Не дай, Боже, спізнати нікому... Але, коли проводжають в останню путь молодих, іще не заручених, за повір’ям, роблять їм
символічний весільний букет,
аби там, у вічності,
були не одинокими, а в парі...
— На пару з любов’ю. Плечем
до плеча із дружками.
З букетом весільним.
Зі щастям по обі руки...
Таким я завітно Вам бачився-
мріявся, мамо.
«Женися», казали,
а то постаріють дівки.
А я все женітьбу, святу,
переводив у жарти:
«Які там «нєвєсти». Вони ще
«зелені» й малі...»
Хоч в грудях було, як у горні
ковальському, жарко
Від Сонечки-сонця,
що сходить у нашім селі.
А я все про будні,
про вир безконечний роботи:
«Ну хто за нас, мамо,
її переробить? Ну хто?!.»
Жнива за сівбою...
До третього-сьомого поту...
А тут ще й оте, громогласне
невчасне АТО...
Хіба ж я не син... І хіба ж я
не ратай Отчизни.
Як вихр, в добровольці,
прорвався крізь плачі-жалі...
І справила доля весілля мені,
наче тризну,
Не в отчому домі,
а в Іловайськім котлі.
Де марш — як демарш
від оркестру із «Градів»,
Де хмара осколків —
як придане і перепій.
Де я до останнього в танці
кружляв і не падав,
І вірив: як в дусі одному,
то виграєм бій...
А віри для бою, для вірності,
схоже, замало...
Чиясь-то на гибель
нас благословила рука?
...По кожній кровинці мене Ви,
матусенько, знали...
І ледве впізнали... Дав Бог,
помогло ДНК...
На плечах у хлопців вертаюсь
на захід зі сходу.
Дружки зі сватами — о, як вас
багацько усіх!..
І сонечко-Соня, зійшовши
на обрій, заходить,
В сльозу, як у гріб, запечатавши:
«Здрастуй,жених!»
І я на портреті з весільним
букетом — так гоже...
Живий наче... Тішусь од цих
пересолених слів.
...От тільки Вкраїні та Соні
моїй не дай, Боже,
Такого весілля — без вінчання
й короваїв!
Простіть мені, мамо, що знову
наснився Вам болем...
Що в хустку печальну закутав
Ваш спокій і щем.
Не плачте, бо я вже —
як схилене небо над полем,
Щасливий у парі із сонцем,
із вітром й дощем...
Млинів
Рівненської області.
