У день 70-річчя визволення Вінниці від фашистських загарбників, яке відзначаємо сьогодні, фронтовики знову говорять про війну. Тепер Україну треба визволяти від... внуків колишніх фронтових побратимів — росіян. Що думають з приводу такого парадокса ті, хто пройшов дорогами війни?
Не допустити на материк
Андрій Рибаков, колишній авіадесантник (89 років):
— У Москві проживає мій колишній командир полку. За національністю він росіянин. Відколи почалася агресія в Криму, ми з ним частіше, ніж раніше, спілкуємося по телефону. Василь Іванович, так звати мого фронтового побратима, засуджує агресію Путіна. Під час розмов ледве стримує гнів через несправедливість, яку творить президент Росії. На прощання щоразу просить вибачення за брехню Путіна, за те, що послав брата на брата, а це — великий гріх, і за це треба буде відповідати.
Співрозмовник каже, що нині головне завдання — не допустити російську армію на материк. «Силою ми їх не зупинимо, це очевидно, — наголошує фронтовик. — Треба активніше діяти дипломатичними методами, головне — не плестися в хвості, випереджати події. Перед загрозою ворога наші предки завжди об’єднувалися. Треба й нам так робити. Тільки згуртованість врятує нас і майбутні покоління українців».
Посіяв ненависть між рідними людьми
Віктор Орленко, фронтовий розвідник (88 років):
— Треба говорити на повен голос не тільки про те, що Росія із застосуванням зброї відібрала частину нашої території. Своїми діями Путін убив клин між братніми народами і навіть між рідними людьми, між батьками та дітьми.
Чоловік розповів, що один з його синів проживає у Петербурзі. На хвилі подій, що відбуваються нині, любляча дитина раптом змінила ставлення до батька.
— Це ж з якою силою промили синові мізки, що він більше вірить російській пропаганді, ніж рідному батькові?! — не приховує обурення Віктор Орленко. — Звинувачує нас, що підтримали неофашистів, бандерівців. Пане Путін, я проклинаю вас за те, що влізли у нашу сім’ю!
Найменший син фронтовика мешкає у Вінниці. Ще один — у Києві. Батько каже, що хлопці змалку були надзвичайно дружні. Виховав їх у дусі поваги і любові до старших. Коли десять років тому померла їхня мати, брати ще більше здружилися, частіше стали бувати у батька, щоб підтримати його в самотності.
— Навіть у страшному сні не міг уявити, що на старості років таке може статися у нашій сім’ї, — каже ветеран. — Знаю, що такі само тривоги поселилися у серцях багатьох інших людей, які нині проживають в Україні і Росії. Тільки великий егоїст і людиноненависник може вдатися до таких дій. За сльози людські, за кривди все одно настане розплата.
Прапор над баштою
Червоний прапор, що символізував визволення Вінниці, встановили 19 березня 1944-го наприкінці дня. Але бої тривали ще до ранку 20 березня. Полотнище замайоріло на найвищій точці міста — цегляній водонапірній башті. Його закріпили бійці Петро Вільнер, Кузьма Кайдалов, Костянтин Кузяєв, Олександр Лоскутов та Федір Оленчиков. Їхні прізвища і фотографії зберігаються у музеї. Хвилюючий епізод встановлення прапора зафіксовано на картині «Визволення Вінниці», яку написав художник Михайло Лошак. Зробив це на основі розповіді очевидця — вінничанина Павла Русанова.
Павло Русанов, якому тоді було 13 років, добре знав рідне місто. Пересуватися вулицями було небезпечно. Він провів бійців провулками й стежками. Затаївшись у засідці, спостерігав за тим, як воїни, допомагаючи один одному, піднімалися на башту. Пізніше Павло неодноразово згадував ті хвилини. Він був одним з небагатьох свідків урочистої миті.
Після війни Павло Русанов переїхав до Києва. З ним ще донедавна підтримували контакт, запрошували на святкування визволення міста. Очевидець визволення Вінниці ділився спогадами з учнями і студентами. Одним з визволителів міста над Південним Бугом був майбутній льотчик-космонавт Георгій Береговий, удостоєний звання Героя Радянського Союзу (другу Зірку Героя отримав за політ у космос). Загалом за визволення Вінниці 87 солдатів і офіцерів відзначено найвищою нагородою Радянського Союзу.
Молодь запалить свічки пам’яті
Напередодні 70-ї річниці визволення Вінниці члени Молодіжної ради міста спільно з Комунальним підприємством «Подільський туристично-інформаційний центр» провели суботник біля Меморіалу Слави. Студенти та учні прибрали залишки сухого листя, перекопали клумби, висадили акації.
За словами керівника департаменту сім’ї та молоді Вінницької міськради Руслана Анфілова, суботник молодь організувала з власної ініціативи. Студенти й учні братимуть участь в урочистих заходах з нагоди свята. Ввечері, о 19-й годині, біля пам’ятника загиблим вінничанам у сквері, де розташований Меморіал Слави, викладуть цифру «70». Запалені лампадки стануть даниною пам’яті тим, хто 70 років тому визволив їхнє рідне місто від ворога.
Фото автора.
ДОВІДКОВО
Вінницю визволили війська 38-ї армії (Перший Український фронт) під командуванням генерал-полковника Кирила Москаленка. В боях особливо відзначилися воїни 183-ї стрілецької дивізії полковника Леоніда Василевського, 241-ї стрілецької дивізії генерал-майора Павла Арабея, 15-ї окремої інженерно-саперної бригади полковника Сергія Алексєєва, 5-го авіаційного корпусу генерала авіації Миколи Каманіна.
20 березня 1944 року о 21-й годині на честь визволення Вінниці Москва салютувала військам 1-го Українського фронту 20 артилерійськими залпами із 224 гармат.
Визволитель Вінниці кавалер трьох бойових орденів Василь Батченко війну закінчив у Берліні, де в ніч з 8 на 9 травня 1945-го стояв у почесній варті під час підписання Акта капітуляції фашистської Німеччини (поруч — внучка Віталіна).
