До 90-ї річниці від дня вбивства Симона Петлюри
Національно-визвольні змагання 1917—1921 рр. породили плеяду визначних діячів. Симон Петлюра був одним з найяскравіших представників того часу.
Симон Петлюра (1879—1926 рр.) народився в Полтаві, навчався у духовній семінарії. Співробітник та редактор українських видань у Києві, Львові, Москві (1902—1917 рр.). Після Лютневої революції 1917 р. — голова Українського військового комітету Західного фронту, делегат І Всеукраїнського військового з’їзду в Києві (травень 1917 р.), на якому обраний головою Українського генерального військового комітету. У Генеральному Секретаріаті Центральної Ради — генеральний секретар військових справ, один з активних творців українського війська. У грудні 1917 р. через розбіжності в Генеральному Секретаріаті щодо шляхів військового будівництва залишив свою посаду. На початку січня 1918 р. став командувачем гайдамацьких кошів Лівобережної України, відіграв провідну роль у придушенні більшовицького повстання у Києві. Після гетьманського перевороту в кінці квітня 1918 р. був заарештований владою, а після звільнення приєднався до тих, хто готував протигетьманське повстання. У листопаді 1918 р. призначений головним отаманом республіканських військ. 11 лютого 1919 р. очолив Директорію УНР і взяв на себе відповідальність за долю української державності. У боротьбі з більшовиками став на шлях співпраці з Польщею. У листопаді 1920 р., після поразки у визвольних змаганнях, відійшов з урядом і армією УНР до Польщі. Для відновлення УНР шукав дипломатичної підтримки на Заході. Для цього в 1924 р. переїхав до Франції. Почав видавати тижневик «Тризуб» (1925 р.).
25 травня 1926 р. близько другої години дня у Парижі, на розі вулиці Расін та бульвару Сен-Мішель, Симона Петлюру застрелив Самуїл Шварцбард. Мотивом він назвав помсту за погроми єврейського населення в Україні, нібито скоєні С. Петлюрою та його військами. Одразу з’явилася версія, що С. Шварцбард — більшовицький агент, а помста — лише привід уникнути покарання.
Смерть Симона Петлюри глибоко вразила українство на Батьківщині і за її межами. У провідних осередках української еміграції було організовано комітети для вшанування його пам’яті. Найактивнішу діяльність проводив Празький комітет. Передбачаючи, що під час судового процесу на адресу небіжчика лунатимуть звинувачення в антисемітизмі, Празький комітет закликав українську еміграцію надсилати документи різних органів влади УНР, що стосувалися прав єврейського населення в Україні, охорони від погромів, відшкодування матеріальних збитків та участі євреїв у визвольній боротьбі на боці українського народу. Прохалося повідомляти «...імена, прізвища і адреси осіб, що були наочними свідками погромів, або приймали участь у припиненні погромів, в суді над винними, або давали чи виконували певні розпорядження чи заходи по охороні жидівського населення...».
Тут і далі по тексту при цитуванні документів вживається етнонім «жид» та похідне «жидівський», що традиційно використовувалися в тогочасній українській мові.
Судовий процес розпочався 18 жовтня 1927 р. Шварцбард підтвердив, що вбив Петлюру з мотивів помсти. Адвокати родини загиблого намагалися довести політичний характер вбивства, наводячи численні докази і покази свідків та спростовуючи звинувачення в особистій причетності Петлюри до погромів. 26 жовтня Шварцбарда більшістю голосів присяжних виправдано. Він переїхав до Південної Африки. У 1938 р. просив у англійської влади дозволу на в’їзд до Палестини, але йому відмовили як терористові. 3 березня 1938 р. Шварцбард раптово помер від серцевого нападу в Кейптауні, де й похований.
Українського лідера поховали на знаменитому паризькому кладовищі Монпарнас. Тут знайшли свій останній притулок донька Симона Петлюри — Леся (1942 р.) і дружина Ольга (1959 р.).
Далі подаються витяги з документів, що висвітлюють реакцію української еміграції на ті події (авторську стилістику, орфографію та пунктуацію збережено).
З тижневика «Тризуб» №8 від 31 жовтня 1927 р.
«[...] Дуже цінним для нас явищем є те, що такі серйозні газети, як офіціоз французького уряду «Le Temps», або великі і поважні органи як «Le Fіgaro» і «L’Echo de Parіs», які безперечно читаються і поза межами Франції — виявили не тільки зацікавлення цим процесом в доброзичливих і прихильних тонах, але підтримували і підтримують український визвольний рух [...].
...ми можемо з приємністю констатувати, що «Le Fіgaro», «L’Echo de Parіs», «L’Avenіr», «L’Actіon Franсaіse» тощо, явно і відверто стали на позицію нашу щодо дійсної фізіономії вбивці С. Петлюри і не переставали його вважати підісланим агентом большовицької Москви [...]».
Із резолюції Української радикально-демократичної партії. Не раніше 25 травня 1926 р.
«[...] Український національний рух століття йшов трудним шляхом відродження пригніченого народу українського; в основу цього руху лягли принципи демократизму, соціяльної та національної справедливості. І коли 22-го січня 1918 р. [...] Україну проголошено було незалежною демократичною республікою, український народ, без примусу і натиску, по чистій волі своїй, покликав як братів, до спільної державної праці у спільній батьківщині, представників усіх національних меншостей, що здавна жили на Українській території, — а в тому числі й представників жидівського населення України. Свідоцтво тому назовні — національно-персональна автономія для всіх національних меншостей України, що її було встановлено уже на самих початках державного життя Центральною Радою, та портфелі міністрів не українців по справах кожної окремої національної меншості. І Симон Петлюра був одним з активних ініціаторів і творців вказаних державних установ, що були яскравим виявом — першим по часу в Європі — глибокого розуміння демократизму та національної справедливості. Жидівська національна меншість на Україні, в міру своїх сил, використала ці благородні державні установи. За часів Української народної республіки українські громадяни жидівського походження часто займали найвищі посади в державних установах, а до складу уряду Української Народної Республіки і на території України і пізніше — на еміграції — постійно входив жид-міністр по справах жидівської національної меншості [...]».
