До питання про нерівноправне партнерство
«Ви зателефонували до приймальні
комунального підприємства «Житлосервіс».
З вами говорить автовідповідач.
Облиште, будь ласка, ваші надії
після звукового сигналу».
З міського фольклору
Схоже, що кожна нова столична влада любить киян більше від попередньої. Якщо незабутній Леонід Михайлович свої почуття до них дозував, віддаючи перевагу довірливим та зговірливим бабусям-стареньким, то його наступники пройнялися ідеєю більш масштабно: краще життя — всім і кожному. Без вікових чи гендерних підтекстів.
Так прочитувався і заклик жити по-людськи у рідному місті, котрим супроводжувалися розтиражовані восени 2012 року портрети чергового градоначальника.
Заперечень не було — боронь Боже, навпаки. День у день наше буття переконує, що кардинальне поліпшення його якості на всіх напрямах, включаючи комунальний, — проблема не дискусійна, вона критично перезріла й продовжує загострюватися. І для того головне місто держави, щоб виявляти ініціативу та прокладати курс у таких складних, важливих і потрібних справах. Тільки бажані уточнення. Бо велике, не перестаємо повторювати вслід за знаменитим поетом, бачиться не лицем в лице, а на відстані. Особливо у періоди політичних збурень та передвиборних ристалищ, що заполонюють країну білбордами, з яких гламурні й не надто особистості несуть у народ своє, заповітне. Не завжди, втім, успішно через зростаючу обізнаність народу в лукавих піарівських тонкощах.
У цьому разі дещо розпливчасто сприймався сам предмет розмови: спектр уявлень про це «по-людськи» неоглядно широкий. До діаметральних протилежностей, якщо дивитися, приміром, з гордовитого порше або обшарпаної маршрутки. Для одних межа мріянь не сягає далі скупого метражу з умовними вигодами у престарілому гуртожитку-хрущовці, а когось не зовсім влаштовує записане на безробітну тещу багаторівневе палаццо — і, можливо, не одне — з підігрівом підлог, зимовим садом та купою інших наворотів. Час такий, суцільні контрасти і світлотіні. Кесарю кесареве, а слюсарю слюсареве як дзеркало нашого поступу до торжества соціальної справедливості. Столичні колізії та смисли відбиваються в ньому зі стомлюючою око різкістю.
Ще спонтанні дебати у згаданих маршрутках і на дворових лавках точилися довкола мотивації вкидання такого душевного слогана в маси на третьому році фактичного перебування його авторів біля мегаполісного стерна. Коли не зайве було повідати місту і світу — чітко, без марнослів’я — не про анонси-аванси у стилі «Кращому транспорту в Києві бути!», а про зримі ознаки просування до заявлених інфраструктурних цілей та відчутні набутки на цій дистанції, якщо вони мали місце. Не педалюючи, з влаштуванням опереткових дійств, на натужному завершенні епопей, у яких довго, нудно і небезкорисливо вовтузилася «молода команда». На кшталт реконструкції багатостраждального швидкісного трамвая. Тим паче за наявності вже власних дороговказів, і серед них — програми реформування житлово-комунального господарства, датованої вереснем 2010-го.
Результати її реалізації досі інтригують городян не менше, ніж навіть вічнозелена тема кнопок і пальців, із застосуванням яких голосуються рішення в сесійній залі Київради.
Стабільно не видатні, скажімо так, результати. Потік звернень у річищі «ЖКГ» не міліє і за теперішнього складу керманичів — спеціально для цього діалогу призначена, на підмогу міському контакт-центру, лінія «15-57», яка теж покректує від перевантаження.
Нарікаючи на рутинні негаразди та аварійні сюрпризи, заявники дедалі частіше і акцентованіше переймаються питанням, за що ж конкретно вони платять де-юре і що де-факто отримують натомість. Оскільки й найзразковіше, вчасне та до копійки, дотримання фінансових зобов’язань перед виконавцями і постачальниками послуг не гарантує захисту від примх комунальної погоди, які роблять стольний град малопридатним не лише для комфортного, а й просто нормального та безпечного життя. А заодно нівелюють, знебарвлюють багато що з його освячених віками образу, колориту і духу — тієї чарівної субстанції, сутність якої сформульована стисло, ємко і на всі часи: «Як тебе не любити, Києве мій!» Пароль, здатний брати за живе скрізь і в будь-якій формі, включаючи панно на понурій недобудові біля станції метро «Лівобережна». Щоправда, вже замінене такою ж величезною рекламою.
