Ставлення до людей з обмеженими фізичними можливостями в соціумі неоднозначне. Ми звикли називати їх коротко, беземоційно, сухо — інваліди. Найчастіше не замислюючись ні про значення цього слова, ні про соціальну складову такого явища загалом. Мабуть, зрозумілим є бажання переважної більшості з нас швидше пройти повз, забути, якнайшвидше пережити будь-які емоції, пов’язані з інвалідністю. Але від цього людей, які своїми природними чи набутими ознаками відрізняються від решти, не меншає. Не зникають особливості їхнього життя і потреби...

Не за високими парканами

Про все це більше знають у спеціалізованих закладах, які ми звикли називати спецінтернатами. Переважна більшість суспільства обирає за краще не знати, що діється за їхніми «високими» парканами, перекладаючи цю відповідальність на тих, хто має це робити, виконуючи свої професійні обов’язки.

У Знам’янського дитячого будинку-інтернату, що на Кіровоградщині, на диво, такого високого паркану — ні реального, ні уявного — немає. Що так має бути, вирішили його директор Тетяна Валько та ще майже сто співробітників, серед яких — учителі, лікарі та інший медичний персонал, вихователі, соціальні працівники.

Загалом тут понад 120 вихованців віком від 4 до 35 років — з 2008-го в інтернаті відкрито молодіжне відділення, завдяки чому пацієнти можуть залишатися у закладі до 35-річного віку, що дало змогу зменшити ризик неадаптації їх до суспільства у 18 років. У кожного з них — своя, особлива історія.

Тут знаходять собі домівку й діти-сироти, й позбавлені батьківського піклування, й ті, кого батьки просто не можуть доглядати через специфічні фізичні потреби.

Тих, хто з’являється в цій особливій домівці вперше, вражає по-справжньому домашня атмосфера, навдивовижу висока активність і дітей, і їхніх опікунів, надзвичайно високий рівень оснащення закладу. Всі без винятку кімнати з новими меблями. До послуг дітей — сучасний комплекс фізичної, психологічної та трудової реабілітації, житлові та реабілітаційні кімнати, сім ігрових кімнат, забезпечених методичними іграми та іграшками для загального розвитку дітей, кімната Монтессорі, дитячі кухня та пральня, де діти отримують навички соціальної поведінки та побутового самообслуговування, фізкабінет, кімната для маніпуляцій.

А висновок про те, якими виростають, якими виховуються ці діти, можна зробити з літературних творів однієї з вихованок школи, Валентини Нижник, які вона старанно занотовує до свого літературного зошита. З однієї з казок, розміщеною у її першій, хоч і невеличкій книжечці, підготовленій керівником оргвідділу Кіровоградської обласної організації ВОІ СОІ Юлією Бершадською та виданій безплатно поліграфічним підприємством «Імекс-ЛТД».

За зовнішнім благополуччям і успішною діяльністю — серйозна методична робота.

Усвідомлюючи, що громадські організації, які працюють у сфері захисту прав неповносправних дітей, мають великий позитивний досвід роботи та відчутні результати, адміністрація дитячого будинку активно підтримує спільні проекти, які безпосередньо впливають на якість життя вихованців, сприяють їхній реабілітації та навчанню. Серед таких — Програма терапевтичного харчування та реабілітація важконеповносправних дітей, які реалізовуються в дитячому будинку протягом останніх років спільно з Фондом допомоги і розвитку «Дітям Чорнобиля» та навчально-реабілітаційним центром «Джерело». Зокрема, проект передбачає додаткове лікувальне харчування для важко неповносправних дітей, у яких основний діагноз ускладнений супутніми соматичними хворобами, через що діти змушені перебувати постійно в ліжку. Програма харчування розробляється індивідуально для кожної дитини після спеціального обстеження за параметрами ВООЗ.

Такі проекти покликані реформувати соціальні послуги для дітей-інвалідів так, щоб усі діти, незалежно від нозології захворювання, мали можливість отримати сучасні, кваліфіковані реабілітаційні та педагогічні послуги задля того, щоб їхнє життя було якомога повноцінним. Адже інтернат для цих дітей — єдина домівка та родина, яка має не тільки годувати і доглядати, а й розвивати.

«Ми віримо, що кожна дитина, попри свою ваду, має право на повагу своєї особистості, на щасливе та повноцінне життя. А наше завдання — створити для реалізації цього права всі умови, — переконана директор інтернату Тетяна Валько. — Ще нещодавно нам здавалося, що досягнути такої мети дуже важко, але наш досвід останніх років показує, що це можливо і в умовах інтернатного закладу».

