Отримала завдання в редакції написати у рубрику «Приватне життя депутата». Телефоную шанованому лікарю-хірургу, який також є депутатом на Львівщині. Домовляюся про зустріч на понеділок і кажу, що ще раз перетелефоную зранку, адже лікар — дуже зайнята людина. На ранок понеділка відбувається такий діалог:
— Доброго дня, вас турбує Христина Горобець, власкор «Голосу України»...
— Алло, так, Христиночко, говоріть... Що ви хотіли? Ага, інтерв’ю, згадав. Та добре, я, правда, зараз в операційній... та що ти дриґаєшся, заспокойся... Христиночко, я вас слухаю...
Сказала, що передзвоню пізніше.
***
Львівських журналістів повезли у прес-тур на «об’єкт державної власності, що має стратегічне значення для економіки і безпеки держави». Дозволили ходити у визначених місцях, однак не перетинати територію, обмежену червоною стрічкою, — задля безпеки. Знаючи котячу цікавість працівників ЗМІ, організатори перестрахувалися. Щоби журналісти не заглядали і не ходили туди, де небезпечно, біля червоних стрічок поставили охоронців зі «стратегічного об’єкта».
— Ти подивися, ті журналісти снують скрізь, заглядають, порозбредалися туди-сюди, як вівці, їй-Богу, — упівголоса довірливо каже один охоронець.
— Тихо, Славко! Вівці теж мають вуха! — стривожено відповідає напарник, поправляючи каску.
***
Редакція «Голосу України». Чергові по номеру звіряють заголовки, уважно вичитують, щоб не було повторів. І тут хтось із колег благальним голосом каже із протилежного кутка кімнати: «Хто забрав мій олівець? Віддайте! Бога ради! Я не маю чим читати!».
***
Редакція «Голосу України». Журналісти переглядають свіжу сторінку офіційних повідомлень.
— О, новий указ... 552... «Про призначення А. Шевченка Надзвичайним і Повноважним Послом України в Канаді».
— А чому не в Італії?
***
Редакція обласної газети. Після летючки, де обговорювалася незадовільна якість матеріалів від кореспондентів, розгніваний редактор каже до літредактора:
— Заборонити їм усім читати! Заборонити!
— Розумію, що можна сказати «заборонити писати», а чому не дозволяти читати?
— Так, знаєш, начитаються і одразу їм хочеться писати!
***
У львівській маршрутці їдуть журналісти з Донеччини та їхні місцеві колеги. Хтось із компанії гостей каже: «...і тут він виходить!». «Гей! Ніхто нікуди не виходить! Ще одна зупинка! Ви що!» — вигукують місцеві журналісти, переживаючи, щоб хтось із друзів не загубився у чужому місті. «На брифінг виходить, на брифінг», — сміючись, відповідають донецькі журналісти.
***
Розмовляють два журналісти. Один каже:
— Десь у новинах мелькнув заголовок «Як перетворити українську науку із арт-хаусу на мейнстрим?». Дуже легко. Знаєш як? — запитує колегу.
— Як? — питає другий.
— Не читаючи текст матеріалу, це зробити просто — звільнити тих «науковців», які не розуміють значення усіх слів із заголовку.
***
Із розмови журналістів.
— Ти бачила новину «Співробітником МЗС Великобританії став кіт»?
— Ага.
— А текстівка! «Його знайшли на лондонській вулиці голодним, худим і без мікрочіпа». Знаєш, мене таким самим можна знайти на вулиці Лондона...
Львів.
Їдемо з колегою у відрядження з Києва до Ужгорода. Активно обговорюємо судову справу, через яку, по суті, й їдемо. В купе за нами стежать двоє — жінка «вся у золоті» і юнак з «Київським» тортом. Через дві години такої вистави юнак сором’язливо питає, мовляв, хто ми за професією. Він подумав, що юристи. Відповідаємо: «Працівники ЗМІ». І тут пані із захопленням вигукує: «Ніколи не бачила... живих журналістів». Ми сплюнули в сторону і випили із нашими сусідами по купе, заїдаючи «Київським» тортом.
***
Телефонує подруга-журналіст. Вона була в декреті. А я — на роботі. Пишу терміново в номер, поспішаю і слухаю її через слово. Розповідає, що незабаром народжуватиме. І тут я на автопілоті питаю: «А заголовок ти вже придумала?».
***
Прийшла до мене на практику студентка одного з приватних вишів, який теж готує (нібито) журналістів. Кажу їй, мовляв, щоб оформити практику, необхідне направлення з вашого деканату. Наступного дня вона приносить бланк із печаткою та підписом декана. А в «шапці» зазначено: «Головному кореспонденту «Голосу України»... Я кажу, що у нас немає такої посади, є лише головний редактор. А вона мені: «Ви для мене — головний кореспондент». Напевне, декан цього навчального закладу теж так думає...
***
Редакція «Голосу України». Відділ новин. Людно. Всі довкола кричать і курять (тоді ще можна було). Віталій Жежера пише на першу шпальту блок — «Прорвало очисні споруди під Харковом». Номер мав вийти на Івана Купала. Крізь наші крики почулося тихе запитання Жежери: «І до якого берега ці нечистоти із Харкова допливли?».
Розповіла Ольга ВАУЛІНА.
