Історія родини Лозових із селища Богданівці, що в Деражнянському районі на Хмельниччині, є не зовсім типовою, але надзвичайно показовою. Нетиповою через те, що не так багато інвалідів-пенсіонерів готові стати на довгий і виснажливий шлях пошуку справедливості через суди, щоб довести своє право на виплати, передбачені законодавством. Хворим літнім людям, як правило, не вистачає сил, коштів, обізнаності, юридичної підтримки та й здоров’я врешті-решт, щоб ув’язуватись в тривалі судові перипетії. А показовою тому, що вона демонструє, як судові та владні органи, насамперед соціального захисту населення, запекло борються із своїми підопічними. Та кого при цьому захищають?

Несправедливість і байдужість вражають найбільше

Уперше з проблемами Миколи та Тетяни Лозових довелося познайомитись майже рік тому. Тоді газета розповідала про те, як дружина боролась за право доглядати за чоловіком, інвалідом 1-ї групи, і отримувати за це доплату. Таке право надає Закон «Про соціальні послуги» та відповідна постанова Кабміну, які гарантують доглядальнику щомісячну виплату в розмірі 15 відсотків від прожиткового мінімуму. Сума дуже скромна — наразі вона становить менше двохсот гривень на місяць. Але добитись її виплат було непросто.

Хоча спочатку, після призначення такої допомоги, вона надходила. Але потім жінці повідомили, що фінансування припиняється через те, що, начебто, закінчився термін медичної довідки, котра засвідчувала стан її здоров’я і надавалася при оформленні документів.

Потім виникла ще одна причина — відсутність коштів у районному бюджеті, який мав би фінансувати цю статтю витрат.

Словом, попри дію закону та урядової постанови, на місці знайшлись зачіпки, котрі, начебто, дозволяли зупинити щомісячні виплати. Але Лозові з цим не погодились і почали звертатись до правоохоронних органів та судів. Їхній похід за справедливістю затягнувся на кілька років. Цікаво, що час від часу вони отримували перемоги, й суди виносили рішення про виплату певних сум. Проте це стосувалось лише окремих періодів. А потім все спочатку: відмови, судові позови, часткові виплати...

— Якби нам хтось чесно сказав, що в державній казні немає грошей для таких, як ми, це можна було б зрозуміти, — сказав у нашій розмові Микола Павлович. — Але найбільше ображає ставлення чиновників та суддів. Складається враження, що вони працюють не для того, щоб допомогти, а для того, аби побороти нас. Несправедливість і байдужість — ось що найприкріше.

Очевидно, саме це і змусило Лозових вперто стояти на своєму, знову і знову позиваючись до органів соціального захисту.

Суд зобов’язав нарахувати компенсацію

Коли минулорічного серпня родина отримала постанову Вінницького апеляційного адміністративного суду, здавалося, можна було святкувати перемогу. Адже він скасував постанову Деражнянського районного суду, який залишив без розгляду позовні вимоги Тетяни Лозової до районного управління праці та соціального захисту про стягнення недоплаченої грошової компенсації із жовтня 2010 року по вересень 2012. А в позові про стягнення виплат з вересня 2012 року по березень 2013 року відмовив.

Натомість апеляційний суд наводить свої висновки. Догляд за інвалідом Тетяна Лозова здійснює уже десять років. І те, що її медична довідка, начебто застаріла, не може бути підставою для припинення виплат. Адже згадані вже закон і постанова не вимагають поновлення саме цієї довідки.

Достатньо подати висновок лікарсько-консультаційної комісії про те, що стан здоров’я доглядальника дозволяє постійно надавати соціальні послуги, лише раз, при первинному оформленні всіх необхідних документів, щоб отримувати компенсацію протягом усього часу, коли інвалід потребує стороннього догляду.

Тож виходить, що такий термін, як застаріла довідка, не може бути підставою для зупинення виплат. Залишимо без коментарів, чому цього не помітив районний суд, приймаючи своє рішення про відмову. Важливо, що апеляційний суд зобов’язав управління праці та соціального захисту Деражнянської РДА нарахувати Тетяні Лозовій недоплачену грошову компенсацію по догляду за інвалідом 1-ї групи з жовтня 2010 року та стягнути її з відповідача в примусовому порядку.

Здавалося б, пенсіонерам вдалося довести свою правоту. Та, виявилось, радіти зарано.

На місці заплутались у датах

Уже й виконавче провадження щодо рішення суду було розпочато, як тут приймається постанова про зупинення виконання цього провадження, і головний державний виконавець відділу примусового виконання рішень служби Головного управління юстиції в області звертається до Деражнянського районного суду з заявою про роз’яснення документа, виданого судом. Зокрема, йдеться про те, що управління соцзахисту Деражнянської РДА спочатку нарахувало недоплачену суму у 3 535 гривень, тобто за час, котрий був зазначений позивачем при зверненні до суду. Однак через деякий час управління визнає ці перерахунки помилковими й робить нові, де кінцевою датою виплат зазначено час набрання чинності рішення суду. В результаті сума зросла до 4 188 гривень. Та тут засумнівався судовиконавець, чому саме цей термін вважати кінцевим для виплати компенсації? Якщо підходити формально, то в судовому рішенні він не був зазначений. Тож судовиконавець знову звернувся до Деражнянського райсуду, щоби той зазначив цей кінцевий строк.

Якщо відкинути юридичні формальності, ситуація доходить до абсурдності. Бо суд не знайшов підстав для припинення доплат. Але управління соціального захисту чомусь так і не здогадалося, що воно повинно платити гроші родині інваліда не тільки в той термін, що позивачі згадують у своїх заявах до суду, а постійно, як це визначено законом.

Що тепер робити Лозовим? Знову проходити всю судову тяганину від самого початку?

Микола Лозовий дає підказку:

— Дружина надавала мені послуги до початку січня. Потім за цю роботу взялась інша особа. Тож логічно, щоб кінцевою датою виплати компенсації був час, коли фактично припинено виконання цієї роботи.

Дивно те, що такі очевидні речі залишаються недоступними для розуміння чиновників. Особливо тих, хто має захищати населення, а не боротись з ним. Та й заради чого така боротьба? 

Можна припустити, що районні чиновники та суд захищають бідний місцевий бюджет від витрат. Але хто ж тоді захистить бідного інваліда?

Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.