Що закодовано в решетилівській вишивці?
На Полтавщині «домашньою» вишивкою захоплювалися здавна. Та виокремлювали її як ремесло, що давало можливість заробити на хліб насущний і водночас наближало вжиткові речі до мистецтва, з початку ХХ століття. Саме тоді дедалі нагальніше поставала потреба прилаштувати до діла тисячі «зайвих» робочих рук, які вивільнялися унаслідок «машинізації» виробництва. Опікувалося цим губернське земство, що виділяло значні кошти на створення артілей і навчально-показових пунктів для розвитку різних ремесел. Один із найпотужніших осередків ткацтва, килимарства та вишивки започаткували в Решетилівці. Тож на світанку минулого століття мистецтвознавці зазвичай шукають і першовитоки унікальної решетилівської (полтавської) вишивки «білим по білому», або «біллю». Хоча зрозуміло, що на Полтавщині вишивали так і раніше. Причому не лише в Решетилівці. Та саме тут, поза сумнівом, найліпше зберегли й примножили цей безцінний скарб.
Від містечкової майстерні — до штаб-квартири ООН і сукні Софі Лорен
Адже естафету містечкової майстерні, а потім промартілі підхопила тамтешня фабрика художніх виробів, яку багато років очолював відомий творець вітчизняних гобеленів Леонід Товстуха. Саме під його керівництвом фабрика досягла небачених для інших творчих висот. І здобула воістину всесвітню славу, вінцем якої стало представлення України у Блакитній залі штаб-квартири ООН гобеленом «Дерево життя» уславленої решетилівської майстрині Надії Бабенко. Повсюдно не менш пізнаваними ставали й білосніжні дива місцевих вишивальниць.
Тож коли 1969 року на Полтавщину для зйомок у фільмі «Соняшники» приїхала зірка світового кіно Софі Лорен, для неї обрали вишиту «білим по білому» решетилівську сукню. Розповіді про те, як актрису потайки від очей всюдисущих «кадебістів» привозили на згадану фабрику художніх виробів із Полтави, побутують у селищі й досі... Незаперечним залишається тільки факт: від цієї сукні Софі Лорен справді була в захваті й не лише знімалася в ній. Оригінал залишився в кінозірки, а на фабриці виготовили копію, яка зберігається в районному Краєзнавчому музеї.
Прикро тільки, що це уславлене підприємство вже тривалий час не працює, а його приміщення стоять порожніми... Та в Решетилівці сьогодні продовжують працювати не один десяток майстринь традиційної ручної вишивки (останню тепер дедалі частіше поєднують із новітньою машинною та комп’ютеризованою) — і самостійно, і в невеликих, зазвичай заснованих ними самими або їхніми родичами, осередках. Звісно, не всі вони досягли таких висот, як Ніна Іпатій, Надія Вакуленко чи Лариса Пілюгіна. Однак більшість їхніх колежанок також мають свій почерк і вкладають у свої вироби душу.
Чи візьмуться за голку з ниткою трактористи і комбайнери?
Діє тут і приватна майстерня художніх промислів. Хоча її масштаби, зрозуміло, не порівняєш із унікальним «конвеєром» колишньої фабрики, де працювало майже 400 осіб! Зрештою, професія вишивальниці залишається однією з провідних серед тих, які опановують у Решетилівському художньому професійному ліцеї. Щоправда, зовсім нещодавно педагоги та учні були приголомшені звісткою про наміри освітніх чиновників «оптимізувати» їхній навчальний заклад, приєднавши до місцевого... аграрного ліцею.
Викладач ручної вишивки Надія Вакуленко, яка 2007 року на Всесвітньому фестивалі мистецтв у Сеулі одержала сертифікат світового майстра, в розмові з власкором «Голосу України» саму ідею такого реформування назвала абсурдною. Надто за умов, коли саме сьогодні місцеві, обласні й столичні посадовці та діячі культури намагаються втілити в життя реалізацію іншого задуму — стосовно надання решетилівській (полтавській) вишивці «білим по білому» статусу нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО.
Тож, виходить, коли треба дбати про її «виживання», перспективи на майбутнє та представлення цим брендом (разом із килимарством) України у світі, ліцей згадують неодмінно. І водночас під приводом економії коштів пропонується, по суті, руйнівна перспектива для унікального навчального закладу, який у найтяжчі часи «перерубування» національних коренів не дозволив обірватися «пуповині», що єднала старих майстрів із сучасними. В ліцеї сподіваються на те, що здоровий глузд таки переможе і чиновники економитимуть принаймні не на тому, що визначає обличчя нації...
Адже це завдяки колишній фабриці й училищу (віднедавна — ліцею), з «гніздечок» яких випурхнули нинішні майстри, в Решетилівці сьогодні вас можуть одягнути у вишите-гаптоване, як то кажуть, із голови до ніг — від розкішного пальта до білизни та, даруйте, шкарпеток. Причому саме в той одяг, який носять і президенти та їхні дружини, і відомі політики та бізнесмени, котрі є постійними замовниками решетилівських вишиванок. Звісно, якщо у вас вистачить коштів на такий ексклюзив...
Ціни і цінності: біля каси й на терезах історії
Бо, скажімо, у згаданій майстерні художніх промислів чоловічу сорочку вручну «білим по білому» за розробленими раніше зразками вишиють за 2500—2800 гривень, а така само білосніжна жіноча блузка рідкісної краси «потягне» на 6600. Дизайнерські речі в провідних майстрів, звісно, виходять іще дорожчими. Не кажучи вже про такі шедеври, як білі-білісінькі довгі весільні сукні. Власне, ручна робота сьогодні не може коштувати дешево.
До того ж вишивати «біллю» найтяжче ще й суто фізично, насамперед для очей...
Однак у Решетилівці вам завжди запропонують вишиванки, «поблажливіші» для гаманця. Нерідко навіть від тих, які коштують кількасот гривень, очей не відведеш. При цьому зовсім не обов’язково вони повинні мати виключно «морозяні» відтінки (за легендою, вишивка «білим по білому» народжувалася з творчого «перемальовування» майстринями взимку візерунків на віконних шибках). Адже кольорів на виготовлених у нашому краї вишиванках ніколи не бракувало.
Фахівці радять обирати ті, що, як то кажуть, до лиця й до смаку. Головне — пам’ятати, що йдеться не про звичайні одяганки, а про рукотвори із кодом нашого роду й народу. Недарма ж наші предки називали вишивку молитвою без слів...
Полтавська область.
Ця копія сукні Софі Лорен зберігається у Решетилівському районному краєзнавчому музеї.
Фото автора.