Із резолюції ЦК Української соціал-демократичної робітничої партії. 22 червня 1926 р.
«[...] Центральний комітет УСДРП протестує найбільш урочисто перед світом проти нанесеної цілому українському революційному рухові тяжкої образи, якої допускається частина преси, що піддержує закид убійника Шварцбата, кинений на адресу загинувшого Симона Петлюри [...]. ЦК пригадує світові становище української революційної демократії, в склад якої входять соціял-демократи, соціялісти-революціонери та радикально-демократичні партії, в справі жидівського питання та страшного явища погромів:
[...] У боротьбі з Українською Народною Республікою московським комуністам, які шукали опору в місцевім елементі, залишилась лише підтримка в збольшевичиній частині російського робітництва і жидівської молоді, яка з ідеалістичним захопленням горнулася під прапор большовизму. Вона була готова на всякі жертви. Організовані нею передчасні повстання проти української влади по містечках, її участь в роботах зненавидженої населенням «чеки» — це були безпосередні причини, які використовували реакційні елементи, щоб збуджувати кровожадність у тих, які стільки витерпіли від большовиків та виконувати криваву помсту знову на другій частині невинного населення. [...] большовики знову використовували це сумне явище для загострення відносин між Жидами і Українцями.
Злочинна робота обох на ділі реакційних сил — контрреволюційних та большовизму ставила величезні труднощі перед українською революційною демо[кратією]. [Проводилась] безупинна боротьба революційного правительства проти большовицьких методів та проти замаскованої контр[революції]:
— були призначені політичні комісари соціял-демократи та соціалісти-революціонери для чистки війська від контрреволюційних елементів;
— чистка проводилась в адміністративних апаратах;
— утворено окрему комісію для слідства над жидівськими погромами;
— окремо проголошено кару смерти за участь в погромах;
— погромників віддавано під суд і розстрілювано;
— потерпілим від погромів призначено надзвичайні допомоги (наприклад, ухвалено Радою Міністрів 19-VІІ 1919 р.
11 міліонів гривень);
— видавано маніфести до населення від правительства та від Голови Директорії С. Петлюри;
— видавано накази по армії і відозви до війська від Головного Отамана С. Петлюри.
Де українська демократична влада закріпляла за собою певну територію, там безчинства зникали, населення, в тім числі й жидівське віддихало, нормальне життя — торгівля, комунікації, промисли, школи, політичні вільності відновлювалося [...]. Скласти вину за насильство над жидами на українське правительство чи взагалі на провідників українського революційного руху так само немає підстав, як і покладати на них відповідальність за погроми, що робили на території України деякі грабіжницькі банди, частини большовицької армії та армія Деникина [...]».
Ірина ЖУРЖА, провідний науковий співробітник Центрального державного архіву громадських об’єднань України, кандидат історичних наук.
Симон Петлюра. 1919 рік.
ПОДРОБИЦІ
Із протесту-звернення українських студентських організацій на еміграції. Не раніше осені 1926 р.
«[...] Ми, українські студенти Високих шкіл Чехословаччини, Австрії, Польщі, Хіни (Китаю. — Авт.), Бельгії, Вільного міста Данцігу, Югославії, Франції та інших держав оцим підносимо перед студентством та суспільством цілого культурного світу свій урочистий протест проти нечуваної брехні, наклепів, фальшування й підкупу, при допомозі яких вороги українського народу намагаються скерувати на хибний шлях публічну думку цілого культурного світу, і французького народу зокрема, замаскувати дійсних авторів і справжні мотиви брутального, підлого вбивства [...] Симона Петлюри, та ще й заплямувати чесне ім’я покійного і цілого українського народу обвинуваченнями у погромах [...].
[...] Ми урочисто свідчимо перед цілим світом, що український нарід не мав і не має почуття ненависті до жидівського народу, з яким він живе тисячоліття на одному терені. Ми рішуче протестуємо проти обвинувачення С. Петлюри, української армії та українського народу в насильствах над жидівським населенням на протязі боротьби 1919—1920 рр.
Ми, українські студенти, що майже всі приймали активну участь в цій боротьбі чи то у війську, чи то на урядових посадах, одверто, з піднесеним чолом, перед лицем цілого світу заявляємо, що С. Петлюра, та український уряд не тільки не наказували робити жидівські погроми, як це твердять вороги наші, а, навпаки, завжди й всюди, всіма засобами, які були в їх розпорядженні, охороняли мирне населення України, без ріжниці національності, від всяких надужить (зловживань. — Авт.), насильства та ексцесів [...].
[...] Ми протестуємо проти сіяння національної ненависті шляхом неправдивих, тенденційних публікацій в пресі, інспірованих ворогами мирного, братерського співжиття народів. Ми протестуємо проти безчесного, недостойного культурного громадянства способу, яким большовики — ці дійсні автори вбивства С. Петлюри, — стараються вплинути на французьких суддів та отруїти їх природне, високе почуття правди [...]».
На знімку: сторінка тижневика «Тризуб» із зображенням могили С. Петлюри в Парижі. 1927 рік.
