«Голос України» продовжує серію публікацій про переселенців з Луганської і Донецької областей, які змушені були залишити свої міста й селища, домівки й звичне життя й рятуватися від (у буквальному значенні) убивчої «любові», нав’язаної їм «русским миром». Улітку 2014 року, коли почалися активні бойові дії на сході нашої країни, а проросійські квазіутворення «ДНР/ЛНР» почали встановлювати на тимчасово підконтрольних їм територіях свої порядки, вглиб України ринула перша хвиля мирних громадян, які втікали від війни. Тоді в народі автоматично їх називали біженцями. На офіційному рівні ці люди одержали м’якший статус — переселенці. А в рамках міжнародної міграційної термінології їх іменують «внутрішньо переміщені особи». Більшість осіла в прилеглих областях — Харківській, Дніпропетровській, Запорізькій, Одеській і на підконтрольних українських територіях Луганської й Донецької. З від’їздом зволікали до останнього. Багато хто їхав уже під обстрілами, встигнувши захопити із собою найдорожче — дітей, документи й заощадження. Думали, що скоро повернутися. Що вимушена евакуація триватиме «два тижні» і все закінчиться. Так тоді повідомляли ЗМІ, ретранслюючи заяви новообраного 25 травня Президента України. І люди вірили, за мирною звичкою плануючи літо. Перше воєнне літо держави, що проводить АТО, і народу, який спізнав усі «принади» жорстокої та цинічної війни.
У кожного своя історія, але спільне лихо: російська агресія зі своїм гібридним статутом окупувала їхній рідний дім. Вони змушені були виїхати в пошуках прихистку й захисту на території української держави. Самим цим учинком зробивши вибір між «русским миром» і батьківщиною.
...Вимушені переселенці. Якби не лояльно-коректний, обережний такий епітет у цьому словосполученні, то цих людей при певній державній політиці можна було б охрестити й «новоселами». А що? Адже селяться вони на новому місці. Тільки от роблять це самостійно, виживають, як уміють, розраховують тільки на себе й на допомогу небайдужих співгромадян і благодійних організацій, а держава спостерігає за процесом і... не втручається.
З Емзарі ми познайомилися в маленькій закусочній-чебуречній, що розмістилася в рядах одного з торговельних ринків Харкова. На диво, хачапурі із сиром виявилися справжніми — грузинськими. Такі їла минулого літа, коли відпочивала недалеко від Батумі. На мої компліменти смачному меню за досить демократичними цінами продавець відповів, усміхаючись:
— Звичайно, справжні! Хіба в грузинів можуть бути несправжні хачапурі? Дружина готує, а я допомагаю.
Родина Шенгенія — переселенці. «Мене називають «двічі біженець», — ділиться глава сімейства. Родом він із Грузії. Поїхав учитися в Луганськ ще в 1982 році. Ненадовго повертався на батьківщину, працював у Сибіру, шукав себе й все-таки залишився жити в Україні. Тут познайомився зі своєю майбутньою дружиною Катериною.
«От вона — справжня «двічі біженка», — усміхається Емразі. З його розповіді стає зрозуміло чому.
Народилася Катерина в Абхазії. І змушена була залишити рідний дім на початку 90-х, коли там розпочалася грузино-абхазька війна. Багато експертів сьогодні порівнюють події на Донбасі з тим конфліктом, стверджуючи, що обидва написані й втілені за одним кремлівським сценарієм. Мовляв, у такий спосіб Росія збирає під своє велике крило «російські землі». І сьогодні у вільній Грузії, що обстояла свою незалежність, вживлено проросійський фурункул замороженого конфлікту, який у будь-який момент може нарвати...
Емзарі й Катерина зустрілися й одружилися в Україні. Жили в Алчевську Луганської області, де Емзарі був заступником гендеректора з будівництва великого підприємства. Ростили дітей, будували плани... Усе змінилося в їхньому житті, коли почали бомбити Дебальцеве.
— Куди їхати, не вибирали. Подали поїзд на Харків, сіли із дружиною і поїхали з війни. Діти того літа відпочивали в Грузії, — згадує співрозмовник. — Їхали тимчасово. Із собою майже нічого не взяли. Сподівалися кілька тижнів пересидіти й повернутися...
