Окупація української землі відбулася не лише територіально. Разом із цією бідою змінила форму й посилилася інформаційна експансія. Як потрапляє українське слово на Донбас та у Крим, про проблеми вітчизняного інфопростору і можливості їх розв’язання розповідають журналісти Віталій Сизов та Павло Казарін.

 

Віталій Сизов: «Причина відсутності українського телемовлення проста — немає телевеж»


Громадська організація, яку я представляю, — «Донецький інститут інформації», адмініструє декілька проектів. Зокрема, «Новини Донбасу», «Донецька правда» і «Громадське телебачення Донбасу». Нині займаємося і аналітикою, ще в березні підготували таку невеличку аналітичну записку про ситуацію із мовленням українських телеканалів на тимчасово непідконтрольних територіях. За результатами опитувань, 88% населення Донецької області дивиться телебачення і саме звідти отримує новини, 51% користується Інтернетом. За 15—20 км від лінії фронту, залежно від рельєфу місцевості та інших умов, можна ще побачити українські телеканали. Однак є сірі зони, наші військові розповідають, що на передовій не бачать новин із українських джерел. Частина українських сайтів заблокована організацією «ДНР», однак це можна обійти, якщо мати бажання. Є списки сайтів для блокування, українські телеканали виключені з кабельних мереж. Хоча подекуди транслюється канал «Бігуді». Він не суспільно-політичний, а розважальний, проте український. Організація «ДНР» захопила найбільшу місцеву телевежу (350—360 м). Місто Покровськ (колишній Красноармійськ) розташоване на відстані приблизно 60 км від Донецька, але там є можливість переглядати їхні телеканали. Картинка, до слова, із якісним сигналом. Водночас проникнення з української сторони мінімальне.


У 2014 році була знищена телевежа на Карачуні, одна із трьох головних (дві інші — у Донецьку та Маріуполі). У Слов’янську телевежу теж зруйнували і досі ніяк не можуть відновити. Тому, на мою думку, відсутність українського телемовлення має цілком об’єктивну причину, не варто тут вишукувати щось інше. Фізично не існує телевеж. Організація «ДНР», за словами їхнього «міністра інформації», володіє вісьмома телеканалами.

Чотири із них головні — «Оплот», «Перший республіканський», «Новороссия», «Юніон». Із регіональних на Донеччині функціонують тільки два — ТРК «Донбас» Рената Ахметова і «ДоТБ». Що нам потрібно робити? З боку Міністерства інформаційної політики, громадських організацій, усім, зосередитися на роботі у соцмережах, адже в людей на окупованих територіях є більша зацікавленість у новинах з Інтернету. Звісно, необхідні державна політика і фінансування. Без цього проблему відсутності українського телебачення на Донбасі неможливо розв’язати. На мою думку, новостворене Міністерство з питань тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб займається тепер більше політичними справами, хоча запити суспільства значно ширші.


Свого часу я вивчав закони організації «ДНР», зокрема і щодо роботи ЗМІ. Там прописано, прямим текстом, що засновником ЗМІ можуть бути лише «органи державної влади», а фізичні чи юридичні особи матимуть змогу створювати ЗМІ тільки із 1 січня 2017 року. Чому такі дані — невідомо. Також вони декларують свободу слова, боротьбу із цензурою. За порушення цих прав наче існують якісь покарання.


Щодо преси, то на окупованих територіях випускають приблизно чотири газети — «Новороссия», «Голос республіки», «Донецький час», «Донецьк вечірній». За портретами Олександра Захарченка на шпальтах одразу стає зрозуміло, що працюють видання за однією стратегією. «Новороссия» вважається опозиційною, це видно із того, що, насамперед, відсутнє зображення Захарченка, це — своєрідний виклик, і там ще був матеріал про терориста Мозгового і встановлення йому пам’ятника. Такий плюралізм ЗМІ на окупованих територіях. Україна нині роздає на блокпостах «Донецьку правду». Наша громадська організація, спільно із донецькими та луганськими журналістами, працює над наповненням цього видання.


