Саме таким був видатний український геолог Петро Федорович Шпак (на знімку). 17 червня 2016-го йому мало б виповнитися 85 років.
Цього дня у Дашковецькому ліцеї, що у Віньковецькому районі на Хмельниччині, відбуватиметься конференція до ювілейної дата. Учасники — відомі діячі вітчизняної геології, вдова Петра Шпака Марія Михайлівна, родина — неодмінно заглянуть у маленьку кімнату-музей знаменитого земляка, поділяться спогадами, говоритимуть про майбутнє України. Без сумніву, зустріч буде цікава й пізнавальна і для учасників конференції, і для сільських школярів. Бо старші згадуватимуть про людину, яка була їхнім другом, наставником, взірцем і яка так багато зробила для рідної країни, що вистачило б і на кілька життів. А молодші зрозуміють, як високо можуть підняти звичайну сільську дитину міцні знання, любов до праці й самовіддане служіння Батьківщині.
«Ні перед ким не горбтеся!»
Так виховував у синів характер Федір Васильович Шпак — учасник Другої світової, який з 1-м Українським фронтом дійшов до Берліна й повернувся додому, в Дашківці, кілька разів пораненим, але — живим. Синів йому й дружині Євдокії Никифорівні дав Господь аж п’ятеро — щоправда, забрав Володю ще дворічним, Миколу — в 33, а Михайла — в 57. Може, тому найстарший Петро і наймолодший, повоєнний уже, Василь навіть якщо й не замислювалися про це, та жили наче справді не лише за себе, а й за братів, намагаючись працювати, встигнути, досягти якомога більше. Втім, їм навряд чи й вдалося б інакше. Порода така: ніколи не здаватись, як батько, і без міри трудитись, як мати, — хоч її тато, Никифір Шелест, тяжко поплатився за таку свою затятість у роботі: його, хазяїна на все село, більшовики розкуркулили й заслали до Сибіру. Та господарська жилка стала стрижнем роду, визначивши долю онуків, правнуків і, нічого гріха таїти, обличчя рідних Дашківців, до якого, куди не подивись — на дороги, вулиці, освітлення, школу, церкву, — доклали рук брати Петро й Василь, і навіть син Василя Микола. Хоч, закінчивши школу, не жили вже тут, а лише зрідка приїжджали. Та — завжди любили. Діяльно любили — допомагаючи в усьому, відчуваючи не лише сантименти, а й відповідальність за рідне село.
Вочевидь, саме любов до рідної землі й привела Петра у 1948 році на нафтовий факультет Львівського політехнічного інституту. Він захотів вивчати її надра. Хоча, на перший погляд, сталося те випадково: і Львів, і політех, і нафтовий факультет були наслідком звичайного збігу обставин. Та, як відомо, насправді нічого випадкового в житті людини не буває.
Трудова біографія молодого інженера-геолога з видобутку нафти і газу розпочалась зі Східницького промислу на Львівщині. Місця роботи змінювалися досить швидко — Шпака помічали й запрошували на вищі посади. Не лише тому, що в роботі не знав спочинку, а й через те, що постійно вигадував якісь нововведення. Якщо сам не міг негайно впровадити їх на практиці, то пропонував це іншим — у статтях до журналу «Нафтогазова промисловість». Ділові пропозиції викликали інтерес у керівництва — і воно давало Шпаку ширший простір для новаторства: ти виявив ініціативу — ти її і впроваджуй.
Він, не покладаючи рук, це й робив — попри те, що сім’я, в якій народилося вже дві донечки, вимагала уваги, — аж поки не отримав призначення директором геологорозвідувальної контори буріння у місто Надвірна Івано-Франківської області. Відбивався руками й ногами. Ну який з нього буровик, він про буріння — ні сном ні духом! Та мірятися силою з державою було тоді марним клопотом. І три роки сім’я майже не бачила батька вдома, бо він днював і ночував на бурових. Спробуй інакше, коли відповідаєш за все — за людей, які працюють у вкрай важких і часто небезпечних умовах, за техніку, яка коштує скажених грошей, за результат, якого може й не бути, та за це по голівці не погладять, — тож шукай його, роби! Не було в житті молодого фахівця складнішої роботи, ніж у конторі буріння, бо то була контора лише за назвою, а за суттю — щоденне випробування характеру. Але після цього всі точно знали, що зі Шпаком можна йти у розвідку. А його вже ніщо не злякало б.
