Різняться трьома століттями

Монастир у Жидичині, що в Ківерцівському районі на Волині, попри справді потужні мури й підмурівки, фактично не має прадавніх будівничих возвеличень — не збереглися. «Золоте яблучко», як називали обитель у давнину за її красу, з віками втратило свою візуальну привабливість. Зате яка тут духовна та історична глибінь — із її відчуттям мало яке інше українське чернече пристанище зрівняється! Часово ця глибінь вимірюється майже тисячею років. Принаймні на 1227 рік монастир вже існував. Так стверджує Іпатіївський літопис першою документальною згадкою про Жидичин, і саме за цим фактом маємо сучасне визнання Жидичинського монастиря як найдавнішого на теренах колишньої Великої Волині, що зберіг свої підвалини до наших днів від Київської Русі. Цікаво, що він рівно на три століття старший від всесвітньо відомої Свято-Успенської Почаївської лаври, яка вперше в документах згадується за 1527 рік.

З’ясовується, широкий шлях до святої обителі почав прокладатися через наявність у ній чудотворної ікони святого Миколая, яка за джерелами датується ХІІ століттям. Як свідчить Іпатіївський літопис, саме перед нею молився на колінах князь Данило Галицький. Загалом у княжий час Жидичинська обитель була однією з найбільш пошанованих та відвідуваних на теренах Київської Русі. До неї належала ціла волость над річкою Стир, що охоплювала понад десять сіл. Безпосередньо в монастирі мешкало до сотні ченців. На жаль, майже всі з них зазнали мученицької смерті — їх вирізали монголо-татарські завойовники.

Під час першого свого відродження Жидичинський монастир знайшов опіку в багатьох знатних достойниках, в тому числі й князів із відомого роду Острозьких. Відтак на території монастиря запрацювала народна школа, згодом — однокласне училище. Свого часу сюди у пошуку душевного спокою і ласки Божої прийшов молодший син Богдана Хмельницького — Юрій. Відмовившись від гетьманства, він постригся у ченці під ім’ям Гедеон і став архімандритом монастиря. Ще одним відомим Жидичинським архімандритом був єпископ Яків Суша, вірнопідданий польського короля Яна Казимира...

«Охоронна грамота» від самого Сталіна

У кінці ХІX століття резиденція єпископів та монастирський сад у Жидичині потрапили у відання Почаївської лаври, а в роки Першої світової війни у тутешній обителі молитва змінилася на брязкіт зброї. У храмі, за спогадом священика Федора Цибульського, австрійські солдати облаштували нари, вівтар перетворили на спальню, хоругви з м’якої тканини використали на онучі, а чорні оксамитові ризи — на попону для коней; ікони з кіотами пристосували під вішалки, забивши в них величезні цвяхи...

Після Першої світової війни монастирське пристанище теж тривалий час не виконувало своєї безпосередньої молитовної місії — тут розміщувався притулок для дітей-сиріт та інвалідів.

Новий етап відродження святої обителі настав з вибором резиденції у Жидичині для митрополита Полікарпа Сікорського, до речі, затятого противника партійно-більшовицького режиму й активного пропагандиста українськості. Зокрема, тут під його керівництвом працювала комісія з перекладу Святого Письма українською мовою.

А далі, під час Другої світової війни, своєрідним покровителем жидичинської святої місцини став, хоч як  дивно, Сталін. Принаймні й понині в селі живим є переказ, як він розпорядився, аби під час війни військова частина не займала місцеві митрополичі палати і храм, а шукала собі притулок в іншому місці. Таким чином він відреагував на прохання настоятеля Жидичинської Свято-Миколаївської церкви Моргаєвського. Чому так — бо Моргаєвський, з’ясовується, був добре знайомий із Йосипом Джугашвілі за навчанням у Тихвинській духовній семінарії. І в подальшому, повоєнному часі на храм у Жидичині ніхто не наважувався зазіхнути, навіть затяті партійці-атеїсти, знаючи, вочевидь, про своєрідну охоронну грамоту від «батька народів».

