і ниткою твір стає для людини оберегом. Пам’ятаєте, як у давнину, перед походом, дівчата дарували своїм коханим-козакам вишиті хустку чи кисет, матері одягали на синів вимережану з молитвами сорочку?..
Саме тоді, продовжує Олександра Теліженко, в козацькі часи, за великого гетьмана Богдана Хмельницького, набуло особливого розквіту мистецтво вишивки. Стиль козацького бароко — це багатоколірність, яскравість, буйність плавних ліній і орнаментики. Барвисті святкові строї сотників, полковників та їхніх дружин, гаптовані шовком, золотими та срібними нитками — справжні шедеври народного декоративно-ужиткового мистецтва.
У вісімнадцятому столітті, коли впала Гетьманщина, та в дев’ятнадцятому Російська імперія тотально привласнювала українську культуру, одночасно знищуючи її ідентичність. Нещадна експлуатація українського селянства призвела до збіднення народних промислів у тому числі й вишивки.
— Багато хто, — веде далі дослідниця, — вважає, що вишивка червоним і чорним хрестиком — українська класика. Однак це зовсім не так. Цей запозичений орнамент — наша драма, трагедія. Коли наприкінці дев’ятнадцятого століття почали завозити в Україну «мануфактуру», підприємливі торгівці Брокар та Роллє доставили велику партію мила, запакованого в паперові кольорові обгортки. Саме ці надруковані примітивні червоно-чорні трояндочки і перенесли деякі рукодільниці на полотно. Вишивати білим по білому, використовуючи складну систему символів і знаків, було важко та довго, а нові візерунки давалися швидко й просто. Так увійшов у побут «брокарський» стиль.
На щастя, народні таланти недовго перебували у нав’язаному обставинами і часом «мануфактурному» полоні. Жива традиція вишивки вирвалася з вузьких «брокарських» рамок і розквітла яскравими, життє-
стверджуючими кольорами. На мережаних рушниках і сорочках зазеленіло листя дуба і хмелю, заясніли калина і ружі, волошки і барвінок. Поруч із рослинною символікою з’явилася тваринна: голуби й горлиці, ластівки й журавлі...
— Народ, — стверджує моя співрозмовниця, — витворив новий стиль вишивки — оптимістичний, повнокровний, сповнений тріумфу життя. Приємно, що в наш час дедалі більше людей захоплюються цим чудовим видом народного мистецтва. Вишивають жінки, дівчата, діти. Знаю чоловіків, котрі також займаються художнім рукоділлям. Процес вишивки — це добра магія, яка заспокоює, умиротворює, творить душевну гармонію.
Часто до творчої майстерні Олександри Теліженко приходять шанувальники її таланту, аби подивитися на нові роботи мисткині, замовити ексклюзивну річ, проконсультуватись. Олександра Василівна протягом багатьох років очолювала на Черкащині обласний осередок національної Спілки майстрів народного мистецтва. Видрукувала книгу «Жива традиція» — про корифеїв народних промислів Шевченкового краю. А ще — фундаментальний посібник «Основи національної культури». За плечима в майстрині — 30 виставок її робіт, шість із яких — за кордоном. Вона автор художньої розробки Рушника національної єдності, який творили майстри з усіх куточків України, сотень вишитих ікон, корогов, прапорів, неповторних панно, сорочок, самобутніх тематичних рушників.
Нещодавно Олександра Теліженко влаштувала в обласному Художньому музеї показ власної колекції модернового етноодягу. Виставка мала великий успіх. В основу вишитого декору елегантних суконь і сорочок покладено прадавні мотиви Трипілля і козацького бароко, фрагменти дивовижних рушників авторки «Вогонь душі Тараса», «Тріумф жінки», «Озовись до мене», «Українонько моя».
— Джерела народної творчості — невичерпні, — переконана заслужений художник України. — Тільки потрібно берегти їх, доглядати за ними, щоб ніколи вони не замулювалися, а били чистим, цілющим струменем.
У цих словах Олександри Теліженко її натхнення, її творче кредо, якому вона вірна протягом усього життя.
Черкаська область.
Учасники показу колекції етноодягу з Олександрою Теліженко (в центрі).
Фото автора.
