Цар не бажав мати по сусідству приклад «вольностей»

 

Війна 1658—1659 рр.


Як Євромайдан налякав Путіна тим, що Україна розірве російські пута, так і в середині XVІІ ст. московський цар після перемог Богдана Хмельницького, фундатора демократичної козацької держави, не бажав мати по сусідству приклад «вольностей». Це і стало причиною російсько-української війни 1658—1659 років, розв’язаної Москвою.


— Те, що вже на першому етапі національно-визвольних змагань 1648—1654 рр. в Україні сталися революційні зміни, царський уряд сприйняв як загрозу, — зазначає кандидат історичних наук Андрій Бульвінський. — Зупинимося на найзначніших змінах. На територіях, що увійшли до складу Війська Запорозького (близько 200 тис. кв. км), було ліквідоване землеволодіння феодалів, католицької церкви, фільварково-панщинну систему і кріпацтво там, де вони існували до війни. Було завершено процес становлення козацької власності на землю, селяни здобули право продавати, купувати чи передавати наділи у спадок. Що не менш важливо, ті ж селяни отримали власну свободу, могли змінювати місце проживання і вільно переходити до іншого стану.


У загальноєвропейському контексті це був величезний прогрес. У всій Центральній, Східній та Північній Європі подібного статусу змогла добитися лише частина селян Скандинавії. Ці та інші фактори, зокрема, використання вільнонайманої праці в металургії, солеварінні, обробних виробництвах дали імпульс розвитку буржуазних відносин.


— Республіканський політичний устрій, поширення ідей свободи, виборність гетьмана, наявність вищого органу влади у формі ради Війська Запорозького, обов’язковість її рішень для гетьмана, — продовжує історик, — а також самоврядування на основі магдебурзького права, терпимість до релігійного вільнодумства робили козацьку державу чужою і ворожою Московії, що була повною протилежністю Україні. В середині XVІІ ст. кріпосне право в Росії, остаточно закріплене Соборним положенням 1649 р., набуло загальнодержавного характеру. В сільському господарстві домінувала «барщина», а основою політичної системи була абсолютна, нічим не обмежена монархія, що ґрунтувалася на переконанні в богообраності царя. Якщо нині в Україні заборонено вивішувати портрети керівництва країни в загальноосвітніх навчальних закладах, бо «школа має закласти в дітях здатність критично і незалежно мислити», то в РФ дедалі частіше можна побачити на мітингах плакати з надписом «Путін — цар всєя Русі», а його портрети цілують, як ікони. Державна влада в Московії завжди була сакралізована, а російський обряд помазання царя, на відміну від візантійського чи західного, уподібнював його до Христа.


На відміну від козацької України, де свобода була найвищою цінністю, у Московській державі всі піддані вважалися холопами, рабами царя. До того ж церковне життя тут набуло рис фанатизму, а в суспільному житті пропагувалися ідеали чернецтва, що формувало моральну неспроможність і лицемірство. З підвладних цареві земель люди починають тікати на сусідню, вільну, територію. Московські воєводи постійно звертаються до прикордонних полків Війська Запорозького з проханням повертати назад селян-утікачів. У липні 1651 р. розрядний приказ розсилає грамоти в Путивль, Рильськ, Севськ, Брянськ, Яблонов, Бєлгород та інші міста «від литовської сторони» з вказівкою поставити на дорогах застави, щоб не допустити переходу росіян в Україну — за кожного впійманого втікача обіцяна нагорода.


— Ще не висохло чорнило під Переяславською угодою, як розпочалося відкрите російсько-українське протистояння на території сучасної Південно-Східної Білорусі, — зазначає доктор історичних наук Віктор Брехуненко. — Це був масив земель, що мав спільний з українським Поліссям етнічний, культурний та господарський комплекс. Гетьман Іван Кунцович у 1602 році зазначав, що козацькі терени простягаються від «Могилева до гирла Дніпрового», тож Богдан Хмельницький задумав підвести під свою булаву всю Південно-Східну Білорусь. У 1648 р., у ході Національно-визвольної війни, козаки оволоділи Гомелем, Лоєвим, Річицею, місцеве населення масово покозачувалося (і раніше вихідці з цих місць йшли на Січ. — Авт.).


