Нещодавно довелося розбирати давні папери й книги на робочому столі, й на очі потрапили два видання 2012 року, що колись випадково опинилися поруч одне з одним. Це роман Олександра Вільчинського «Льодовик» (журнал «Сучасність», №1-3, 2012) та збірка віршів Сергія Цигіпи «Каховский плацдарм. Блокнот интеллектуального анархиста» (К., 2012).
Тоді, чотири роки тому, вони, мабуть, не привернули особливої уваги, але тепер справили враження тихої бомби. Скажімо, роман Вільчинського на той час, очевидно, мав вигляд такої собі забави, не більше. Дія розгортається в недалекому майбутньому, коли після екологічної катастрофи з півночі насунувся льодовик і поховав під собою всю європейську частину Росії. Внаслідок цього світ змінився: Москва пересунулась до Краснодара, українською столицею стала Одеса. В нашому ефірі зникли всі російські телеканали, зате з’явилось багато екологічних біженців. Вони оселились на околицях Києва, відгородилися гофрованим металевим парканом, з-за якого іноді роблять набіги на нашу територію, щоб украсти «йолку», бо без неї не можуть святкувати Новий рік. Чи не правда, все це у перевернутому вигляді нагадує про події, що стались двома роками пізніше, — адже Майдан справді почався з «йолки», а закінчився міждержавною «стіною» на південному сході!
А ось книга віршів Цигіпи. На перший погляд — звичайні вірші старого рокера з покоління вісімдесятих чи дев’яностих, але в тих віршах явно забагато ознак війни — забагато для того часу, коли війни ще ніхто не чекав. Цитую на вибір. «Напрасно!» — сказал генерал каменщику / Ты строишь дом из кирпичей, / Но скоро будет он ничей!» Або ось: «Ярмо на шее души моей — страх стать мишенью военных дней». Навіть суто ліричні мотиви у автора наскрізь пронизані мілітарними метафорами: «Я — расстрелянный весной / В сердце — пули из цветов...» А ось автор дивиться на купу дитячих іграшок і бачить там передусім понівечені танки, розкидану зброю і «розбиту роту солдатиків», а в іншому вірші, зовсім поруч, діти питають у нього: «Дядя, ты зачем войну рисуешь?» Власне, навіть назва книжки — «Каховский плацдарм» — тепер читається цілком однозначно, хоча це всього-на-всього назва байк-рок фестивалю, створеного колись автором на півдні України.
І той, і інший текст сьогодні сприймаються як своєрідні передчуття майбутнього. Прикметно, що ці тексти писалися людьми з різних регіонів України — Вільчинський «західняк», тернополянин, а Цигіпа родом із Харкова, його біографія тісно пов’язана з Херсонщиною. Те, що їхні твори в цьому випадку опинилися поруч, — чиста випадковість, але вона, як кажуть, презентативна. Отже, Україна і на півдні, й на заході передчувала те, що маємо зараз. Звісно, наївно казати: «Ах, чого ми все це колись уважно не прочитали!» То й що було б, якби прочитали? Адже поетичні пророцтва ніколи не змінюють історію. Вони лише попереджають. Це схоже на роботу сейсмічної станції — вона не здатна відвернути землетрус, але сейсмологи не дають забувати про те, що землетрус можливий.
