Весна 2015-го. У промзоні під Авдіївкою не стихала стрілянина. Бійці 16-го батальйону 58-ї бригади, прийшовши з чергового завдання, мали тимчасовий перепочинок. У цей час до їх розташування «зазирнула» дворняжка. Військові вже звикли до того, що в зоні бойових дій зустрічається багато бродячих тварин — особливо собак. Їхні господарі або виїхали, або загинули, а чотириногі домашні улюбленці залишилися напризволяще — охороняти їм вже немає кого та й нічого.
Собаку запримітив сержант, командир відділення СПГ Віталій Петренко з Павлиша. Нагодував, погладив. Якось по-домашньому стало, згадав, що в мирній Україні його чекає чотириногий друг — сенбернар Герда...
Гість почав навідуватися частіше, а невдовзі вже майже не відходив від Віталія. Інші бійці теж по-доброму ставилися до нового члена їхньої військової братії. Назвали собаку Чібіс — бо була схожа на однойменну пронирливу швидку пташку.
«Спочатку думали, що до нас приблудився пес, а тоді додивилися — «дівчинка», — з усмішкою згадує Віталій. — На кличку Чібіс вона вже добре реагувала, тож переназвали на схожу — Чіба».
Нібито для розрядки новий господар почав вчити Чібу виконувати команди. Розуміла вона їх відразу і виконувала по-військовому чітко. Одне слово, стала справжнім «бійцем» 16-го батальйону.
«Чіба не покидала мене, навіть коли ми йшли на бойове завдання (якщо забували або не встигали її десь закрити), — розповідає В. Петренко. — Коли доводилося падати на землю й повзти — вона робила те саме. Якось хлопці, які під густим обстрілом повзли позаду мене, не по ситуації почали сміятися. Уже після бою пояснили: коли побачили, як Чіба повзе поряд зі мною — не стрималися.
Команда «работаєм» для чотириногого побратима стала командою «в бій».
— Нас вражала унікальність Чіби, — додає Віталій. — Вона легко знаходила наших поранених бійців, ставала біля них і скавчанням кликала на допомогу.
Віталій Петренко був призваний по мобілізації до лав Збройних Сил України на початку минулого року. Місяць проходив військову підготовку в навчальному центрі «Десна» і був відправлений у зону АТО. Спочатку — в Райгородку, потім його батальйон брав участь в охороні ТЕЦ біля Щастя, після цього була Горлівка. А більшу частину служби довелося нести під Авдіївкою. Промзона кілька разів переходила з рук у руки. Коли її охороняли бійці 16-го батальйону, їм удалося протриматися протягом 45 діб, аж поки їх під час ротації не змінив 81-й батальйон. За цей час втратили чотирьох бійців, семеро дістали поранення. Віталій був контужений, але лікуватися відмовився.
Коли їхній батальйон знову повернувся під Авдіївку, промзона була зайнята бойовиками. Довелось відбивати. В одному з боїв В. Петренко дістав поранення в руку. Його повезли в госпіталь до Красноармійська.
«Коли побачив, скільки там поранених (навіть у коридорі лежали), я подумав, що можу обійтися і без госпіталізації. Та командир наполіг, щоб я пройшов лікування. Тим паче що давався вибір: мене могли направити в будь-який госпіталь. Я написав заяву на Кременчуцький», — згадує Віталій. Майже на місяць Віталію довелося покинути позиції і... Чібу.
— Хлопці вже підганяли — їдь швидше, бо Чіба з голоду здохне, майже нічого не їсть, тільки лежить і скавчить, — розчулено згадує цю розлуку Віталій. — Така вірність — це наука нам, людям. На війні чесність, відданість, порядність дуже відчуваються й цінуються, — додає павлишанин.
Коли В. Петренко після госпіталю повернувся на позиції, Чіба не приховувала своїх «собачих» емоцій. А невдовзі, після року і двох місяців служби, прийшов наказ про демобілізацію Віталія. Покинути свою чотириногу подругу на війні він не зміг. Тому з Авдіївки «демобілізована» Чіба зі своїм новим господарем поїхала до Павлиша.
У помешканні матері Віталія Чіба освоїлась, ніби її домівка була тут завжди.
Наступного дня після приїзду Віталій мав поїхати в Онуфріївський райвійськкомат — ставати на військовий облік. Попросив матір закрити Чібу хвилин на 20 в будинку, щоб не бігла слідом.
«Прийшов на зупинку, — ховає посмішку Віталій, — почав очікувати на попутній транспорт, щоб доїхати до райцентру. Постояв кілька хвилин — бачу, Чіба щодуху мчить. Як у зовсім незнайомому населеному пункті вона мене знайшла — невідомо. Довелося повертатися з нею додому...
А через кілька тижнів Чіба... стала мамою — народила двох цуценят. Тепер у дворі Петренків живуть ще й «діти війни». Отже... життя триває. І так хочеться миру...
Онуфріївський район
Кіровоградської області.
Віталій Петренко з Чібою на передовій.
Фото з архіву В. Петренка.
