У кишені різко задзвонив телефон. На кордоні це зовсім недоречно. Адже ми в зоні діяльності польського мобільного зв’язку. І розмова може дорого стати моєму співрозмовнику, та й мені. Лише приїхавши у Володимир-Волинський, набираю знайомий номер.
— То коли прибиратимемо військове кладовище? — чую голос директора Маневицького держлісгоспу Володимира Радіона. — Давай почекаємо, допоки пройде дощ, легше буде працювати. До речі, до якого числа все це треба зробити? Маємо два тижні часу? Гаразд.
Читачам поясню: йдеться про невеличке кладовище обабіч шосе Луцьк—Любешів—держкордон з Республікою Білорусь, що біля села Рудка-Червинська. Це один із багатьох некрополів, де поховані захисники Червищанського плацдарму. За даними дослідника цих подій волинського краєзнавця Геннадія Гулька, в квітні 1917 року тут загинуло щонайменше вісім тисяч воїнів російської армії, значна частина їх була отруєна газом. Оскільки цими днями виповнюється сто років відомого Луцького (Брусилівського) прориву, то лісівники взялися допомогти облаштувати це старе і, на жаль, занедбане солдатське кладовище. Не обійшлося тут і без ініціативи автора цих рядків. Це не перша така акція. Торік разом із групою волинських краєзнавців довелося також брати участь у розчищенні некрополя в селі Кухітська Воля, що в Зарічнянському районі Рівненської області.
Журналістика, яку обрав і не зраджую усе життя, вимагає бути небайдужим, ініціативним. Уже важко навіть перерахувати, що окрім написання газетних матеріалів вдалося зробити. Торік, пригадую, після відвідин з водогосподарниками меморіального музею Лесі Українки в селі Колодяжному вдалося знайти можливість уже через кілька днів влаштувати нову відмостку довкола Лесиного «білого» будиночка. Свого часу навіть доводилося допомагати відновлювати футбольний клуб, який колись був чемпіоном області, а потім безслідно зник, заступатися за сиріт, людей похилого віку, добиватися встановлення пам’ятника на братській могилі знищених у роки Другої світової війни жителів села Красний Сад тощо. Переважно робив це, як і належить справжньому християнину, мовчки, без розголосу, не розраховуючи на подяки.
Сьогодні можу сказати, що у виборі професії не помилився. Журналістика подарувала мені багато приємних хвилин життя, дала можливість спілкуватися з цікавими людьми, допомагати тим, хто цього потребує.
Волинська область.