Ще один напрям діяльності — втілення в життя Програми індивідуального навчання для важко неповносправних дітей, яка реалізується тут Українською православною церквою (США) та міжнародною благодійною християнською організацією «Армія Спасіння». У рамках програми вчителі та вихователі проходять регулярні тренінги з сучасних методик навчання дітей з комплексними фізичними та розумовими вадами. П’ять учителів мають сертифікати з сенсорної інтеграції фізичного терапевта з Каліфорнійського центру (США). Інструктор з ЛФК — методики фізичної реабілітації базових моторних навичок у дітей із синдромом Дауна. Двоє вихователів використовують методику роботи з вихованцями закладу, основи якої вони отримали в центрі Монтессорі в Києві. Фізичні терапевти з НРЦ «Джерело» проводять для персоналу інструктажі з правильного використання адаптаційного обладнання для дітей з фізичним вадами, що не лише робить навчальний процес для таких дітей можливим, а й значно його покращує.

Знам’янський дитячий будинок — учасник міжнародного проекту MATRA (Україна—Нідерланди) з розробки та впровадження навчального курсу «Базовий догляд неповносправних дітей», який базується на сучасних, науково обґрунтованих та практично апробованих у європейських країнах методах комплексної реабілітації. У рамках проекту проведено навчання вихователів та медичних працівників. У далекому, на сьогодні, 2010 році в дитячому будинку побували національний координатор проекту MATRA Л. Каландяк, виконавчий директор національної Асамблеї інвалідів Н. Скрипка, директор неурядової організації Socіres (Королівство Нідерланди) Ерік Блюмкольк, директор неурядової організації SOFT Tulіp Вільям де Гуйер, які визнали роботу закладу за проектом відмінною.

Результати такого підходу до роботи з вихованцями вражають. Уже за кілька місяців у розвитку дітей, прикутих до ліжка, які не проявляли емоцій, не могли спілкуватися, стали помітними надзвичайні зрушення. Отримуючи персональну увагу вчителя, індивідуальну програму навчання за правильно підібраними методиками, вони показують значний прогрес у розвитку соціальних та когнітивних функцій, емоційних реакцій на оточення, навіть мовлення та альтернативні форми спілкування. Діти з різними формами ДЦП після року інтенсивного індивідуального навчання зараховуються на домашнє навчання за програмою допоміжної школи та отримують на базі інтернату освітні послуги.

Сім’я чи будинок?

Випадків всиновлення таких дітей фахівці майже не пам’ятають. Принаймні українські родини до такого кроку ще не готові. Щоправда, варто сказати, що кількох дітей саме із Знам’янського інтернату взяли під свою опіку американці. Про це, показуючи на деякі з безлічі світлин, розміщених у коридорах закладу, не без гордості розповідає Тетяна Валько. Додаючи, що всиновлені вже спілкуються англійською, користуються «Скайпом», постійно телефонують, надсилають фото і, що найголовніше, активно проходять медичну реабілітацію. Але це лише виняток, який може підтверджувати правило. І саме Знам’янський будинок-інтернат може стати аргументом для органів державної влади щодо необхідності існування таких закладів та належного їх фінансування. Адже переконання в перевазі влаштування таких дітей у сім’ї та скорочення мережі будинків-інтернатів поки що неприйнятні.

Свого часу Уповноважений Президента України з прав дитини Юрій Павленко після ознайомлення з роботою будинку-інтернату назвав його надзвичайним, який «дуже важким і складним дітям дарує нормальне щасливе дитинство, не лише виховує, а й вчить. На жаль, такі інтернати фінансуються з державного бюджету найменше, вони найгірше забезпечені кадрами, та, на щастя, це не про Знам’янський будинок-інтернат».

І хоч у 2015 році на утримання будинку-інтернату в обласному бюджеті було передбачено 6,4 млн. грн., відповідно до українського законодавства понад 800 тис. грн. надійшло на спецрахунок, та насправді істотна частина коштів для таких закладів надходить не з державного бюджету, а від різних фондів та як спонсорська допомога. Щоб отримати її, і директору закладу, і його персоналу необхідно не лише виконувати на відмінно свою високопрофесійну роботу, а й виявляти надзвичайні комунікаційні і навіть дипломатичні здібності.

До речі, саме за сприяння Української православної церкви в Америці заклад має власний мікроавтобус «Мерседес», на якому діти, для яких це дозволено медичними показаннями, мають змогу подорожувати Україною.

За словами керівника, загалом усі бюджетні та позабюджетні надходження дають змогу витрачати на день на одного підопічного понад 130 грн. Вихованці отримують якісне, зокрема, й дієтичне, п’ятиразове харчування.

