або Перспективи серйозної екологічної кризи

 

Відому крилату фразу, винесену в заголовок, кинув зопалу один із лісівників, дізнавшись про пропозицію групи ініціаторів від Національного екологічного центру України створити Національний природний парк на землях усього лісового фонду Відокремленого підрозділу Національного університету біоресурсів і природокористування України «Боярська лісова дослідна станція». Ще відвертіше й емоційніше висловився в листі до редакції з цього приводу ректор вузу професор Станіслав Ніколаєнко. «Де-структивні пропозиції в переважній більшості нефахових людей щодо перетворення всіх лісів Боярської лісової дослідної станції на Національний природний парк в умовах економічної нестабільності держави та наслідків від глобальних змін клімату можуть призвести до втрати екологічних, соціальних та економічних функцій лісів, які вони виконують, серйозної екологічної кризи в регіоні», — написав він.

 

Перепрофілювання дослідної станції на Національний природний парк проблем не розв’яже

 

В університетському Навчально-науковому інституті лісового і садово-паркового господарства, якому номінально підпорядкована Боярська станція, переді мною поклали кілька аркушів, поділених навпіл вертикальною лінією. Як з’ясувалося, ліва їх частина містила аргументи авторів ідеї, права — заперечення фахівців-лісівників. Перших налічувалося шість, контраргументів було десять. Ініціатори створення парку вважають, зокрема, що реалізація їхньої пропозиції забезпечить збереження 11 червонокнижних птахів та 24 видів рослин. Їх опоненти стверджують натомість, що в рамках сертифікаційних процедур співробітниками Боярської ЛДС спільно з науковцями ННІ лісового і садово-паркового господарства та громадськими організаціями проведена робота з виділення лісів високої охоронної цінності, в яких визначено оселища та ареали поширення значно більшої кількості видів тварин і рослин, аніж зазначено представниками Національного екологічного центру України. Не згодні в університеті і з тим, що створення парку зупинить масову вирубку сосняків, забезпечить охорону та захист цінних лісових масивів, як переконані активісти НЕЦУ. «Рубки соснових насаджень, в тому числі санітарні, призначаються за їхнім станом на підставі відповідних обстежень із залученням лісопатологів, екологів, науковців тощо». Акцентуючи на цьому, в університеті запевняють, що уникнути їх неможливо, це вимушений захід насамперед через масове всихання сосни. До того ж ця проблема зачіпає не лише Боярську ЛДС, а й Україну загалом та інші країни помірної зони Європи.

«Перепрофілювання дослідної станції на Національний природний парк не розв’яже ні цю, ні інші проблеми, пов’язані із всиханням, захистом насаджень від пожеж, інших негативних антропогенних чи природних явищ і навіть незаконних рубок. А зупинка тих, які продиктовані охоронною та біотехнологічною необхідністю, призведе лише до загострення всіх проблем, масового розмноження шкідників і хвороб», — вважають в НУБіП. Піддають в університеті сумніву і той аргумент «за», який зводиться до «вищості» статусу НПП, а, відповідно, й уваги з боку держави. Як зазначають у виші, в період з 1990-го по 2013 рік кількість заповідників і національних природних парків зросла в Україні з 21 (407 тисяч гектарів) до 64 (1576,1 тисяча гектарів). Частка необхідного фінансування таких територій із державного бюджету сягнула 80 відсотків. Тим часом останніми роками його ледь вистачає на виплату заробітної плати співробітникам. Навіть не йдеться про розвиток, придбання нової техніки, заходи щодо охорони і захисту лісів, проведення наукових експериментів та досліджень. Водночас, за попередніми підрахунками фахівців, для забезпечення функціонування природного парку потрібно буде щорічно 70—80 мільйонів гривень із держбюджету. Сьогодні цими лісовими ресурсами Боярська станція опікується за рахунок власних коштів, отримуваних шляхом господарської діяльності.

