Україна і США підписали минулого тижня угоду про надання нашій державі кредитних гарантій на мільярд доларів. Мінфін із цього приводу оптимістично повідомляє: фінансові вливання покликані «допомогти в реалізації програми економічних реформ України <...> а також забезпечити подальший доступ України до ринків капіталу». Радіти чи сумувати з цього приводу? Спробуємо розібратися.
Отже, якщо деталізувати, то Україна випустить облігації під кредитні гарантії американців, продасть їх. Гроші надійдуть до бюджету і підуть на підтримку наших співвітчизників, які найбільше потерпають «від впливу економічних факторів», у тому числі в результаті приведення на вимогу МВФ тарифів на газ до ринкового рівня.
З одного боку, гарна новина для України. Кошти потрібні. До того ж, ідеться про соціально вразливі верстви. Але привід для занепокоєння є. У цьому разі треба замислитися над тим, що неприпустима розкіш — позичати великі гроші, щоб їх одразу проїсти, поміркувати, як і хто ті мільярди віддаватиме. Питання й у іншому: «Чи будуть ті соціально вразливі верстви населення економити газ, якщо за них компенсуватимуть різницю?»
Можливо, субсидії і рятівні для незаможних громадян під час перехідного періоду, коли зарплати і пенсії не поспішають рости так активно, як комунальні тарифи (хоча за рахунок цих коштів підтримується не стільки родина, скільки постачальник газу, тепла чи гарячої води). Але система неефективна, бо не змушує заощаджувати ресурси. Той, хто платить власні гроші, замислюється над економією, а за кого розраховується держава — навряд чи.
У підсумку залучені під кредитні гарантії США кошти, як і мільярди доларів, отримані раніше, вилетять у трубу. Інша річ, коли на ці капітали ми мали б право створити в Україні виробництва, які б випускали корисну продукцію, давали роботу людям і поповнювали бюджет за рахунок сплати податків. Або взялися відремонтувати тепломережі, приміром, у Києві. Тоді, принаймні, років через п’ять ми б ці гроші зекономили на втратах тепла. Також потребують модернізації мережі того самого гарячого водопостачання. А якщо кидати мільярди просто на компенсацію високих тарифів — ефекту не буде жодного. Врешті-решт, давайте уразливим верствам встановимо безплатно лічильники на газ, тепло, холодне і гаряче водопостачання, допоможемо утеплити оселі! І такий крок призведе до економії ресурсів. Але...
Промовисті цифри: минулого тижня Держстат оприлюднив інформацію про соціально-економічний розвиток України за січень—квітень нинішнього року. У структурі доходів заробітна плата становила 39%, а «соціальні допомоги та інші одержані поточні трансфери» — 37,8%. Тоді як у 2015-му було відповідно 40,5% і 37,1%. Тож бачимо, що обсяг соціальної допомоги наздоганяє зарплату. Звісно, ті проценти для кожного свої. Тут, як жартують медики, що температура по шпиталю. У когось 35, у когось — 38, а у середньому — 36,6 . Тобто у одного вся структура доходів на 100% складається із зарплати, у другого 100% — різноманітні допомоги. У підсумку в працюючих є привід скаржитися. Вони мають гривню заробити собі, а інша здобута ними гривня піде на соцвиплати.
До речі, заможні швейцарці минулого тижня провели всенародний референдум. На ньому так і не підтримали запровадження безумовного базового доходу, який передбачав би виплати щомісячної допомоги всім громадянам країни у розмірі 2,5 тисячі франків для дорослих і 625 франків для дітей.
Навіть така багата країна не може дозволити собі платити незароблені гроші. На думку противників цього рішення, безумовний дохід не дасть людям можливості розкрити свій творчий потенціал, а небажання частини громадян працювати у перспективі зашкодить усьому суспільству.
Інша річ, що порівняно зі швейцарцями більшість наших співвітчизників змушені трудитися за копійки. Американська New York Tіmes розповіла, скільки потрібно киянину працювати для придбання сучасного айфону. Як ідеться в повідомленні видання, житель Лондона, щоб купити гаджет, має потрудитися 41,2 години, тоді як американець — лише 24. Така різниця пов’язана з тим, що в Лондоні «зарплата продовжує відставати за надзвичайно високої вартості життя». Рекордсменами в цьому питанні стали мешканці високооплачуваного швейцарського Цюриха, яким знадобиться всього 20,6 години.
А ось середньостатистичному киянину потрібно наполегливо відпрацювати 627 годин, щоб можна було порадувати себе сучасним айфоном. І це найгірший показник. Для порівняння: в Афінах — 98 годин, у Пекіні — 218, у столиці Кенії Найробі — 468.
Але, якщо взяти всіх жителів України, то й тут спостерігається «температура по шпиталю». Бо середньомісячна зарплата у чоловіків, свідчить офіційна статистика, становить 5379 гривень, тоді як у жінок — 3969 грн. Варто зважати, що у середньому в столиці одержують 8228 грн., тобто майже у 6 разів більше за мінімальні 1378. А у 14 областях України платня не перевищує 4 тисяч. Тому більшості мешканців нашої держави, щоб купити той гаджет, треба працювати не 627, а понад 1250 годин.
Минулого тижня Верховна Рада прийняла довгоочікуваний для багатьох водіїв законопроект, яким тимчасово, до 31 грудня 2018 року, значно знижуються ставки акцизного збору на легкові вживані автомобілі. Треба сказати, це реальний крок у бік звичайних людей, для яких з’явився шанс придбати 3—5-літню машину з-за кордону за більш-менш прийнятною ціною. Адже, якщо у наших сусідів поляків часто стоїть по дві-три іномарки в гаражі, то у нас майже 70% родин — узагалі без машин. Але на цьому шляху перетинаються великі бізнес-інтереси. Автомобільне лобі здолати не так легко. Проти виступають структури, які ввозять до нас іноземні авто, у тому числі й уживані, за сірими схемами. Не в захваті й підприємці, котрі фактично завозять розібрані іноземні машини. Тут їх доукомплектовують і видають за витвори вітчизняного автопрому.
Тим часом Президент Петро Порошенко поки що не завізував закон. Лише повідомив, що графік останніх днів не дозволив йому ні ознайомитися з пропонованим документом, ні сформувати рішення.
Тож радіти зарано.