А найголовніше те, що діти відчувають себе тут по-справжньому потрібними й навіть щасливими. Вони завжди раді гостям, комунікабельні й відкриті. З радістю і задоволенням показують усі свої таланти. Малюнки, вишиванки та інші вироби, виконані з неабиякою майстерністю, — далеко не повний перелік робіт мешканців цієї незвичайної домівки. Окрема розмова — концерти, якими тут завжди готові розважити гостей. Декламування віршів, а особливо виконання пісень, яких у репертуарі юних виконавців понад півтори сотні, вражають своєю майстерністю і патріотизмом. Це ніби своєрідна візитівка закладу. Діти, які начебто менше за нас розуміють природу різних речей, насправді набагато емоційніше й чуттєвіше сприймають і передають такі почуття, як любов до матері, до рідної країни та її символів, до всього оточуючого світу. Їхнього з нами світу.

Кіровоградська область.

P.S. Для охочих долучитися до благородної справи милосердя контактні телефони: 0 (5233) 3-12-27, 2-29-22 (факс), 2-29-19, (066) 211-95-58.

Добре серце

В одному українському селі, в маленькому будиночку, жив собі хлопчик. Він любив музику й умів грати на музичних інструментах. А ще він мав добре серце.

Одного вечора, дощовою та вітряною погодою, в двері до хлопчика хтось постукав. Він відчинив і побачив на порозі старенького маленького дідуся з довгою білою бородою. Старенький попросився переночувати. Хлопчик гостинно зрадів. Швиденько нагодував, напоїв його, постелив постіль, та й полягали спати.

Зранку, прокинувшись раніше, Сашко приготував сніданок і хотів будити нічного гостя, та його вже не було, хоча двері лишались замкнені зсередини. На столі лежав аркуш паперу й сопілка. Цей лист був від дідуся, з подякою за добре серце. Дідусь писав, що в дарунок залишив чарівну сопілку, що спокійний за її долю, за те, що її сила служитиме добру. Що відтепер інструмент у добрих руках. І тут Сашко зрозумів, що то був добрий чарівник. Він вирішив відшукати дідуся, подякувати за подарунок і запропонувати жити разом, адже місця в хатинці вистачить на двох.

Валентина НИЖНИК, дитина, тіло якої скувала тяжка недуга.

Думка фахівця

Оксана Буняк (Медичний центр Сомерсет (США):

— Як фізіотерапевт я працюю з пацієнтами різного віку та з різними відхиленнями, враховуючи їхні фізичні потреби, що впливають не лише на функціональність у повсякденні, а й на соціальне та психологічне благополуччя людини. Мій інтерес до роботи з широким колом людей привів до знайомства з Надією Матківською та Алексою Мілянич, директорами Фонду допомоги і розвитку дітям Чорнобиля (ФДРДЧ) в США та Україні відповідно. За сприяння Алекси Мілянич я відвідала один із партнерських сиротинців фонду в Знам’янці Кіровоградської області...

Інформація про незадовільні умови в сиротинцях для дітей з обмеженими можливостями в Україні, яку я віднайшла, була бентежною. Частково через затримку в застосуванні реабілітаційних підходів на ранніх етапах захворювань, сиротинці переповнені дітьми з обмеженими можливостями, що ускладнюється ще й нехтуванням їхніх потреб.

Протягом трьох днів я працювала з вихователями та фізіотерапевтами у Знам’янському дитбудинку, вивчаючи їхні методи роботи з потребами дітей у фізичному, соціальному та психологічному аспектах... Відколи вихователі взяли на себе ініціативу залучати дітей до щоденної діяльності, жоден з вихованців дитбудинку не прикутий до ліжка. За моїми спостереженнями, прагнення та мотивація співробітників дитбудинку до навчання та отримання нових знань іде на користь дітям, надаючи їм можливість функціонувати в своєму середовищ».

Факт

Понад 50 тисяч осіб з інвалідністю мешкають нині на Кіровоградщині.

Довідково

Знам’янський дитячий будинок-інтернат ІІІ—ІV профілю працює в системі соціального захисту населення Кіровоградської області з 1986 року. Заклад розрахований на 125 місць. Його вихованці — діти з вадами фізичного чи розумового розвитку, які потребують постійного стороннього догляду, побутового і медичного обслуговування. Всі — інваліди з дитинства. Серед діагнозів переважають ДЦП, синдром Дауна, вроджені аномалії розвитку, зокрема, артрогрипоз і спиномозкові грижі, різні ступені розумової відсталості.

 

 

Директор дитячого будинку Тетяна Валько (у центрі).

 

 

Заступник голови Кіровоградської об’єднаної обласної організації інвалідів, інвалідів війни та учасників АТО Володимир Поляков, якого з радістю зустрічають підопічні, — частий гість закладу.

Фото автора.