Московський цар бачив ці, чужі, землі під своїм скіпетром і, вкотре порушуючи угоди про вічний мир із своїми сусідами, в травні 1654 року на чолі 40-тисячного війська йде на Смоленськ, який йому дуже хотілося відвоювати. На Полоцьк і Вітебськ рушили війська Шереметєва, на Мстислав — Трубецького. Проти них Богдан Хмельницький виставив загони під командуванням наказного гетьмана Івана Золотаренка.


Під час війни московити захопили Полоцьк, Мінськ, Вільно, після чого цар проголосив себе великим литовським князем, а козаки все ще господарювали у Жлобині, Рогачеві та інших містах. У ході війни під час облоги Старого Бихова гине І. Золотаренко. На його місце Б. Хмельницький призначає Івана Нечая.


— На початку листопада полковник Нечай, до титулу якого додається «білоруський», «могилівський», «гомельський», повідомляє князя Богуслава Радзивілла, — продовжує Віктор Брехуненко, — що він «...взяв Шклов, Головчин, Новий Бихів, Борисов. Під Могилів підступивши, місто взяв, у замку тільки борониться Москва». Населення багатьох міст, що не бажало бути під царем, саме виганяє московські залоги й переходить на бік козаків.


Загонам Нечая вдалося взяти під свій контроль практично всю Південно-Східну Білорусь, а також частину Мінського, Вітебського і Смоленського воєводств, але не вдалося втримати. В генеральній битві під Мстиславом Іван Нечай, що мав 6 тисяч козаків, білоруської і литовської шляхти, зазнав нищівної поразки. Він з уцілілими людьми відходить до Старого Бихова. Обложене місто за шість місяців впало через голод і зраду.


— Погром у ньому був жахливий, — зазначає історик. — Міщан жорстоко катували і вбивали, інших погнали в Московію. Данилу Виговському, брату гетьмана Івана Виговського, за наказом царя «спершу розтопленого срібла в рот і вуха налили, а потім з нечуваним звірством посадили на високу палю». Івана Нечая спровадили в Сибір.


Московські війська в Білорусі з 1655 по 1667 роки викосили населення краю, наче чума. Кількість його зменшилася на 53 відсотки.


— В окремих повітах вбитих, закатованих, вивезених до Московії було значно більше половини, — каже Віктор Брехуненко. — У Полоцькому населення зменшилося на 75 відсотків, Мстиславському — на 71, Оршанському — на 69. Місто Полоцьк втратило 93 відсотки мешканців, Вітебськ ще більше, Турів, Пінськ, Могилів — понад 66.


Ось де гітлерівці набиралися досвіду, який пізніше застосували в Хатині та в українських селах.


— Про небажання жити під Москвою свідчить і тенденція переходу шляхти деяких повітів на українсько-білоруському покордонні під зверхність козаків, — зазначає Андрій Бульвінський. — Скажімо, в червні 1657 р. у Чигирині повноважні представники шляхти Пінського повіту маршалок Лукаш Єльський, стольник Адам Спітек Бжеський з товаришами від імені шляхти присягнули Богдану Хмельницькому бути у «вічному і нерозривному союзі» з Військом Запорозьким.


Протиріччя та розбіжності між українським і російським урядами постійно наростали. Із чолобитної, поданої дворянами цареві в 1648 р., дізнаємося, що російські селяни йшли на «територію свободи» сім’ями. Дворяни скаржилися, що втікачі набираються «в литовській стороні» всякої «прелести», тобто підпадають під свободолюбні впливи, а потім повертаються у Московщину, спалюють панські маєтки і вбивають своїх гнобителів.
— Самим своїм існуванням козацька держава, — каже історик, — підривала основи московської державної системи, демонструючи альтернативу суспільного розвитку. Москва побоювалася, що під впливом козацької вольниці революціонізується російське населення і захоче демократії. Ті ж самі страхи переживає керівництво РФ після Майдану.


«Зневірився зовсім у московській дружбі»


Після смерті Богдана Хмельницького, який за короткий час після переяславського договору зрозумів свою помилку при виборі стратегічного партнера і казав, що «треба відступитися від руки царської величності» і йти «хоч і під бусурмана», та шукав нових союзників у Швеції, Трансільванії і Османській імперії, царський уряд усіма силами намагається посилити військово-політичний контроль над Україною. У Москві довго зволікають із визнанням гетьманства Івана Виговського, обраного на старшинській раді в Чигирині після того, як 16-річний Юрій Хмельницький відмовився від булави, бо ж новий гетьман, як і Богдан, за визначенням одного із сучасників, «зневірився зовсім у московській дружбі». До того ж «старший брат» вимагає чималих поступок, спрямованих на ліквідацію Української держави, зокрема, намагається взяти під свій контроль вибори гетьмана і митрополита, погодити введення воєвод, підписати нові «статті», що обмежують права і вольності козаків.