І все ж таки Жидичин свого розвитку як чернече обійстя після війни не набув. Радянська влада у палаці єпископів відкрила загальноосвітню школу. Затим школу переселили у нову будівлю. Відтак старе монастирське приміщення опинилося на межі зникнення, хоч його й визнали пам’яткою архітектури національного значення і внесли до Державного реєстру національного культурного надбання. Затишшя щодо відродження Жидичинського монастиря спостерігалося і зі здобуттям Україною незалежності — фактично до початку нинішнього століття, коли за цю благодатну і богоугодну справу взялися в УПЦ КП.

Храм буде висотою в семиповерхівку

Нині у монастирі півтора десятка ченців на чолі з намісником о. Костянтином.

— Доля вперше звела мене з Жидичинським монастирем у 2004-му році, — каже о. Костянтин. — Тоді перед зором постала сумна картина: приміщення — як розвалля: обшарпані стіни, обписані нецензурною лексикою, розвалені грубки, дірявий дах. Будівля без дверей, вікон, підлоги. Слава Богу, тодішній намісник ієромонах Марк не спасував перед труднощами, поклав початок відродженню обителі. А за Марком ця місія лягла і на мої рамена. Загалом на всю братію. Власними зусиллями ченці перекрили будівлю, реставрують фасад, поруйнований роками та людськими руками. Тут, у палаці митрополитів, розташувалися келії, домова церква, трапезна, зала. А ще бібліотека...

У бібліотеці зібрано чотири тисячі видань. Найбільше в книгозбірні духовної літератури, але є й історична та краєзнавча, в тому числі з історії монастиря. Є й кілька стародруків. Найбільший з них за розміром —  1870 року.
По-сусідству з бібліотекою — домова церква, затишна, невеличка і водночас простора.

— Храм назвали на честь преподобного Миколи Святоші, князя Луцького, — зазначає намісник монастиря, — це була знана і мудра людина. Розуміючи ситуацію, вельможа під час братовбивчої війни відрікся від князівства і пішов у Жидичинський монастир. У той, для якого при князюванні був одним із фундаторів.

У церкві вражають дивовижні розписи. Першим із них у вічі впадає «Голгофа», яку, за словами о. Костянтина, намалювали приїжджі ченці — із Бразилії та Парагваю. Вони в Україну приїхали по досвід в релігійній справі. А ще з метою набуття мовних навичок, бо, як самі стверджували, почали забувати українську мову, втрачати самобутність. Відповідно в знак вдячності за перебування в монастирі від них як від іконописців залишився розпис «Голгофи».

Намісник монастиря вірить, що унікальні розписи матиме й Воскресенський храм, під який уже закладено фундамент і який стане монастирською окрасою, він планується висотою у семиповерховий будинок.

...Зараз у монастирі несе послух півтора десятка насельників. Переважно це молоді люди. Їхній середній вік — 35 років. Кожен із них прийшов сюди зі своєю, як самі кажуть, митарською долею. Водночас із непохитною вірою і палким бажанням послужити Богові. Має свій домонастирський життєпис й о. Костянтин, у миру — Іван Марченко, який тривалий час працював журналістом. Загалом вибір піти у ченці дався отцю Костянтину нелегко, бо будував інші плани, мав наречену, робив ремонт у квартирі, де сім’я планувала мешкати. Але якось приїхав у Жидичин, побачив тамтешні потуги з відновлення монастиря. Вирішив допомогти людям у цій справі — часто по п’ятницях приїздив сюди, аби допомогти ремонтом, а у травні 2007 року переїхав у Жидичин вже на постійний прожиток, згодом прийняв постриг. А з часом повністю усвідомив, що це було найправильніше рішення у його житті.

Євген ЦИМБАЛЮК, краєзнавець.

Млинів
Рівненської області.

 

 

Намісник монастиря отець Костянтин.

 

 

Настоятель Свято-Михайлівського храму, кандидат богословських наук о. Тарас Варварук та прихожанка цієї церкви, головний редактор газети «Благовіст» Світлана Король із селища Млинова — як паломники на місцині, де первісно постав Жидичинський монастир.

Фото автора.