Зважаючи на останні повідомлення урядовців і політиків, складається враження, що українцям залишилося лише простягнути руку — і ось він, безвізовий перетин кордонів, котрим так довго марили. Але вже тепер усіх попереджають: цей режим буде дещо відрізнятись від того, що діє для європейця, котрий, просто поклавши свій паспорт до кишені, може вільно пересуватись практично всіма країнами, у тому числі й нашою, не пояснюючи причину візиту. При цьому для українців залишається та само низка умов: запрошення, довідки з банків і місця роботи, бронювання готелів і квитків... Словом, усе мало чим відрізняється від нинішньої процедури отримання візи, за винятком хіба що сплати візового збору та печатки в паспорті.

 Здавалося б, хоч один плюс є. Але проблема в тому, що й тепер, подаючи документи для отримання віз у різні консульства, українці доволі часто стикаються із відмовами. А що буде, коли таке станеться вже на кордоні? Реальні історії людей, які з різною метою планували поїхати до Європи, але не зробили це саме через неможливість отримати візу, змушують задуматись про те, що на цьому шляху в нас досі є чимало перешкод. Інколи просто нездоланних.

У дозволі на в’їзд відмовлено

Чому? Дуже часто це просто неможливо зрозуміти. Як от, приміром, підприємець Катерина, відвідуючи курси іноземних мов, дізналась про те, що оголошено конкурс на краще есе на тему «Чому я хотіла б відвідати цю країну». Звабило те, що організатори не вимагали досконалого знання мови, а робили акцент на ідеї твору. Дівчина написала і несподівано для себе виграла. Винагородою мали стати півторамісячні мовні курси за кордоном. Організатори надіслали запрошення, повідомили, що оплачують навчання і проживання. Залишалась єдина формальність — отримати візу. Та як вона була здивована і розчарована , коли після того як подала до посольства всі документи, отримала відмову. Причому чиновники залишили за собою право не повідомляти її причини.

Усе хотілося списати на якийсь прикрий збіг обставин чи на особливі умови саме для цієї країни, якби не повторюваність таких ситуацій. Інша хмельничанка так само спробувала потрапити вже до іншої європейської країни на кількамісячні навчальні курси. Знайшла їх самотужки завдяки Інтернету. Без проблем домовилась про умови навчання. Воно мало стати у 3,5 тисячі євро. Причому півтисячі треба було внести як передоплату. Після цього організатори навчання надіслали всі необхідні документи і навіть підшукали житло для майбутньої студентки. Вона також не гаяла часу: зібрала необхідні довідки, котрі підтверджували, що вона має своє житло, постійну роботу і навіть власну родину, сплатила кошти за візовий збір, зробила інші необхідні платежі... Все це коштувало майже сто євро. Але яким же було розчарування, коли замість дозвільної печатки в закордонному паспорті вона так само отримала відмову. Зрозуміло, що витрачені гроші ніхто й не збирався повертати. Але до цього додався ще й штраф із навчальних курсів, тобто закордонна компанія повернула передоплату за навчання не в повному обсязі.

Для середньостатистичного українця, який заробляє в перерахунку на європейську валюту приблизно сто євро на місяць, це чималі витрати. Дуже часто на омріяну поїздку за кордон доводиться збирати не один місяць і навіть рік. Тож як прикро, коли ці гроші йдуть просто на вітер.

Не поспішайте казати щиросердну правду

Якщо ви почули запитання: «А що ви робитимете в чужій країні?» під час подачі документів на візу, не поспішайте казати щиросердну правду. Бо саме вона може викликати чимало різних «підозр», через які дозволу не буде. Свідченням тому — наведені вище приклади.

Якщо не вдасться просто змовчати, розповідайте ті історії, котрі порадять вам у центрах візової підтримки. Саме вони дуже часто беруть на себе усі клопоти з оформлення виїзних документів. Особливо, коли людина робить це вперше.

