«Марічка, наша квіточка» — так координатора центру патріотичних сил «Новий Маріуполь» Марію Подибайло звуть волонтери і військові. Привітна, вродлива, смертельно втомлена, але незламна — така вперта маріупольська мадонна з незмінним мобільним у руках. Телефон не замовкає ані на хвилину: хто, куди, кому, коли... Непомітна для інших волонтерська кухня прифронтового Маріуполя потребує швидких та ефективних рішень.
Вишиванки проти танків
До війни — загалом усе, як в усіх. Троє дітей, робота в Маріупольському державному університеті, співуча мова як ошатна візитна картка: 25 років тому Марічка приїхала вступати на Донеччину з Тернополя, тут і залишилася. Аж поки з приходом «русской весны» 2014-го не стала раптом «бандерівкою з западенщини».
Струс мозку, зламаний ніс та покалічене око сина, якому шкільні товариші вирішили помститися за матір-«фашистку». Ряджений козак Бабай на сходах Маріупольської міськради. «Народний мер», якого, зрозуміло, ніхто не обирав. Гопники у балаклавах, обвішані зброєю. Закриття місцевого сайту 0629.com.ua. І тотальна розгубленість, що пригнічувала місто, як важка хмара перед грозою...
Але група маріупольців починає наводити мости і підтримувати армію. «Ми боялися, що військові залишать місто. Тому виїжджали в частини, що розташовані поруч. Допомагали всім, чим могли. Просили про одне: не кидати нас», — згадують активісти. У квітні 2014-го вони збирають мітинги під синьо-жовтими прапорами. У травні проводять перший в історії Маріуполя парад вишиванок. В цьому була нерозсудливість, але була й спроба красою, любов’ю, добром протистояти біді, яка звалилася на місто...
«Будемо сильними — підуть за нами»
З початком навчального року восени 2014-го старший викладач кафедри міжнародних відносин Марія Подибайло бере в МДУ останні сьому і восьму пари, щоб удень працювати у «Новому Маріуполі». Робота не припиняється навіть уночі: плетуть «кікімори», шиють дощовики, готують їжу, сортують посилки, які йдуть з усієї України... Потрібні аптечки? Будуть аптечки. Не вистачає тепловізорів? Знайдемо, у кого є. Поранені? Розвозимо по лікарнях. Окопи? Збираємо людей, закуповуємо лопати і риємо окопи — без шуму, піару і зайвих рухів.
На думку багатьох експертів-аналітиків, саме фото тисяч людей, готових захищати своє місто до кінця, вплинули на рішення російського командування залишити спроби взяти Маріуполь штурмом.
«Рік тому ми не розуміли, як багато можемо знати і вміти», — Марічкин телефон безперервно дзвонить та поповнюється новими контактами, Маріуполь вчиться відповідати на нові виклики, як-то кажуть, «із коліс». Волонтери примудряються координувати і мобілізацію, і евакуацію, і військове постачання, і тилову логістику, і інформаційний фронт. Переводять на військовий режим міські лікарні. Беруть на себе дитбудинки. Відкривають пункти для переселенців, організують харчування, одяг, житло, юридичну допомогу...
Приватна ініціатива на очах перетворюється на громадський рух, який, по суті, виконує функції влади, що продовжує перебувати в тій же розгубленості, що й на початку війни. Заданий волонтерами вектор, продиктований логікою сили, не зустрічає особливого опору, але й завзяття не викликає — так, виводить з паралічу. Ось тодішній міський голова Юрій Хотлубей, що мало не «згрішив» з «ДНР», остаточно визначається з проукраїнською позицією. Ось тодішній керівник області Тарута риє траншею під спалахи фотокамер. А ось «Метінвест», який відзначився в 2014-му млявим «мы за мир», після обстрілу мікрорайону «Східний» дисципліновано допомагає з плівкою для вікон. Активісти дали місцевій владі відчути народні настрої та спонукали її допомагати.
«Неважливо, скільки їх — захисників. Важливо, наскільки ми сильніші. Будемо сильними — підуть за нами», — переконана координатор «Нового Маріуполя».
Змусили рахуватися з громадськістю
«Перелякані патріоти сплутали карти і взяли на себе відповідальність, від якої відмовилася влада», — сміється сьогодні Марічка. І додає: віддавати завойовані позиції ніхто не збирається.
«Ви приречені рахуватися з нами, вам не зрозуміти, що ми, ті, хто виніс із дому останнє, керуємося не особистими вигодами. Моїм друзям не потрібні ані вазочки, ані грамоти. Ані інші пасочки. Не варто управляти містом старими методами, коли помінялися об’єктивні обставини. Нічого у вас не вийде, — звертається до місцевих чиновників громадська активістка. — Так, раніше ми проходили повз несправедливість, обурювалися тільки на кухнях, були байдужими. Але ми стали іншими, ми подолали страх і пообіцяли собі, що більше ніколи не буде так, як раніше. Ми самі здатні відповідати за своє місто. І в ньому нема місця пройдисвітам і негідникам. Ви ще не усвідомили, що людей більше не надуриш».
«Більшість війн — у наших головах», — переконана волонтер. Щоб боротися не з людьми, а за людей — проти руйнівних технологій — зовсім не потрібна зброя.
«Тут не було сепаратистських настроїв. Сепаратизм використовували як технологію дестабілізації, — співрозмовниця аналізує ситуацію не як волонтер, а як професійний політолог. — Дуже грамотно попрацювали з людьми. Тепер, якщо ми хочемо утримати ситуацію, нам потрібно «зшивати» простір, об’єднуватися, об’єднувати людей. Боротьба за людей — це те, чим повинні займатися і чиновники, і депутати, і військові. І суспільство в цілому. Зможемо ми захистити своїх громадян, їх права, забезпечити людей роботою, — тож зможемо захистити й Україну».
Квітці не потрібна команда, щоб розпуститися, — досить кинути насіння в землю, і воно почне рости. Волонтерам не потрібна команда, щоб сіяти добро, — це така внутрішня програма, яка ніколи не вимикається. «Поспимо після війни», — каже Марія та вирушає після чергового дзвінка туди, де потрібна допомога. Хоча, судячи з усього, «після війни» — це просто новий фронт роботи, тільки вже не такий небезпечний. Саджати ті самі квіти всім містом, а не рити окопи під обстрілами — все ж таки є різниця.
Леонід ВАСИЛЕНКО (за матеріалами Донецького прес-клубу).
Маріуполь
Донецької області.
На знімку: Марія Подибайло.
Фото Євгена СОСНОВСЬКОГО.
