Минають роки, десятиліття... Віддаляється від нас грізна пора воєнного лихоліття Другої світової. Час стирає з пам’яті багато дрібниць. Та головне залишається. Ніколи не забудуться подвиги наших воїнів-визволителів і переможців. Ми пам’ятатимемо своїх батьків, дідів і прадідів, що воювали із гітлерівцями і повернулися додому живими. Вони відбудували зруйноване війною. І пішли з життя уже в наші дні.
Розповідає Олена Сергіївна ПАВЛЮК із Куйбишевого:
— Мій дідусь, Петро Єлисейович Лисенко, народився у Благовіщенці, а все життя прожив у Білоцерківці. Працював у місцевому колгоспі трактористом. П’ятнадцять літ минуло, як він пішов за межу Вічності. У нашій родині зберігають його фотографії, військовий квиток, два солдатські трикутники.
Обидва листи — із госпіталю. Батькам, Василині Максимівні та Єлисею Петровичу, сестрам Марусі і Шурі солдат повідомляє, що його поранено в обличчя і груди, а так, мовляв, — все в порядку. «Мамо, я себе почуваю добре. Не думайте нічого поганого, я скоро буду здоровим, а зараз у госпіталі відпочиваю», — бадьориться у листі дідусь і далі пише: «Мамо, як отримаєте листа, напишіть мені. Я листи писав, але не мав постійної адреси, а тепер на одному місці. Тому прошу: пишіть частіше. Бо давно від вас нічого не було. До побачення, мамо! Передавайте всім рідним і сусідам привіт. Бажаю всього доброго! Будьте здорові!»
Від другого листа дідуся зберігся лише фрагмент: зворотна адреса і кілька слів. Петро Єлисейович написав, зокрема: «Мамо, опишіть, як ви там, пишіть про усіх — родичів, сусідів, хто додому повернувся»...
Із військового квитка Петра Єлисейовича Лисенка дізналася, що його призвано в армію Євпаторійським міським військкоматом Кримської області у квітні 1944 року. Військову присягу склав 20 травня 1944-го. Був стрільцем-автоматником, номером обслуги протитанкової рушниці, після Перемоги — кавалеристом. Служив у п’яти частинах. Звільнений у запас у березні 1947 року. Із дружиною Олександрою Омелянівною (моєю бабусею) виховав п’ятьох дочок: Валентину, Любов, Ольгу, Тетяну, Наталію. Моя мама — середня — Ольга Петрівна Масляк (Лисенко).
Не всі солдати повернулися з фронтів. Полеглі на полях смертельних битв наближали Перемогу. Про них нагадують солдатські листи-трикутники. Біль втрат пече сьогодні, як і 70 літ тому.
Розповідає Володимир Миколайович КОЗЛОВСЬКИЙ із Новоукраїнки:
— У нашій родині як найдорожчі реліквії зберігаються фронтові листи мого дідуся Юхима Лаврентійовича Причиненка. Моя мама Емма Юхимівна Козловська (Причиненко) знає їх напам’ять. Мій дідусь був учителем у гайчульській (нині новоукраїнській) школі. Мама моя продовжила його справу — все життя вчителювала в рідній школі.
Перший лист датовано 16 жовтня 1943 року. Дідусь адресував його старшому сину Леоніду Юхимовичу — моєму дядькові. Написано хімічним олівцем на листівці «Боевой привет с фронта». Ось ці дорогі для нас рядки: «Повідомляю вам, що я живий-здоровий, а далі — як буде... Одержав теплий одяг. Годують непогано. Прошу: пишіть листи, буду чекати домашніх новин. Біля мене односельців нікого. До побачення. Ваш тато. Цілую, мої рідні, мої маленькі Льоня, Емма, Вася, і тебе, Маня. Прошу передати привіт усім родичам, Галі і тьоті Улиті».
Маня — це моя бабуся, дружина Юхима Лаврентійовича — Марія Якимівна Причиненко (Цвіркунова). Її брат — Василь Якимович загинув 1941 року, а племінники (сини В. Я. Цвіркунова) Володимир і Василь пройшли усю війну, дістали тяжкі поранення, повернулися із фронту інвалідами. Ім’я мого двоюрідного дядька Василя Васильовича Цвіркунова добре відоме не лише в Новоукраїнці та у нашому районі, а й в усій Україні. Академік В. В. Цвіркунов тривалий час був деканом і професором кінофакультету Київського театрального інституту імені Карпенка-Карого, директором Київської кіностудії імені Довженка.
У нашій родині зберігаються і листи Василя Васильовича Цвіркунова, мого двоюрідного дядька. 1944 року він писав моїй бабусі Марії Якимівні і моєму дяді Льоні — своєму небожу — із госпіталю. Другий лист дідуся Юхима Лаврентійовича — звичайний солдатський трикутник. Поштовий штемпель: 29 листопада 1943 року. Цей лист, як і попередній, перевірено військовою цензурою.
Ось другий лист: «Доброго здоров’я, мої милі, любі дітки Льоня, Емма, Вася, і ти, мила моя дружино Маню! Пишу цього листа під звуки симфоній снарядів і куль, глибоко зарившись в окоп. Повідомляю, що був поранений у руку і ногу. На руці рана вже загоїлась, а на нозі ще ні. Ноги мої болять неймовірно, терплю я, Маню, велику муку від болю. Зараз чую, як десь говорять фріци... Оце приснилась ти — тільки голос твій. Та снилися діти: Емма, Льоня і Вася, наче плакали. Тютюн я вже давно докурив, а додому — не видно. (Дідусь обіцяв повернутися, як докурить запас домашнього тютюну). До побачення. Цілую кріпко вас. Чекайте, і я повернусь. Ю. Причиненко».
Оце і все, що залишилося від мого дідуся, Юхима Лаврентійовича Причиненка. Бабуся, Марія Якимівна, одержала повідомлення: пропав безвісти в грудні 1943 року. Так і записано у Книзі пам’яті України. Йому було 39 літ.
У тій само книзі поряд із ним записаний брат — Антон Лаврентійович Причиненко. Міжнародне Товариство Червоного Хреста встановило: загинув у концтаборі Бухенвальд 7 листопада 1943 року.
Записав Костянтин ПРИЧИНЕНКО.
Куйбишеве Запорізької області.
Фото автора.