Мова про комфортність не випадкова, це неодмінна окраса лексикону не одного покоління великих і малих столичних начальників, а також охочих до їхніх крісел. Винайдено особливий показник — індекс комфорту життя (ІКЖ), поліпшення якого стало, разом зі зростанням валового регіонального продукту, ключовим орієнтиром Стратегії розвитку Києва до 2025 року. Серед невиразних, не у всьому зрозумілих і повитих романтичним флером віх — культурної височини (у проекті називалася долиною), дніпровської перлини чи міжнародної гавані штаб-квартир — цей блок вирізняється підкреслено жорсткою конкретикою: ІКЖ намічалося підвищити в 1,8 разу. Саме так, із точністю до десятих.
Як захоплено сказав би інший відомий поет, розмаху кроки саженні. Тільки забувати, не розпочавши, або засувати в довгу шухляду хронічним недофінансуванням програми і проекти у нас навчилися не гірше, ніж без кінця їх клонувати та вихваляти під прапором реформ. А далекобійна Стратегія, хоча й пишеться з великої літери, взагалі документ невизначеного статусу, на що вказувалося при обговоренні. Амбітний факультатив, втоплений у презентаційному шумовинні і завислий у вакуумі з відходом головного свого промоутера та пропагандиста. Голоси про заморожування планів розвитку міста не змовкають, безгрошів’я навідліг б’є і по поточних, насущних та невідкладних його потребах.
Пафосно прогнозований на найближчу перспективу поворот, гідний увійти, за ще пам’ятними розлогими інтерв’ю, до підручників з історії Києва, так і не вималювався, магія крутих чисел та хльостких фраз блякне в режимі он-лайн під натиском житейської прози. Що підтвердилося невдовзі після прийняття Стратегії. Провалене з оглушливим тріском тестування нежданим березневим снігопадом і нічний аврал задля порятунку дамби на Бортницькій станції аерації, грязе-окріпний гейзер з вирви в асфальті поблизу мосту Патона й обрушена разом із пасажирами у піковій ранковій круговерті платформа міської електрички — треба бути дуже великим оптимістом, щоб здогадатися, котрий із перелічених пасажів наблизив до доленосного повороту та грядущого комфортного благоденства загалом.
Кілька миттєвостей однієї весни, різнорідних і взятих навмання, дружно підтвердили, і це повторюватиметься знову і знову: не той розгін, щоб злетіти з аутсайдерського стану до топ-компанії провідних східноєвропейських столиць. Прикро, навіть коли повірити, що зіставних за параметрами природних катаклізмів у тутешніх місцях не спостерігалося з часів наполеонівських походів чи Батиєвого нашестя. Адже стихії випробовують на міцність, і куди моторошнішими та жорстокішими їхніми проявами, міста й людей по всій планеті. Наслідки ураганів, заносів, повеней вдаліше попереджувалися або пом’якшувалися там, де співгромадян піднімали проти біди і вели за собою мобілізовані їхньою довірою мери. Впливаючи, даруйте за тривіальний стереотип, словом, ділом і самою своєю присутністю. Від «столиці світу» Нью-Йорка до крихітного саксонського міста Пірна.
Чому аналогічні телесюжети не народилися на берегах Дніпра — постфактумна скоромовка про плідність паралельного віденського візиту О. Попова цю інформаційну прогалину не усунула, лише приростивши перелік уже накопичених неясностей, що, як зазвичай, пішли водою в пісок. Беззвучно й безслідно. Як і та екстраординарна, на наш погляд, обставина, що наступний за цим туристичний сезон і низку знакових подій та дат на чолі з 1025-річчям хрещення Русі українська столиця зустріла глухим парканом по периметру оглядового майданчика біля окільцьованого теж не кволою огорожею Маріїнського палацу, розвернутими під Володимирською гіркою нутрощами Поштової площі, яка пережила вже хтозна-яке за ліком і, на жаль, не остаточне відтермінування своєї реінкарнації, та надзвичайною ситуацією через зсуви грунту. Такого на скрижалях сучасної біографії Києва вочевидь ще не бувало, він наче повернувся спиною до всіх, місцевих і приїжджих.
