Сьогодні — День вишиванки

Та вишиваним було не тільки дитинство прикарпатського митця з гуцульського села Космач Дмитра Пожоджука, таким є його життя. Журналіст, етнограф, письменник, фольклорист, заслужений майстер народної творчості України, лауреат Всеукраїнської премії імені Івана Огієнка та літературно-мистецької премії імені Мирослава Ірчана, автор збірки новел «За ким плачуть флояри» та наукової праці «Українська ввічливість» (окрім журфаку, закінчив аспірантуру на кафедрі фольклористики Львівського національного держуніверситету), а ще знаний майстер-писанкар та вишивальник. Саме останнє, за словами Дмитра, є тією ниточкою, що поєднує його з усіма українцями, які проживають як в нашій країні, так і за кордоном.

Пан Дмитро розповідає, що колись у їхньому селі (Косівський район) кожен день ходили у вишитих сорочка. Одна, простіша, — на будень, друга, яскрава і файніша, — на свята й до церкви. Інакшої моди просто не було. Але пригадує, що коли вже був третьокласником, перед Великоднем прибіг до школи молодший хлопчик Василько і похвалився, що мама купила йому «панську» сорочку. Цілим класом втекли з уроків, щоб подивитися на дивовижу, що виявилась звичайнісінькою фабричною чоловічою сорочкою.
Сам Дмитро взяв голку до рук ще в першому класі і не розлучається з нею досі. Вишивав школярем, студентом, навіть в армії, коли служив у тодішньому Ленінграді. Добрий полковник-татарин дозволяв цією справою займатися в його особистому кабінеті.
Журналістську кар’єру розпочав у районних газетах Чернівецької області. Писав про людей праці, хліборобів, доярок, а коли повипитував про все, що треба було для матеріалу, розпочинались розмови про сільські таланти. Відтак записував до блокноту народні пісні та оповідки, відмальовував вишивані орнаменти. Тоді ж запізнався з композитором Володимиром Івасюком. Вишивав йому весільний рушник, але не склалося. Атрибут сімейного щастя завершив обрамленням з чорних тороків та вишитими віршами «Балада про мальви».
Космацька вишивальна техніка є дуже самобутньою — дрібна, щільна і в жовтогарячих барвах. Але народний умілець має спрагу збирати та вивчати символіку візерунків з усіх країн світу, бо вважає, що кожна вишивка гарна, якщо створена доброю людиною. Зараз в його колекції понад 20 тисяч зразків орнаментів не тільки з усіх етнічних регіонів країни, а й з Болгарії, Польщі, Молдови, Білорусі, Росії, Литви і Балкан. Усе знайдене Дмитро Пожоджук відтворює на полотні, щоб призабуті і майже втрачені узори не загубилися, а жили між людьми. Адже за давніми українськими звичаями: народилася дитинка і її хрестили у вишиванці, з подарованої хресними батьками крижми (полотно) вишивали (пролюбну) сорочку на весілля, а як настав час, то в ній і хоронили. Так і йшли в небуття візерунки разом зі своїми господарями. За півстоліття майстер створив сотні вишиваних сорочок, рушників, скатертин, подушок, серветок, картин і портретів. Цю рукодільну красу виставляли в музеях Сумщини, Києва, Канева, Кам’янця-Подільського, Черкащини, Лондоні, Парижі та інших містах світу. Деколи виставкова експозиція займає чотири зали, а їх автор сидить тихесенько у кутку і тішиться, коли відвідувачі фотографують його роботи, чи тут же на місці починають відшивати узори. Пан Пожоджук не хвалиться, але знаю, що його національний одяг має величезний успіх у шанувальників. В його вишиванках ходять академіки, народні артисти, професори, письменники, закордонні дипломати, його творчість цінують поляки, американці, німці, італійці, навіть японці приїжджали до Космача, щоб придбати гуцульський шедевр.