Немає, напевно, потреби перераховувати всі змістові складові полеміки. Варто лише зауважити, що серед аргументів «проти» є також освітні та соціальні втрати в разі, якщо парк буде створено. Бо Боярська станція в тому числі (і, без перебільшення, насамперед) — головна виробнича база практик студентів, яка дає змогу максимально готувати фахівців лісової галузі до роботи, каже директор Навчально-наукового інституту, професор, академік Лісівничої академії наук Петро Лакида. А ще вона є дослідним та експериментальним полігоном, де ведуться селекційні пошуки із застосуванням новітніх технологій, відпрацьовуються ефективні прийоми лісовідновлення і лісорозведення, захисту насаджень від хвороб і шкідників. Не менш важливо й те, що в разі створення на її землях Національного парку істотно скоротяться і видатки на проведення лісогосподарських робіт, заходів з охорони і захисту лісів, розвитку виробничої бази, інфраструктури тощо. Адже щорічно на все це станція спрямовує понад 32 мільйони гривень. Відчутними будуть і втрати відрахувань до державного і місцевих бюджетів, сплати прибуткового податку в сільські ради Києво-Святошинського, Васильківського та Макарівського районів Київської області. Торік, приміром, ця загальна сума сягала 33,5 мільйона гривень. Одне слово, на кону — сьогодення й майбутнє і лісової галузі, і держави. І не дивно, що заперечують ідею створення Національного парку не лише співробітники НУБіП, а й представники інших відомств, структур, господарств. Це слово професіоналів, які віддали лісу десятки років.

 

«Ми не така багата держава, щоб втрачати ліси, посаджені і вирощені нашими дідами»

 

— Що особисто вас як досвідченого фахівця-практика і авторитетного науковця непокоїть у цій ситуації? — запитую Петра Лакиду.

 

— Важко насамперед сприймати аргументи ініціаторів створення парку, бо переважна більшість із них не фахівці. Статус природного парку виключає навіть санітарні рубки. У нашому регіоні нині це жодним чином неприйнятно, адже катастрофічно масово всихає сосна. Чинників тут багато, але діагноз один — хвороба дерев. Досить бодай одному з них на тій чи іншій ділянці почати всихати, і ця «нежить» поширюється на інші. Звичайно, за умови, якщо вчасно не відреагувати і не взятися за лікування. Можна спробувати, зокрема, застосувати хімічні засоби. Але не на території Боярської ЛДС — це приміська, більше того — пристолична зона, і цей шлях небезпечний для населення. Отож єдиним лікувальним методом залишається «хірургія» — вчасно прибрати за-хворіле дерево. Трапляється, що рубки потребує ціла ділянка. Якщо ми допустимо таку проблему, не забиратимемо, зокрема, влітку дерева, які є розсадником шкідників і хвороб, буде біда. У зв’язку з цим у мене запитання: чому ми відстрілюємо кабанів з африканською чумою? Чому боремося з грипом — адже цей вірус колись мине? Та й зі СНІДом, за такою ж логікою, навіщо боротися? Тим часом підхід саме за такою логікою пропонують вчиняти щодо лісу. І таке нефахове ставлення — від нефаховості деяких керівників, чимало з яких зайняли посади за розподілом квот, не маючи найменшого уявлення про предмет управління. Як можна не забирати хворі дерева, коли йде всихання суцільної ділянки? Що, залишати, щоб відбувалася руйнація, масово розвивалися шкідники. Це ж трофічні ланцюги, їх треба виявляти і розривати. Ця популяція розвиватиметься доти, поки не зупинити переміщення із хворих ділянок на здорові. Чекати, поки природа знайде сама якусь протидію й доможеться, що, приміром, вершинний короїд згине, — небезпечно. Бо поки він згине, в Поліссі не стане сосни. Серйозні екологи-професіонали кричать, що не можна так вчиняти. Тим паче що середній вік Боярських лісів — під 60 років. Однозначно, що стиглий ліс не повинен гинути. Ми не така багата держава, щоб нам втрачати ресурс, який посадили і виростили наші діди. Це не просто нерозумно, а злочинно. Аргумент: «хай живе і вмирає, бо це красиво!» тут не прийнятний. Я все життя займаюсь питаннями, пов’язаними з функціями лісу, оцінюю, скільки він поглинає вуглецю, виділяє кисню, в якому віці. Понад 50 монографій написано на цю тему з австрійськими вченими, з українськими. Для школяра, мабуть, зрозуміло, що коли дерево в розквіті, коли активно росте, значить, більше поглинає вуглецю більше викидає кисню, краще виконує екологічні функції. Коли воно помирає, має лише певну естетичну цінність — красиве старе дерево. Треба мати на увазі й такий момент: якщо ми не прочищатимемо ліс від сухих дерев і гілляк, істотно підвищується ризик виникнення пожеж. Наскільки це небезпечно і якими масштабними можуть бути втрати від них, ми спостерігаємо сьогодні на прикладі Канади.