Похитнути притягальну силу матері міст руських непросто, але дещо запам’ятовується і залишає осадок. Над парканом та заборонними приписами на ньому, які ріднили популярну оглядову точку з суворими режимними об’єктами, спантеличені туристи гамірно, хоча й незлобиво, кепкували. А от коментарі тих, хто відважувався долати смугу будівельних перешкод від Поштової площі до пам’ятника Магдебурзькому праву і назад, здалися не позбавленими сарказму.
За новітніх чудес телекомунікації неоднозначні судження та висновки вмить розносяться світом, обростаючи доповненнями й обертаючись репутаційними втратами. Представник єгипетської турфірми, який розвозив нас по готелях Хургади, спитав не без затинки від збентеження: чи правда, що у Києві платний вхід на кладовища? Нам теж стало ніяково. Хоча, на щастя, той ганебний номер у креативників із Хрещатика, 36 не пройшов.
Респект за несхвальний розголос, і не лише в цьому разі, п. Черновецькому зі співтовариством, проте вважати, ніби сумний їхній спадок уже зовсім позаду, було б наївно і передчасно. З того, що не помічають або делікатно стараються не помічати гості, а господарі притерпілися і звикли, склався міський побут, і опущена його планка припиняти цей свій рух не квапиться. Всупереч повторюваним до оскоми варіаціям щодо системних змін, які починаються зі столиці і слугуватимуть усезагальним надихаючим прикладом. Ця улюблена мелодія останніх правлячих істеблішментів залишається недоспіваною: надто вже часто вони перетасовувались. Один лідер провладарював з рекордом, пишатися яким навряд чи варто. Аж 41 день...
Що все це дало і що ще може принести — відповідей, навіть без постмайданного форс-мажору, вдосталь, вони навколо і поряд. У пішій, як модно з деякого часу висловлюватися, доступності. І просто під ногами, де спучується, просідає або вилущується, мов клавіші старого рояля, тротуарна плитка, укладена в радісному поспіху до Євро-2012. А паркани і щити, хиткі містки та смугасті сигнальні стрічки обжилися у межах міста настільки впевнено і міцно, що могли б претендувати на прописку в його гербі чи логотипі. Десь у куточку геральдичної композиції — як символи щорічних гримас опалювальних і пляжних сезонів, горбистих обширів, іменованих проїжджою частиною, раптово й надовго впадаючих у кому ліфтів та бюветів, рукопашних під скандальними будовами. І, звісно ж, нав’язлих у зубах буруль, нелегітимних МАФів та дебаркадерів, що виявилися не менш живучими і невикорінними, ніж вітчизняна корупція або чужоземна шаурма.
Кияни оберемками збирають такі аргументи і факти, пропускаючи стратегічні одкровення батьків міста та громаддя їхніх планів крізь призму своїх будинків, дворів, кварталів і житлових масивів. У переломленні на мікрорівні велике постає виразніше, без напівтонів і вербальної ретуші. Дрібницями життя, проте перед ними пасує й найвисокомовніша риторика — товар сьогодні, правду кажучи, не дефіцитний.
Перехрестя нешироких і недовгих, але з інтенсивним рухом вулиць Іванова та Аїстова просилося до наочних посібників не лише через містечковий пейзаж, далекий від європейських стандартів, а столичних поготів. Зв’язаний недбалими вузлами огороджувальний пунктир у червоно-білій гамі комунального неблагополуччя, сяк-так причеплені до нього папірці та кострубаті дерев’яні конструкції виконували в сукупності одне завдання — відтіснити пішоходів на вузеньку, до півметра, стежину. З папірців, поки вони не вилиняли і не витріпалися дотла, можна було дізнатися, що прохід обмежено через можливе відшарування елементів фасаду та балконів. Актуальність перестороги, висловленої адміністрацією КП «Липкижитлосервіс», підтримується чотирма навислими згори ветхими балконами, а перехожим, не наділеним спритністю циркових еквілібристів, залишалося балансувати біля бордюру, впритул до пролітаючих мимо та абияк припаркованих автомобілів. В сутінках і в негоду, з дітьми чи поклажею виникав повновагий екстрим.