Школа життя на промислах, в об’єднаннях і управліннях Львівщини та Івано-Франківщини тривала для Петра Шпака 12 років. Він переходив з посади на посаду, наче з класу в клас — тільки успішно засвоївши попередній матеріал. Кожна наступна робота була значно ширша за обсягом, складністю і відповідальністю. Шпак не просто справлявся, а демонстрував щоразу вищі показники. Його запросили до Києва — начальником главку з пошуку і розвідки газових і нафтових родовищ. А через рік, у 1967-му, призначили міністром геології України.
Прокрустове крісло
36-річний Петро Шпак став наймолодшим у СРСР міністром. Звісно, збоку це здавалося подарунком долі. Та тільки вузьке коло втаємничених знало, в яке тяжке ярмо впрігся молодий міністр.
У 1960-х роках розпочався бурхливий розвиток української промисловості. Її потрібно було забезпечувати сировинними ресурсами — насамперед паливно-енергетичними. Цим займалися працівники геологічної галузі — понад 60 тисяч робітників, інженерів та службовців, які забезпечували понад 76% усіх геологорозвідувальних робіт у республіці. Та їх ефективність в Україні всередині 1960-х різко впала: фонд перспективних структур до 3000 метрів практично вичерпався. Сказати, що становище було вкрай важким, — це нічого не сказати. Майже 80% усіх коштів, що виділялися на галузь із бюджету, йшли на пошуки родовищ нафти, газу і кам’яного вугілля.
Та гроші не могли вирішити все. Потрібні були нові ідеї. Саме цього чекали корифеї-управлінці від нового керівника. Тому вибір припав на Петра Шпака, який скрізь, хоч би де працював, демонстрував новаторський підхід до вирішення проблем. Вочевидь, важливою була і його спеціалізація — нафтогазовик; досі на чолі міністерства завжди були «твердовики» — фахівці з пошуку твердих корисних копалин.
І молодий міністр почав учитися. В буквальному значенні — в академічному інституті управління народним господарством у Москві. Адже вчені, до яких він звернувся по допомогу в розв’язанні назрілих питань, прискіпливо проаналізувавши всю сукупність геолого-геофізичного матеріалу, переглянули концепції про умови формування промислових скупчень нафти і газу і створили нову наукову основу їх пошуків на великих глибинах. А для цього потрібні були нові знання, технології, методичне і технічне переоснащення всіх робіт. Тому підвищувати кваліфікацію і суцільно модернізуватися, комп’ютеризуватися в тому числі, почала вся галузь. Плюс налагодили обмін досвідом з усіма нафтовими організаціями Радянського Союзу і соціалістичних країн, які займалися глибоким бурінням. У підсумку українські технології обігнали всі інші. Особливу увагу міністра привернули газонафтові перспективи морських шельфів. Після створеної з його ініціативи бази та проведення геологорозвідувальних робіт у акваторіях Чорного та Азовського морів виявили понад 20 перспективних структур і відкрили родовища газу. Це була надзвичайно складна, а подекуди й небезпечна справа. От коли згодився міністру здобутий на бурових досвід роботи в надзвичайних ситуаціях. Характерно, що, за спогадами колег, міністр Шпак ніколи не прагнув успіху за будь-яку ціну. На першому місці для нього завжди були безпека людей і екологічна безпека.
Та успіх не забарився. Протягом 15 років, коли на чолі Міністерства геології стояв Петро Шпак, в Україні було знайдено і розвідано 110 нафтогазових родовищ — майже вдвічі більше, ніж за попередні 50 років. У 1975-му обсяг видобутку газу становив 68,3 мільярда кубометрів, чого цілком достатньо і для сучасного забезпечення України. Крім цього, були розвідані нові вугленосні і залізорудні райони, найбільші в світі поклади марганцю, берилію, титану, графіту, каоліну, відкриті цілі підземні моря різноманітних мінеральних вод, у тому числі й на території рідної для міністра Хмельниччини.