— Для більшої аргументації, — каже історик, лауреат Шевченківської премії Раїса Іванченко, — наприкінці серпня 1657 р. в Україну терміново було відправлено князя Г. Ромодановського з військом. Втім, не змігши нав’язати Виговському свою волю, царський уряд вдається до шантажу — роздмухує сепаратистські настрої серед запорожців, починає підтримувати та фінансувати опозиційні сили, зокрема, не згодного з виборами гетьманом Виговського полтавського полковника Мартина Пушкаря та його проросійських прибічників, що заявили про непідконтрольність офіційному Чигирину. Крок за кроком Москва, оголосивши себе миротворцем (точно як нині), провокує і розпалює громадянську війну на Лівобережжі.


— З квітня 1658 р. російський престол, — продовжує тему Андрій Бульвінський, — почав готуватися до введення своїх воєвод в головні українські міста. Ведучи подвійну гру, Москва реалізує добре продуманий варіант урегулювання кризи, що полягав у «примиренні» повстанців і гетьмана (на словах засуджує сепаратистів, а на ділі усіляко їм допомагає. — Авт.), тобто в «заморожуванні» конфлікту та в збереженні в Україні сили, яка завжди може дестабілізувати тут обстановку і спираючись на яку царський уряд розраховував поступово обмежити владні повноваження козацької адміністрації та встановити свій реальний контроль над територією України.


Зважаючи на загрозу втрати частини Лівобережжя, Виговський силою придушує повстання Мартина Пушкаря. Під час збройної сутички лідер сепаратистів загинув. У цілому в братовбивчій війні, розпаленій «старшим братом» з сепаратистами, полягло 50 тисяч чоловік. Невдовзі, влітку того самого 1658 р., під приводом приборкання «свавільників» (так у Москві називали прихильників Виговського; сьогодні владу, що бореться за єдність власної країни, охрестили хунтою), а насправді, щоб утримати Україну в своїх руках, у Київ прибуває князь В. Шереметєв, у Прилуки — Г. Ромодановський з військами.


— На українській землі вони поводяться, як на окупованій, — зазначає Андрій Бульвінський. — Грабежі, вбивства незгодних з російською окупацією, розсилка своїх залог у козацькі міста і усунення від влади людей Виговського, присутність у полках Ромодановського лідерів недобитої опозиції, збільшення своїх військових гарнізонів — такою була політика Москви щодо України ще понад 350 років тому. Паралелі з подіями на Донбасі більш ніж очевидні.


«Царствующий град затремтів за власну безпеку, і жах охопив його»


Після підписання Іваном Виговським Гадяцької угоди, за якою утворювався союз трьох федеративних республік — Великого князівства Руського, Польщі та Великого князівства Литовського й козацькій державі гарантувалося право на свій уряд, вільні вибори на раді гетьмана, мати державну скарбницю і карбувати власну монету, судовий трибунал, повернення православній церкві храмів і всього майна, діловодство українською мовою, вільне книгодрукування та заснування українських шкіл «стільки їх треба буде», у вересні 1658 р. офіційно дві сторони оголошують війну. Царський престол видає грамоту із закликом усунути Виговського, орієнтованого на Захід, а гетьманський уряд — маніфест до глав європейських держав з поясненням відмови Війська Запорозького від підданства царю.


Розпочинаються воєнні дії на території Білорусії, де гетьманський уряд бере під свій контроль низку міст, йдуть бої під Києвом. У грудні Виговський блокує головні російські сили під Лохвицею, змушуючи їх залишити Україну. В січні вирушає у новий похід з метою відновити частково втрачений контроль над частинами Полтавського, Миргородського та Лубенського полків. Кульмінацією війни стала Конотопська битва.


«Ранньою весною 1659 р. армія під проводом князів Трубецького, Ромодановського, Пожарського та Львова вирушила в Україну, руйнуючи і знищуючи все на своєму шляху. Під містечком Срібним Петро Дорошенко з козацьким загоном спробував зупинити величезне військо, але безуспішно. Тоді Пожарський звелів вирізати всіх до одного в містечку», — читаємо в Олени Апанович, відомого історика, лауреата Шевченківської премії, авторки книги «Козацька енциклопедія для юнацтва».