Стоп-кадр розтягся на місяці й роки, і вже не пригадати, скільки оновлювалися, ставши непридатними, витратні матеріали. По сусідству встиг упасти — і не «елементами», а всією своєю масою — балкон будинку, який після відселення мешканців не раз горів і ще частіше, за чутками, перепродавався. Без найгіршого обійшлося завдяки ранній порі. Щаслива, можна сказати, випадковість. На відміну від драми під будівлею Транспортного університету навпроти, де сніжно-крижаною брилою з даху вбило жінку з літньої подружньої пари. Такий ось індекс комфорту в самому серці благословенного Печерська, неподалік від площі Слави і районної виконавчої влади, яка теж змінювалася за ці роки неодноразово.
Відомча логіка суха і прямолінійна, як таблиця множення. Коли бурульки та дерева валяться на голови перехожим, а люди і машини — в ями з холодною чи гарячою водою et cetera, питають передусім за сигнали й огородження. Далі прийнято посилатися на нестачу коштів. Притримуючи поза дужками те очевидне — неймовірне, що ЖКГ перетворюється (або вже перетворилося?) на найдобитіші задвірки міського середовища проживання при тотальному здорожчанні для користувачів. Не на відсотки, які виводять у деяких країнах на вулиці розгнівані протестні акції з вимогами відставки мерів, прем’єрів та урядів, — у рази! Адекватний позитив у Києві, одначе, забарився, і його навряд чи обіцяє осяжне майбутнє. Більше, ніж житлово-комунальні реалії, столичну спільноту хвилюють хіба що самопочуття нашої перманентно реформованої медицини та доля її пацієнтів.
«Інформуємо, що тротуари на перетині вулиць А. Іванова та Аїстова огороджено сигнальною стрічкою для запобігання травмування пішоходів в зв’язку з незадовільним станом балконних плит на фасаді будинку №21/17 по вул. А. Іванова» — реакція Печерської райдержадміністрації, повністю і з точністю до коми, на запит у міський контакт-центр. Браво «чільникам», які безтрепетно підмахують такі епістоли, та з’ясувати хотілося інше: чому йдеться лише про паперово-стрічковий антураж, а не про занедбані об’єкти старої забудови? Адже названа адреса не єдина, де письмово лякають «можливим відшаруванням», доки не зношуються і ці маячки. При тому, що ціна утримання будинків та прибудинкових територій — суверенної сфери діяльності і відповідальності комунальників — підвищувалася для їхньої клієнтури швидше, ніж інші графи у платіжках, які жваво спустошують родинні бюджети. Витяг із власної квартирної хроніки: 52 грн. 75 коп. за листопад 2006 року і 304 грн. 96 коп. на день, коли писалися ці рядки й гуркотіли громи нової цифірної грози. Збільшення обслуговуваних площ за вказаний період помічено не було.
Гумористам надокучило вправлятися у припущеннях, куди йде та чим повертається до слухняних і терпеливих платників данина, витрушувана з їхніх гаманців тарифними кульбітами. На кшталт того, що двірницькі зарплати ось-ось зрівняються з міністерськими, сніг у дворах згрібають інвентарем з деревини цінних порід і сходові клітки освіжаються ексклюзивними мийними засобами. А в зелених зонах, де вони ще вціліли, зростають заморські орхідеї. Або, у скромнішому варіанті, популярні свого часу в міських верхах і теж недешеві каштани сорту Бріоті, при показовій посадці яких приносилися в жертву сановні лакові штиблети. Про гучний конфуз із фальсифікацією елітних новоселів тоді ще ніхто не підозрював.
Бувалий двірник відмете з порога, збиваючись на політнекоректний тон, будь-яку з дошкульних фантазій. Посадові ж особи рангом вище притиснуть і присоромлять дотепників мантрами про економічну обґрунтованість тарифів. Незважаючи на подробиці, які з цим непробивним резоном не стикуються і, понад те, ставлять його під сумнів.