— Як вас прийняли тут тоді?
— Скажімо так: нас ніхто не чекав...
У Харкові знайомі допомогли з орендою житла. Спочатку жили на заощадження, чекаючи повернення в Алчевськ. Потім надія стала згасати, і професійний будівельник, менеджер з великим досвідом спробував «знадобитися» на новому місці. Чотири рази проходив співбесіди. Запитань до профпридатності Шенгенії в місцевих роботодавців не було, але коли заглядали в паспорт — відмовляли. «Культурно вибачалися й казали, що з такою пропискою взяти на посаду не можуть. Напевно, сумнівалися в моїй «благонадійності», — сумно усміхається Емзарі.
Щоб прокормити родину, довелося перебиватися випадковими підробітками. Після невдалих спроб працевлаштуватися за фахом на сімейній нараді вирішили заробляти «кулінарними здібностями» — стали пекти й продавати хачапурі-чебуреки. Емзарі випадково в Інтернеті побачив інформацію про проект підтримки ВПО від Міжнародної організації з міграції і ЄС. Написали бізнес-план і одержали «обладнання для розвитку свого бізнесу» — електропіч та електром’ясорубку (грант у розмірі 650 євро). Так «розширилися» до маленької закусочної.
Ранок подружжя Шенгенія починається рано. У шість Катерина вже замішує тісто й ліпить «грузинські пиріжки» (на знімку). У цю годину чоловік на підсобних роботах. А вже о сьомій він відкриє хачапурну та встане за прилавок. Ось такий у них вимушений «сімейний бізнес».
На декількох квадратних метрах торговельного павільйону особливо не розженешся. Якщо програму допомоги продовжать і вдасться одержати ще один грант, подружжя готове відкрити кафе із грузинським меню. А поки що кожен їхній день розпочинається із замішування тіста.
— Це допомагає мені пережити ситуацію. Але я обов’язково повернуся в будівництво, — відводячи очі кудись убік, каже Емзарі.
Він може звести свій будинок, але вимушений винаймати квартиру. З господарями пощастило — знайшли спільну мову й довіряють один одному. Орендувати житло переселенцям тут теж непросто. Від початку місцеві не хотіли або боялися пускати на свої квадратні метри «донбаських». Через великий попит ціни на ринку оренди піднялися, але іншої альтернативи одержати дах над головою у людей, які тікали від війни, не було. Своє нове життя на мирній території вони повинні були тоді, та й сьогодні, оплачувати самі. А щоб оплатити дах над головою й вирослу в рази «комуналку», необхідний стабільний дохід.
Влаштуватися на високооплачувану роботу навіть високопрофесійним кадрам, котрі переїхали «звідти», практично неможливо. У цьому весь цинізм ситуації. Доходить до того, що центри зайнятості переадресовують переселенців у волонтерські організації, щоб ті допомогли їм у працевлаштуванні. Державна система часто просто вмиває руки. Її функції беруть на себе волонтери.
Тоді, влітку 2014-го, благополучний Харків не хотів бачити в себе переселенців. Спочатку їх старанно не помічали. Місцева влада сподівалася зробити на залізничному вокзалі транзитну зону, звідки б «приїжджих зі сходу» відправляли в інші населені пункти. Всі плани знову сплутали волонтери й небайдужі харків’яни, влаштувавши на вокзалі свій пункт допомоги першим переселенцям (незабаром він переріс у «Станцію «Харків»). І в такий спосіб все-таки звернули увагу співгромадян на проблеми людей «зі сходу».
...Надія на швидке повернення (через два тижні) додому не зникала цілий рік. Самі переселенці розповідають: усвідомлення того, що «це все» закінчиться нескоро й треба починати життя заново, прийшло влітку 2015-го. Це був переломний момент для багатьох з них. Частина повернулася у свої домівки на окуповану територію, не знайшовши підтримки й коштів до існування в мирній частині України. Але більшість — ті, хто не змирилися з беззаконням «русского мира» і усвідомлено вибрали Україну, — залишилися жити заново.
Київ—Харків—Київ.
Емзарі Шенгенія.
Катерина Шенгенія.
Фото Андрія НЕСТЕРЕНКА.
