До Дня Конституції України

Чи гарантують ухвалені парламентом зміни до Конституції України в частині судочинства більшу незалежність та деполітизацію судів, оновлення суддівського корпусу та справедливе судочинство? Над цими та іншими нюансами конституційної реформи розмірковує експерт Реанімаційного пакета реформ Михайло ЖЕРНАКОВ (на знімку).

— У тому, що для повноцінної реформи судоустрою були необхідні зміни до Конституції, не виникало жодного сумніву, тож попри наявність досить суперечливих положень щодо запровадження монополії адвокатури на представництво в судах, а також відстрочення ратифікації Римського статуту Міжнародного кримінального суду на три роки експерти оцінили їх здебільшого позитивно. Ухвалені зміни є досить прогресивними з точки зору минулорічної гострої дискусії довкола механізму оновлення суддівського корпусу, оскільки запозичують з висновку Венеційської комісії формулу «у випадку реорганізації судів судді таких судів мають право подати заяву про відставку або заяву про участь у конкурсі на іншу посаду судді». Це фактично дає можливість перезаснувати суди та добрати туди суддів на прозорому конкурсі, на чому наполягав і продовжує наполягати Реанімаційний пакет реформ (РПР). Водночас запроваджується і така нова підстава для звільнення судді, як «порушення обов’язку довести законність походження майна».

Але для того, щоб відчутно змінити судову систему і забезпечити справедливе судочинство, одних тільки змін до Конституції недостатньо. Адже положення Конституції — це лише рамка, яку необхідно наповнити певним змістом. Експерти не раз наголошували, що приймати потрібно не тільки зміни до Конституції, а й реформу в цілому. Це вимагає вирішення щонайменше таких питань: коли і в який спосіб відбувається оновлення суддівського корпусу включно зі створенням нового Верховного Суду; як перезапустити реформу прокуратури, яка де-факто провалена; установлення нових правил адвокатського самоврядування, демонополізація адвокатських об’єднань; установлення нових правил правничої освіти і доступу до правничої професії; процедури конкурсного добору суддів Конституційного Суду України й оновлення його складу; зміни до процесуальних кодексів, запровадження електронного документообігу та ефективної системи виконання судових рішень.

— Чи можна говорити, що процес конституційної реформи нині прозорий? Що гальмує конституційну реформу?

— На жаль, про цілковиту прозорість конституційного процесу говорити складно. Насамперед, до роботи в Конституційній комісії, до напрацювання тексту змін практично не були залучено експертів від громадськості попри наявність у них ґрунтовних напрацювань з цього предмета. Експертам РПР, зокрема, довелося адвокатувати власні напрацювання через механізми публічного тиску. Натомість судді були представлені в комісії дуже широко, з можливістю участі у прийнятті рішення попри очевидний конфлікт інтересів. Не було достатнім і публічне обговорення змін. Професійній громадськості лише презентували остаточні напрацювання в режимі ознайомлення, коли вже фактично не було можливості внести зміни в текст і врахувати зауваження. Тому вважаю, що підхід до розробки державної політики має відбуватися за протилежною логікою: спочатку відбувається суспільне обговорення та ідентифікація проблеми, яку планують розв’язати, а тільки потім спільно напрацьовують і приймають відповідне рішення. Такий підхід видається правильним і в світлі положення ст. 5 Конституції України, відповідно до якої єдиним джерелом державної влади в Україні є народ, а встановлювати конституційний лад у державі — його виключне право.

Що стосується швидкості конституційної реформи, то не можна сказати, що вона є занадто низькою. Попри всі вади конституційного процесу і самого законопроекту №3524 варто констатувати, що текст змін вийшов загалом якісний і виважений. А це потребувало чималої кількості часу і зусиль.

— Чи можна після ухвалення в цілому змін до Конституції в частині судочинства очікувати на оновлення розділу, який стосується прав, свобод та обов’язків людини і громадянина?

— Коли йшлося про ухвалення змін у частині судової реформи, то законодавці мусили враховувати величезний запит на це в суспільстві. Що стосується змін у частині прав людини, то тут може бути набагато більше проблем, адже вони стосуються чималої кількості речей, щодо яких немає консенсусу в суспільстві, наприклад, підходів щодо права на зброю, на шлюб і сім’ю, наявності чи відсутності безплатної медицини.

До речі, так само не варто забувати про ще одну нагальну проблему в конституційному процесі — належне розмежування повноважень у трикутнику Верховна Рада—уряд—Президент. Адже велика кількість проблем у державному врядуванні, яку ми маємо на сьогодні, походить від недосконалості цієї системи і відповідних «перекосів» у положеннях Конституції. Саме їх, на мою думку, потрібно змінювати насамперед.

Записала Юліана ШЕВЧУК.