Подібно до яєчні, підсмаженої в порядку експерименту взимку на кришці вуличного люка над аварійною магістраллю. Або смерчів, що сягають з-під землі вікон багатоповерхівок і розливаються на всю проїжджу та пішохідну широчінь. І незліченного числа не менш переконливих свідчень того, як спливають в нікуди гігакалорії тепла, кубометри води та все інше, що не доходить до міського житла. Додаючи неприємностей та незручностей його насельникам і дедалі крутіше при цьому з них вимагаючи. Під акомпанемент стогонів про довжину труб, які відслужили своє ще в минулому столітті, потрібні для їх заміни асигнування з багатьма нулями, яких немає і ніде взяти, та про перебірливих інвесторів, що не поспішають сюди зі своїми капіталами.
Розмови нескінченні, як конвеєр комунальних дірок і процес їх латання, схожий на невесело висміюваний ямковий ремонт доріг. За затратністю, неефективністю і, висловимося м’якше, можливостями для зловживань. У підсумку наше все, і комуналка залишається чи не найбільш характерним та непривабливим його втіленням у столичному сьогоденні. Навіть зі скидками на нетривалість стажу УДАРної влади і завищені очікування після «космічного» мера й вервечки скороминущих призначенців. Світлих обріїв поки що не видно, а захмарені — зусібіч.
Паралельно здорожчанню догляду за рідною прибудинковою територією — про темпи можна судити з наведеного фрагменту — вона трансформувалася у міні-версію гоголівського Миргорода з набором різнокаліберних вибоїн, а після середнього дощику — застоялих до болотяної консистенції баюр. При вивішеному на видних місцях повідомленні про плани КМДА щодо її асфальтування з запрошенням мешканців долучитися до контролю за цільовим використанням коштів та якістю робіт. Так би мовити, паростки громадянського суспільства в окремо взятому дворі.
Сцени з дворових серіалів личать до класичних декорацій. Тільки замість милих Івана Івановича з Іваном Никифоровичем сваряться, скажімо, ПАТ «Київенерго» і ДП «Укржитлосервіс». Держпідприємство начебто заборгувало енергетикам, за що були відлучені від гарячого водопостачання обслуговувані його теплопунктом будинки.
Незалежно від ступеня причетності господарів квартир до недоїмки. Тепленька повернулася на п’яту добу і то, певно, не без активності невинно постраждалих.
Пересічний за нинішніми мірками інцидент припав на грань весни—літа 2014 року, коли стрибнула вгору крива плати за газ. Пролунавши локальним і неголосним, але виразним дзвоником-попередженням: нічого обнадійливого не несе з собою і цей фінансовий наїзд. Ні зношеному та занедбаному господарству, ні міському люду, чиї стосунки з ним дедалі важче називати рівноправними. У тому прямому й головному сенсі, що динаміка розрахунків за послуги та рівень комунального сервісу і далі рухаються протилежними траєкторіями. Свічка горить з обох кінців, а генеральна лінія у цій царині продовжує йти врозріз із реакцією суспільства та експертними точками зору, оцінками й воланнями до влади. Оспівувана ж чиновницькими хорами економічна обґрунтованість тарифів, під брендом якої витискується останнє з кінцевого споживача, порівнянна зі зворотним боком Місяця — про неї багато говорять, але уявляють туманно. У тому числі кабінетні довгожителі та новобранці, що не покладаючи рук сапають цю ниву.
У непрозорості привільно схемам, заточеним на профіт торгівців послугами. За базарними законами — не плутати з ринковими. Коли невідомо з яких стель беруться норми споживання ресурсів і супутні їм тарифні ривки. Або тонус ледь теплих батарей конвертується в зубодробильні рахунки за центральне опалення, які оптом перекривають попередні платіжні піки. А затим стукає у двері революційна, інших епітетів реформатори у своєму ражі не визнають, новація: не збавляючи темпів оббирання масового споживача, знизити мінімально допустиму температуру міського житла до плюс 160. Як зазначила спостережлива людина, одним влада вдаряє в голову, а інших ударяє по голові.
