Справедливого встановлення місць перебування у зоні радіоактивного забруднення добивається ліквідатор аварії на ЧАЕС полковник міліції у відставці Іван ГлІмбовський (на знімку) із Вінниці.
— Маю три довідки ліквідатора, і в кожній з них різні цифри отриманих доз радіації і різна сума зароблених у зоні грошей, — каже співрозмовник. — Цей факт ставить під сумнів об’єктивність виданого документа. А він же з печаткою, підписами. Документ один, а цифри різні. Вже цей факт мав би спонукати до пошуку істини. Однак нікому це не потрібно, крім мене самого. Такий різнобій не дивує ні наше обласне керівництво міліції, нині уже поліції, ні міністерство в Києві.
На його вимогу, довідку ліквідатора видавали в різні періоди часу. Коли зіставив записи, зрозумів, що треба шукати істину. З’ясувалося, зробити це непросто. Каже, не він один у такій ситуації. Але більшість змирилися, махнули рукою. Глімбовський продовжує «воювати» з чиновниками.
Хто був ближче до реактора, тому більше платили
З 5 по 19 травня 1986 року Іван Глімбовський очолював роту зведеного загону міліції Вінницької області, який брав участь у ліквідації наслідків аварії у Чорнобильській зоні. Загін нараховував 207 міліціонерів. «Я особисто всі 15 днів працював у населених пунктах і місцях, що не перевищували 15-кілометрову відстань від реактора, на якому стався вибух, — розповідає ліквідатор. — Пізніше, коли став оформляти довідку, зрозумів, що в ній занижена категорія забруднених місць, де довелося нести службу. Від цього залежали нарахування зароблених грошей. Вони здійснювалися у 5-,4-,3-кратному розмірах. Хто працював ближче до реактора, тому більше платили. Зрозуміло, зароблена сума позначилася при нарахуванні пенсії».
— Мені видали довідку, в якій спочатку зазначили, що я отримав 32 мікрорентгени, за річної норми 25, — продовжує міліціонер. — А потім внесли виправлення і зменшили отриману дозу наполовину. Хімік-дозиметрист поставив під виправленням свій підпис з написом «Виправленому вірити».
Ліквідатор переконаний, що навіть нині, через 30 років після аварії, є можливість об’єктивно встановити, в яких населених пунктах несли службу його підлеглі й він разом із ними. Наголошує, що командир не відсиджувався у кабінеті. Не та ситуація була. Разом із службовцями підрозділу щоденно виїжджав у населені пункти на виконання завдань.
— Керівництво загону добре знає, де ми перебували в які дні, —продовжує Іван Глімбовський. — Таке до кінця життя не зітреться з пам’яті. Та й архіви збереглися. Не вистачає бажання зібрати разом керівників тодішнього підрозділу, щоб розставити крапки над «і». Не складно здогадатися, чому цього не роблять. Бо ж доведеться вносити виправлення у вже видані довідки. А хто візьме на себе таку відповідальність? Ось і отримую на свої звернення з конкретними питаннями, про які говорив щойно, роз’яснення про те, як саме нараховували зарплату і доплати ліквідаторам. Я ж не це прошу. Веду мову про інше: конкретно встановити, скільки часу і в яких селах перебував протягом 15 днів відрядження. Відповідно, тоді можна чітко визначити відстань до реактора з того чи іншого населеного пункту, а відтак за діючою на той час схемою вирахувати величину доплати та отриману дозу радіації.
Спортсмена-самбіста радіація зробила інвалідом
— Під час виконання завдання не помічали, як атом відбирає здоров’я і калічить людей, — продовжує ліквідатор. — Усе це я відчув на собі після повернення додому. Трохи відпочили і знову вийшли на службу. Одного разу знепритомнів, йдучи коридором міліцейського управління. «Швидка» доставила в нашу міліцейську лікарню. Це був перший, але далеко не останній результат дії атома.
Кандидат у майстри спорту з п’ятиборства, самбіст і боксер Іван Глімбовський тоді вперше відчув, як сили полишають його.
— Я не міг у лікарні піднятися по сходах на другий поверх, — розповідає він. — Донизу ще поволі спускався. Тримався за стіну і переставляв ноги. А назад хлопці виводили під руки. Уявіть мій психологічний стан: незадовго перед аварією я ще виступав на республіканських змаганнях із самбо, тобто почувався здоровою, сильною людиною, і раптом — такий разючий контраст. Це був шок!
Два роки, як каже співрозмовник, провалявся по госпіталях. Зрозуміло, що хворих у міліції не тримають. Коли відправили на пенсію, випадково почув про карпатського травозная. Поїхав до нього. Той проживав у селі, біля підніжжя Говерли. Місяць лікування травами трохи додав сили. Наступного року Глімбовський знову вирушив у Карпати. Вважає, що саме там отримав гарний лікувальний ефект.
— Є хлопці, які взагалі не ходять, пересуваються на милицях, — розповідає він. — Декого уже провели у кращий світ. Я ще тримаюся.
Напередодні 30-ї річниці аварії колишній ротний зведеного загону вирішив поцікавитися долею його тодішніх підлеглих. Каже, прийшов в обласне управління поліції, попросив списки міліціонерів їхньої чорнобильської роти. У ній були представники з різних районів області.
— Відмовили в наданні таких списків, — стверджує Глімбовський. — Запитав: чому? Кажуть, це секретні дані. В мене слів забракло щось на те сказати. Ми тоді разом стільки пережили! А тепер від командира роти засекретили його підлеглих. Це неповага не тільки до мене. Вони зневажають усіх нас, хто захищав тоді країну від чорнобильської біди.
Ліквідатор аварії, за плечима якого уже майже 70 років, тримає у руках довідки з різними цифрами і каже, що шукатиме правду доти, доки є сили.
Вінницька область.
Фото автора.