Трагічна доля чекала Борзну та Ніжин — загарбники міста попалили, людей побили, в тому числі багато дітей і жінок козацьких, а вцілілих відправили до Москви для обміну, продажу і шантажу (і знову самі собою напрошуються історичні паралелі між подіями тих часів і теперішніми, на сході країни).


Підійшовши до Конотопа, ворожі війська взяли його в облогу. Протягом 70 днів ніжинський полковник Григорій Гуляницький з п’ятьма тисячами козаків стримував московську армію (цей подвиг вже в наш час повторили «кіборги» в Донецькому аеропорту). Тим часом Виговський збирав сили — його об’єднане військо було значно меншим за російське. Зі своїми полками (16 тисяч), кількома тисячами найманців (поляки, серби, німці), а також ордою кримського хана Махмет-Гірея і польською корогвою Андрія Висоцького гетьман підійшов до Конотопа і 27 червня з тилу ударив по московитах. На полі бої, що відбувся на березі річки Соснівка, поблизу села Шаповалівка, полягла елітна московська кіннота.


Турецький літописець Мустафа Наїма писав: «Хоробрі воїни гнались за переможеними, били їх і брали у полон, так що з 50 тисяч чоловік ні одна душа не змогла врятуватись, щоб сповістити царя про біду».
За даними родовідних дворянських книг під Конотопом загинуло щонайменше 20 князів. Чимало загарбників потрапили у полон, серед них і Пожарський, якого Виговський передав кримському хану. А той, почувши, як князь лається і матюкається, відсік йому голову.


Звістка про повний розгром елітної царської армії була для монарха як грім з ясного неба.


— Як писав С. Соловйов, «у траурному одязі вийшов Олексій Михайлович  до народу, і жах охопив Москву. Після взяття стількох міст, після взяття столиці литовської, царствуючий град затремтів за власну безпеку», — нагадує Андрій Бульвінський.


Навколо столиці рили окопи, охоплені панікою жителі втікали за 100—150 верст від Москви, і «через це багато паскудства було і душогубства», писав очевидець. Втім, українська еліта фактично відмовилася від перемоги.

Виговський збирався зі своїми союзниками — татарами — йти на Москву, та раптом Іван Сірко ударив по ногайських улусах, і хан з ордою повернувся додому. До того ж переяславський полковник Т. Цюцюра намагається за підтримки Москви оволодіти булавою. Плата — відмова від прозахідної політики й повернення у підданство царя. Уже в другій половині серпня вірні Виговському війська у Переяславі, Чернігові, Ніжині за наказом самих же козацьких полковників були перебиті, змовники просять про допомогу і закликають в Україну Трубецького з рештками його армії.


Гонитва старшини за власною вигодою та втручання в українські справи Москви призвели до поділу держави по Дніпру, розрухи й зубожіння народу, до великої Руїни — так літописець Самійло Величко назвав історичну добу, що датується 60—80 рр. XVІІ ст. і яка закінчилася з приходом до влади державника і патріота Івана Мазепи.

 

Дослівно 

 

У 1655—1656 рр. починає чітко вимальовуватися конфлікт між Україною та Московською державою за білоруські землі. Біла Русь, яка з найдавніших часів підпорядковувалася духовній владі київського митрополита й у якій почав активно встановлюватися козацький устрій, розглядалася гетьманським урядом як спадок княжої Київської держави, який після звільнення від польської влади цілком природно має бути об’єднаний в одній державі з козацькою територією. У той же час царський уряд рішуче наполягав на підпорядкуванні всіх відвойованих у Польщі земель дому Романових.


Андрій Бульвінський, кандидат історичних наук,  в. о. завідувача відділу  історії нових незалежних держав Інституту всесвітньої історії НАНУ.

 

* ПРОДОВЖЕННЯ. ПОЧАТОК У «ГОЛОСІ УКРАЇНИ»  ЗА 18, 25 ТРАВНЯ, 1, 8 ЧЕРВНЯ 2016 Р.

 

Пам’ятник українським козакам, які на чолі з гетьманом Іваном Виговським перемогли московське військо під Конотопом, встановлено на полі битви.


Фото автора.