Ідея безславно луснула, проте факт, що вона відвідала чиїсь перегріті літнім сонцем голови, зайвий раз показав, на якому місці в них той самий споживач. І наскільки ефемерною є гранична червона риса не лише у тарифній політиці, а й у ставленні до тих, хто приймає на себе конвульсійні її викрутаси. Гублячись перед засиллям невідомих здирників і частоколом контор та конторок, якими вони обставилися. Контакт-центри і «гарячі лінії», що імітують разом зі своїми суміжниками доступність для населення, справно перефутболюють і гасять у своїх лабіринтах сплески його нерозуміння і несприйняття. За різними лекалами, але з однаковою безвихіддю для ущемленої сторони.
Зі свіжих доказів — листування, яке додалося в досьє до стосу оголошень про відключення тепла, гарячого та холодного водопостачання, електроенергії. Минулої осені будинкова опалювальна система почала виявляти ознаки життя лише з 22 жовтня, що не завадило «Київенерго» оцінити вартість своїх зусиль за ту декаду ледь не у півтора рази вище, ніж за весь наступний місяць. І майже у стільки ж, скільки за вже зовсім неласкавий грудень.
Після прохань до виконавця пояснити походження таких сум вони перетворюються у заборгованість. Кочуючи з платіжки у платіжку з тією ж регулярністю, з якою бомбардує енергетиків посланнями про перерахунок за ненадані послуги «Липкижитлосервіс». Звично призначений у цій скрипучій каруселі крайнім, розжалуваний з розряду підприємства в житлово-експлуатаційну дільницю і жодними важелями впливу, крім слізних чолобитних, віднині не наділений.
З тим опалювальний сезон і закінчився. Полишивши в аномальній квітневій тепліні холодок нетанучих тривожних крижинок: що ж у місті змінилося на краще, хто в ньому реальний та відповідальний господар і де шукати підтримки й захисту від підступності партнерів у сервісних мезальянсах, які не цураються повадок картярського шулерства?
Питання недаремні, з таким багажем важко поспіти за оголошеною комунальною революцією і вберегтися від тих непередбачуваних її наслідків, проти яких сьогоднішнє монополістське безмежжя може здатися дитячою грою в ладоньки. Змінити доведені до колапсу ЖЕКи уже налаштовуються приватні керуючі, що будуть призначатися владою. Вузлик на пам’ять: у Росії з їх появою враз підвищився градус криміналізації цієї сфери. Хтось поручиться, що в нашому наскрізь корумпованому кліматі та при загальному безладі у країні вистоять і стануть повноцінною альтернативою й противагою цій інституції забалакувані вже не першою мерською командою об’єднання співвласників багатоквартирних будинків (ОСББ)? Не вітринно-показові, вирощені в тепличних умовах винятки, а вся строката і далеко ще не оформлена маса з різними потенціалами і своїми проблемами та ризиками, передусім кадровими. Це не єдина позначка на карті підводних каменів.
Окрім бравурних реляцій із стін мерії, самозвітів та обіцянок райдужних перспектив є ще й погляд збоку. Який безпристрасно відводить Києву за рівнем та якістю життя місця в другій сотні столиць і найбільших міст світу — поряд з представниками не особливо розвинених країн. У ностальгійних спогадах лишилися й авангардні рядки внутрішніх рейтингів. Навіч такий собі тьмяний ерзац, і ним кияни розплачуються за багаторічну, що передається естафетою, традицію, коли у центр ваги кладуть не стан справ у столиці, а внесок її електорату в результати президентських та парламентських виборів і позицію міського голови у тертях на державному Олімпі, які теж стали традиційними.
На всіх фронтах поки що без змін, і доводиться задовольнятися малим. Скажімо, зняттям рогаток на описаному вище печерському перехресті, де поселилася симпатична і вже популярна продовольча крамничка з запобіжною сіткою над входом. Усе інше, непрезентабельні балкони і страхання на стіні про небезпечну зону, збереглося незайманим. Зате перейменовано вулицю Аїстова, їй повернули історичну назву — Іпсилантіївський провулок. В дусі нашого категоричного часу, але спробуйте втиснути цю адресу в куцу графу казенного папірця чи розтлумачити комусь по телефону. Причому мешканці дізналися про неї з тих же платіжок: стосовно коректив у топоніміці з ними не радилися. Хоча тут усього пара будинків, і тепер, як стверджують місцеві жартівники, ім’я вулиці довше від неї самої.
Але це вже зовсім інша історія.
