Письменники таки бувають пророками. Шість років тому, навесні 2010-го, схиляючи голову перед пам’яттю отаманів та козаків Холодного Яру, Василь Шкляр мовив: «Як живого бачу Чорного Ворона... Саме такі вважали найвищою доблестю смерть у бою. Саме на їхніх могилах проростає правда. Ми прийшли сюди не лише вшанувати його пам’ять та його побратимів, а й набратися їхніх сили та мужності, зачерпнути у свої серця холодноярського вогню й зухвалого молодецтва, яким дихає оцей ліс, що жене зело з їхньої козацької крові. І в тому, що нас тут рік у рік більшає, я бачу благословенний знак. Ще розростеться наша щопта в легіони нових борців за українську волю і долю!».
...Спекотного, пропахлого димом і вогнем, літа 2014 року Василь Шкляр разом зі звенигородським волонтером Андрієм Штепою пробивалися під Маріуполь і на розбомбленому фермерському дворищі відбулася їхня чи не перша зустріч з добровольцями батальйону «Азов» — «чорними хлопцями», які просто з київського Майдану вирушили на російсько-українську війну. Їм дали таке прізвисько через одяг, бо, не маючи навесні 2014 року військового обмундирування, вони зодяглися в чорні однострої цивільних охоронців без розпізнавальних знаків. Багато в кого тоді замість зброї була в руках лиш арматура чи палиця, але саме «азовці» під командуванням комбата, а нині ще й народного депутата Андрія Білецького, вичистили 13 червня Маріуполь від бандитських загонів.
Побачене, почуте, пережите письменником на передовій фронту, вилилося у «Чорне сонце» — невелику за обсягом повість, в якій просто, тепло і щиро передано дух молодих патріотів, лицарів-борців, які грудьми стали на захист своєї Вітчизни.
З головним героєм «Чорного сонця», бійцем з позивним «Художник» (у повісті — «Маляр»), Шкляр познайомився задовго до війни, бо ще п’ять років тому хлопець влаштував у своєму рідному Кривому Розі творчий вечір письменника. Таких вечорів, після виходу у світ знаменитого «Залишенця» (Чорного Ворона) у Василя Миколайовича було чимало, однак саме Сашка запам’ятав Шкляр найбільше. А особливо ж його запитання, коли прощалися у Кривому Розі: «Де можна вмерти за Україну?». Тоді Шкляр порадив юнакові помирати від кохання...
І ось їхні шляхи знову перетнулися. На війні, яку ніхто не чекав і яка забирала найкращих, найвідважніших, найчесніших. Сиваш і Вуйко, Палій і Гризло, Бобер і Заян, Серб і Амброс, Вовк і Художник... Які ж вони були схожі, «азовці», з отими холодноярськими відчайдухами-отаманами, що на чорному, як земля, прапорі, викресали вогнем сердець: «Воля України або смерть!».
До Черкас на зустріч із читачами Василь Шкляр прибув не сам — разом із письменником приїхали головний герой «Чорного сонця», усміхнений і завзятий «Маляр», та волонтер Андрій Штепа. До того ж герой «Чорного сонця» з рядового бійця «Азову» виріс до заступника командира полку з виховних питань.
Сьогодні письменник мріє, щоб за його повістю було знято фільм.
Черкаська область.