— Гаразд. Але ж і заповідні лісові території, напевно, все-таки треба розширювати?

— Ми не проти, щоб більше заповідати. Розуміємо, що країна йде в Європу — там 14 відсотків заповідних територій. В Україні десь заледве 5. Планується до 2020 року довести цей показник до 11 відсотків. Але коли один з ініціаторів створення парку Олексій Василюк заявляє, що в Київській області треба заповісти 56 відсотків лісів, коментарі, м’яко кажучи, зайві. Особливо з урахуванням уже згаданого активного всихання сосни і її переміщення на північ, що загрожує, за прогнозами експертів, зникненню цієї популярної і цінної деревної породи на Київщині, Черкащині та Чернігівщині. Постає й інше запитання: а чому мова лише про ліси? А болота — це що, менш важливі резервати вологи, рослинності? Вони ж горять щороку — чому б не зробити їх заповідними? Чому не зробити заповідники на Поліссі, де відбувається самозаліснення. Ні, про це мова не йде — треба ліси, бо це державна власність, їх простіше забрати, компенсація при цьому не потрібна.

Як на мене, в заповідницькій політиці ми маємо бути прагматиками. По-перше, слід бути реалістами і зважувати, наскільки спроможна держава фінансово забезпечити наявні і новостворювані заповідні території? Щоб вони не повторили долю деяких із тих, що вже є, яку ми бачимо, зокрема, на прикладі Дзвінківського заказника. Тутешнім соснам — 160 років. Вони гинуть. А нам кажуть: «Ну й хай гинуть — це добре». Де ви в світі таке бачили? Навіть у міських лісах в Європі прагнуть забрати те, що ще можна використати, не дати, щоб воно все згнило, тим паче впало і когось травмувало чи вбило. Другий момент: маємо відповідально визначати території і господарства під заповідники. Візьмемо ту-таки Боярську станцію. Поряд із багатьма іншими функціями, про деякі з яких уже йшлося, вона сьогодні ще й полігон для відпрацювання технологій протистояння багатьом негативним процесам, що нині відбуваються в лісівництві, зокрема і всиханню сосни.

Тим паче що певні методи та експерименти, за якими нині ведуться спостереження, тут закладено ще мінімум 50 років тому попередниками. Не можу обминути й той факт, що Боярська ЛДС є на теренах колишнього СРСР першим сертифікованим господарством за системою EFC. І ми пишаємося, що наблизилися до європейських стандартів.

— Зваженість і прагматизм у заповідницькій політиці — це, звичайно, добре. Однак чи стане лише від цього в Україні більше лісів?

— Маємо більше садити. До речі, Державною програмою до 2015 року передбачалося висаджування щороку до 100 000 гектарів на землях, виведених з аграрного виробництва. Але вона не виконана. Водночас, за оцінками Національної академії аграрних наук, майже 3,5 мільйона гектарів в Україні може бути заліснено і залужено. Програма не виконується, бо немає правового механізму передачі земель сільськогосподарського користування під лісогосподарські площі. Ще рік тому господарства Державного агентства лісових ресурсів мали для цього достатні можливості — розсадники, садивний матеріал, фінанси. Виділялися кошти на підтримання лісового фонду в південному регіоні. Тепер цього немає. Люди страйкують, звільняються, бо чи можна прожити, коли в Херсонській області лісівникам оплачується один день на тиждень? У принципі, лісове господарство здатне себе самофінансувати, але треба прийняти цілий комплекс законів. Створення нових лісів — це проблема насамперед юридична і політична — не економічна. В Україні це можна зробити елементарно. Ви ж самі бачите: природа не чекає — де тільки землі 5—6 років не обробляються, там з’являється сосонка, там берізка. У сусідніх державах до 40 років від посадки дерев із господарств не беруть земельний податок за висадку лісу. Навіть є певний вимір — доки не з’явиться так званий комерційний діаметр. Із такого лісу ви вже можете щось мати — тоді й починаєте платити податок. Чому б у нас не надати таку преференцію хоча б на Поліссі, де землі бідні? Тож збільшенням лісистості має опікуватись держава. Розв’язання проблеми полягає в забезпеченні збалансованого і відповідального ведення лісового господарства з дотриманням екологічних, соціальних та економічних цілей, як це робиться на Боярській лісовій дослідній станції. А ще треба пам’ятати, що виробничий період у лісівництві — 100 років. Будь-яка помилка в ньому дорого коштуватиме, і розплачуватимуться за неї наші наступні покоління.