Вишивання було і залишається повсякденною роботою для гуцулів. Відрадно, що дане рукоділля відроджується по всій Україні й мода на вишиваний одяг уже впевнено конкурує із світовими дизайнерськими брендами. Але умілець каже: біда в тому, що нерідко в гонитві за заробітком порушуються усі норми технік. На його переконання, вишиття не має бути розліпленим величезними орнаментами і «вилазити» аж на плечі — це не традиційно для українців. У вишивці все повинно мати своє місце: «Має бути дисципліна кожного хрестика і кожного стібка. І це все має гармоніювати з кольором», — резюмує майстер.
Так само не в захопленні віні від машинної вишивки. Порівнює її із пластиковими квітами, оскільки та вже не має тієї життєдайної енергетики та оберігаючої сили. Бо коли вишиває людина, а особливо матір, дівчина, дружина, то вона у молитвах просить Бога, щоб допоміг їй у роботі та зберіг того, хто буде носити сорочку. Тому й кажуть, що солдатів у вишиванках і кулі не беруть. А ще це заняття заспокоює нерви, тому вітає навчання воїнів АТО цього ремесла.
Радіє з того, що не переводяться майстри в його рідному селі, та каже, що чоловіки-вишивальники в ньому не рідкість. Так само й хлопці у школі не цураються цього заняття. А Дмитро Онуфрійович в свою чергу передає свої знання на різноманітних майстер-класах як в Україні, так і за кордоном, куди його запрошують емігранти-земляки, аби навчити їхніх дітей вишивальних азів та писанкарства.
Це все передав своїм дітям Дмитру і Вероніці, яка вишиває бісером та робить силянки та ґердани. Дружина Маруся, у свою чергу, є бездоганною майстринею у малюванні писанок. 
Збереження всього рідного та національного сьогодні є основною роботою талановитого гуцула. З його ініціативи видається мистецький журнал «Писанка», а за головування у рідному селі (2006—2015 рр.) запроваджено міжнародний фестиваль «Космацький Великдень». 
Без перебільшення можна сказати, що Д. Пожоджук, відродив писанкарство в Україні після його занепаду в радянські часи. Саме з його ініціативи 1992-го було проведено Перший всеукраїнський конгрес писанкарів, а в столиці — Перший міжнародний з’їзд писанкарів. І ще дещо пізніше, організовував всеукраїнські вишколи молоді «Повстанська стежка», молодіжні фестивалі «Керамічні канікули». Його публікації постійно друкуються на сторінках діаспорних часописів та вітчизняних видань. А десь в ґаздівському куферку очікують видання, розшифровані народні пісні, описи танців та два альбоми з писанкарства та вишивки. Дмитро Пожоджук може годинами розповідати про Космач, назву якого лінгвісти тлумачать як Келія Сонця та про здобутки своїх співвітчизників. Із вдячністю відгукується про дослідника Григорія Смольського, який першим не побоявся приїхати у бандерівську столицю (свого часу вояки УПА проголосили Космацьку самостійну республіку — Авт.) і опублікувати в 1960-х роках у радянському журналі свою розвідку «Космацькі вуставки» (вишивані вставки на рукавах та грудях — Авт.), про етнографа Ірину Свьонтик, яка сходила в селі кожну хату і також видала два альбоми про місцевих народних умільців. А ще про матір Палагну, яка за словами сина, уміла робити все на світі.
То ж знайте, пане Дмитре, ви вдалися в свою маму. Бо я ще ледь не забула написати, що ви прекрасно співаєте, граєте на трембіті та дримбі.

Івано-Франківська область.

ДО СЛОВА

Дмитро Пожоджук є одним з героїв документального фільму про вишиванку «Спадок нації», який нещодавно презентували в Києві, а зараз він мандрує кінотеатрами України. Авторами ідеї та сценаристами стрічки є Леся Воронюк разом із режисером Олександром Ткачуком, які дев’ять років тому, ще студентами Чернівецького університету запропонували світові відзначати День вишиванки. Щороку свято припадає на третій четвер травня.

 

 

Автентичну космацьку скатертину Дмитро Пожоджук вишивав півроку.

Фото з приватного архіву майстра.