У такому центрі для вас підготують запрошення від закордонної компанії, котра, начебто, запрошує вас у бізнес-справах. Або від роботодавця, що готовий взяти емігранта на роботу. Дуже часто ці документи є доволі умовними. Тобто хтось насправді надсилає їх з-за кордону. Але робить це за відповідну плату, тобто такий собі маленький бізнес. Адже пакет документів, з якими клієнт міг би претендувати, приміром, на річну шенгенську бізнес-візу, коштуватиме півтори — дві тисячі гривень. При цьому в центрі візової підтримки, а саме так називають себе ті, хто надасть вам його, заздалегідь попереджають: термін перебування за кордоном не можемо гарантувати — все на розгляд консула. Тож при всіх однакових складових, за одні і ті само гроші можна отримати візу і на три місяці, і на рік, а то й три. Причини «різночитання» з боку консульств залишаються невідомими.

Інколи може взагалі не пощастити: знову ж таки за все тих же однакових обставин клієнт отримає відмову. Тоді потрібно забути про вже витрачені дві — чотири тисячі гривень і розпочати все з початку. При цьому принизливо розповідати про свій маршрут, місця перебування, осіб, які вас запрошують, або навіть давати письмове детальне пояснення, що ви робитимете в країні. Ось тут і вирішуйте самі, чи казатимете ви правду, чи делікатно вуалюватимете деякі обставини.

Все на розсуд консула

Саме так мотивують і дозвіл, і відмову. А думки представників дипломатичного корпусу залишаються для нас невідомими. Через це автор не називає ані конкретних прізвищ, ані консульств, з якими пов’язані наведені факти. Хоча всі вони реальні.

Після побаченого і почутого на думку спадає одне: у візи, окрім політичної, візової, безпекової складової, є ще одна — бізнесова. Причому цей бізнес далекий від легального. Але з огляду на те, скільки людей ним користується, очевидно, надзвичайно прибутковий. І ось чому. Коли всі офіційні «візові двері» перед вами зачинені, виявляється, їх доволі просто відчиняють центри візової підтримки. Оголошеннями про те, що там відкривають візи у будь-яку країну, шенгенські, довгострокові, трудові, з різною метою поїздки, можна зустріти практично на кожному стовпі, у ЗМІ, в Інтернеті... Варто лише набрати телефонний номер і вам дадуть інформацію про ... всі розцінки.

Для грошовитих клієнтів уся візова процедура і тепер не є великою проблемою. Але не для всіх. Хоча посередники йдуть назустріч і пропонують окремі послуги. Наприклад, на ваше ім’я випишуть запрошення з-за кордону. Або ж заповнять анкету. Утім, це все для новачків. Для людей, які бували за кордоном і вже самі налагодили певні контакти, чи не найважчим залишається стати в чергу для здачі документів у консульство. Формально це все можна зробити відкрито, зареєструвавшись просто на сайті або зателефонувавши за вказаними номерами. Але власний досвід показує, що зробити це практично неможливо. Додзвонитись неможливо, як і потрапити на вільні дати на сайті. Знавці кажуть, що їх «викидають» у якісь моменти. Але без досвіду потрапити на такий момент проблематично. У центрах же підтримки одразу кажуть, що черга вже забита наперед на два—три місяці, але... вас можуть зареєструвати значно швидше, буквально протягом тижня. І коштуватиме це від 200 гривень до 200 доларів — саме такі цифри довелося почути, і все залежало від підприємливості ділків, котрі обіцяли владнати цю справу.

Співставляючи всі ці факти, розцінки, умови, починаєш розуміти, що це вигідний бізнес, де, не вкладаючи капіталу, можна просто з повітря отримувати доволі серйозні прибутки. Мимоволі постає питання: чи справді він виник стихійно, такий бізнес? А якщо ні — то хто зацікавлений у тому, щоб його підтримувати?

Останнім часом поняття «безвізовий режим» пов’язується з багатьма чинниками. Тут і невирішений конфлікт усередині країни, і обов’язковість економічних реформ та подолання корупції, і навіть, як не парадоксально, але сюди ж спромоглися прив’язати тарифи на «комуналку»... Але чи насправді всі зацікавлені у його скасуванні? Адже, коли людина відчула на собі дію «безвізового режиму», тобто коли в паспорт банально не поставили необхідну відмітку, вона все одно шукає шляхи, як потрапити за кордон. Буває, що їй просто необхідно це зробити. І тоді вона починає платити все і всім. Лукавити. Приховувати деякі дані. І, як не дивно, їй починають вірити і довіряти.

Мал. Миколи КАПУСТИ.