«Створення заповідника призведе до загибелі соснових лісів»

Таке переконання висловив у розмові з кореспондентом «Голосу України» директор Державного спеціалізованого лісозахисного підприємства «Київлісозахист» Сергій Солоха. Ліси, розташовані на території Боярської ЛДС — найстаріші на Київщині, каже він. Тутешні сосни досягли 80—100-річного віку. Через несприятливі умови тут масово заселилися стовбурові шкідники. А це той чинник, який негативно впливає на ріст і розвиток насаджень. До всього додалася зміна кліматичних умов. Ми маємо піки спекотних періодів, вологодефіциту. А в дерев такого віку коренева система сформована переважно поверхнева — під той рівень грунтових вод, який був 100—150 років тому. Вода тоді була легкодоступна, оскільки розташовувалася в поверхневому шарі ґрунту. А нині ми є свідками урбанізації, розвитку промисловості і будівництва не лише в Києві, а й на його околицях. Це супроводжується масовим будівництвом глибинних свердловин, штучних водойм, що в свою чергу призвело до порушення водопостачання загалом усього живого, що ми маємо. У поліських районах вода зникла навіть у колодязях. Бо рівень ґрунтових вод знизився до трьох метрів. Коренева система, що живила такі могутні і масивні дерева, неспроможна накачати стільки води, щоб повністю задовольнити потребу дерева. Відбувається процес швидкого старіння дерев.

Які наслідки ми отримаємо в разі, якщо ці лісові масиви буде введено до складу заповідної території? Це означатиме заборону всіх оздоровчих заходів на цих насадженнях. Природного поновлення, як ми бачимо вже кілька років, немає. Відбувається різка зміна порід дерев. Зокрема, на Поліссі Київщини, на Чернігівщині триває витіснення головної породи, якою є сосна, іншими. Тим часом на таких ґрунтах, як на Поліссі, має рости сосна як основна, найцінніша порода для народного господарства та екології. Адже це вічнозелене дерево, яке цілорічно трансформує кисень. Водночас сосну витісняють інші породи, зокрема акація. Процес цей, на жаль, незмінний. Поряд із цим у вікових порід соснових дерев активно поширюється така хвороба, як соснова губка, яка вражає стовбур. Деревина стає, як мочалка, крихкою, ламкою, вразливою за сильних поривів вітру. Тому говорити, що заповідник — це сприятливий, найкращий варіант, я не можу. Це призведе взагалі до загибелі сосни звичайної, ну і, відповідно, напевно, заміни її на інші більш малоцінні породи дерев, скажімо, на клен американський, який у нас вважається сміттям. Це дуже шкодочинна порода — вона виділяє речовини, через які інші породи не ростуть. Та й для людини вони шкідливі. Тому питання треба вивчати, прислухатися до думки лісівників, які мають чималий професійний і життєвий досвід, долучати науковців, бо і в нашому регіоні, і на планеті загалом багато що змінилося. А просто заборона нині будь-яких оздоровлень лісів призведе до їх швидкого вимирання. І, повірте, лісу навколо Києва точно не буде.

Київ.

ДОВІДКОВО

 

Дослідження свідчать, що всихання поширилось на 134 тисячі гектарів, або майже 6 відсотків усіх лісів, які перебувають у підпорядкуванні підприємств Державного агентства лісових ресурсів України.