Павло Казарін: «Потрібно чути і Донбас, і Крим, щоб перестати жити у просторі міфів»


Наш проект «Крим. Реалії» (від «Радіо Свобода»), де я працюю, з’явився в березні 2014-го. 


 Спостерігаючи за останніми подіями, скажу, що ось, наприклад, до нас повернулася Надія Савченко... І вона повернулася із червня 2014 року. Ми дивимося на неї — як вона голосно розмовляє, ходить боса, вона не така, як ми. А насправді, вона — це ми зразка червня 2014-го. Її взяли в полон, коли в. о. Президента був Олександр Турчинов, а малазійський «Боїнг» ще не злетів, ще не відбулися події в Іловайську. Отже, коли ми дивимося на якісь події у минулому, оглядаємося туди, то повинні усвідомлювати — і ми були тоді іншими. Нам за роки незалежності нагадували про можливу війну, що Крим заберуть, а ми від цього радикального дискурсу відмахувалися і казали «це неможливо, бо неможливо». А 2014 року опинилися у становищі, до якого ніхто не був готовий.


Донбас тепер на ментальній карті в Україні присутній більше, ніж Крим. Це значна проблема, яка має свої пояснення. Зокрема, кількість ВПО з Донбасу становить майже 2 мільйони осіб, а з Криму — приблизно 50 тисяч. Тому мільйони створюють більший суспільний запит на Донбас, ніж десятки тисяч кримчан на півострів. Також — на Донбасі триває війна, і ми постійно чуємо новини звідти і стежимо за ними. На щастя, таких інформаційних приводів у Криму немає, однак є інші — обшуки, сфабриковані кримінальні справи. Однак це не звуки «Граду». Це все ж не означає, що Крим має залишатися таким своєрідним медіа-гетто. На мій погляд, 2014 року дуже скомпрометувала себе фраза «Почуйте Донбас!». Вона лунала з уст людей, що мали сумнівну репутацію. І перестали розуміти ці слова й вмикали реакцію, мовляв, досить — наслухалися. Інколи буває так: мама сказала одягнути шапку і це треба зробити, як не крути. Тут така само історія — потрібно почути і Донбас, і Крим як мінімум для того, щоб перестати жити у просторі міфів. Завдання журналістики — країні пояснювати країну, світити умовним медіа-ліхтариком у всі куточки. Щоб мешканець Чернігова бачив реальність Херсона, а житель Чернівців спостерігав, що відбувається в Луцьку, харків’янин розумів події у Рівному. У нас утворився значний дефіцит такої горизонтальної журналістики. Україна тепер нагадує мені людину, яка два десятки років пробула в комі і раптом 2014-го пробудилася і стала відчуватися себе, пробувати, як рухаються кінцівки, що вона може зробити, а що ні... Який м’яз тримається, а який — атрофувався. Починає оживати. І дуже прикро, що в цьому процесі усвідомлення і спроб відсутній Крим. Ми рідко про це говоримо. А коли говоримо, то із відтінком зловтіхи. І забуваємо, що війна розпочалася не на Донбасі, а саме в Криму. Саме там загинули перші українські військові, відбулися вияви першого волонтерства.


Ми повинні боротися із міфами про Україну. Із колегами зробили таку колективну працю —30 міфів про півострів — «Антологія сучасної кримської міфології». Нам допомагало Міністерство інформаційної політики. Ми спростовуємо ті вигадки, які поширюють у сучасних ЗМІ. Наприклад, вислів про те, що у Криму не залишилося нікого адекватного, адже усі, хто міг, виїхали на материкову Україну. Це неправда. Адже причини виїхати з Донбасу і з Криму — різні. Хороших і розумних, проукраїнськи налаштованих на півострові чимало і вони нині опинилися у внутрішній міграції, їхні голоси нечутні. Живуть, здебільшого, у соцмережах і під вигаданими іменами, адже за політичні погляди, кожен «лайк» чи поширення інформації про те, що Крим — Україна, можуть опинитися за ґратами.

Львів.

 

Віталій Сизов.

 

Павло Казарін.


Фото Євгена СОСНОВСЬКОГО.