Дослідження проблематики німецько-радянської війни відрізняються своєю багатоаспектністю, різноманітністю і ґрунтовністю. Але й досі залишається чимало маловивчених питань, які потребують висвітлення і ще чекають свого розкриття.
Однією із таких проблем є залучення населення до розвідувальної діяльності. На першому етапі війни у розвідку в близький тил противника часто посилали перевірених у боях жінок — бійців винищувальних батальйонів, партизанських загонів і полків. Це був вимушений захід, оскільки німці у прифронтовій полосі методично влаштовували полювання за всіма чоловіками призовного віку. Серед «енкаведистів» вважалося, що пройти у будь-який населений пункт за лінією фронту, швидко та справно впоратися із завданням, а потім повернутися живою, жінці буде простіше. Однієї із тих жінок, кому не раз доводилось грати зі смертю в піжмурки, була Галина Астахова (на знімку) — учасниця оборони Києва у 1941 році, боєць винищувального батальйону, згодом — останній резидент розвідки в столиці України. Про її долю розповімо за допомогою маловідомих архівних документів.
Народилась Галина 11 листопада 1904 року на станції Миропіль, тепер Житомирської області. Батько — українець, мати — полька. Павло Дмитрович працював телеграфістом, черговим на залізничних станціях Київської губернії, Анна Андріївна була домогосподаркою. Сім’я була чималою — шестеро дітей, трьох з яких втратили під час Першої світової війни. Трьох доньок, що залишилися живими, батьки всіма силами намагалися зберегти та дати їм добру освіту.
Наприкінці 1920-х — на початку 1930-х років батько перебував на формулярному обліку в дорожньо-транспортному відділі Державного політичного управління (ДПУ) УСРР Південно-Західної залізниці як антирадянський елемент, «різко-ворожо» налаштований до існуючої влади. Відповідно до рішення Народного комісаріату шляхів сполучення ця категорія залізничників підлягала переведенню на «дороги тилу» СРСР, і П. Астахов також мав вирушити у відрядження на Північно-Печерську залізницю, але уникнув цього, оскільки адміністрація залізниці, враховуючи похилий вік і стан здоров’я, звільнила його від відрядження на «дороги тилу», а також з роботи — за скороченням штатів. Так, проробивши на залізниці 36 років, Павло Дмитрович залишився із родиною жити в службовому будинку на станції «Спартак», під Києвом. Відтоді працював у радгоспі під Бучею.
Старша донька родини Астахових Галина після початкової школи працювала конторником-вагаркою у лісництві, займалась самоосвітою, навчала малописьменних у пункті лікнепу при клубі залізничників, учителювала в селах Бородянка, Червоний Ріг, Мигалки, Нова Буда, Микуличі. Пізніше закінчила педагогічні курси підвищення кваліфікації, працювала в Ново-Будській сільській школі Бородянського району Київської області, заочно навчалася у Київському педінституті.
Восени 1933 року поновив свою роботу Київський державний університет (у 1926—1932 роках — Інститут народної освіти). Цілком природно, що набутий професійний досвід та жага до знань привели Галину Астахову на філологічний факультету, де на її улюбленій кафедрі історії української мови продовжували жити традиції Київської лінгвістичної школи, пов’язаної з іменами В. Перетца, І. Огієнка, А. Кримського, М. Грунського, які намагалися продовжити молоді, але водночас, доволі досвідчені лектори — улюбленці студентської аудиторії.
У 1938 році Галина отримала диплом першого ступеня і вступила до аспірантури Київського університету на спеціальність «історія української мови». На вибір теми дисертаційного дослідження — «Проблеми синтаксису в українських історичних грамотах» — мав очевидний вплив її науковий керівник — видатний вчений, сходознавець, славіст, історик української мови та літератури, письменник і перекладач, академік Агатангел Кримський.
До того часу академік декілька років розроблявся секретно-політичним відділом ДПУ УСРР — НКВС УРСР «як відомий український націоналіст», котрий, за версією органів внутрішніх справ, примикав до різних антирадянських націоналістичних формувань.
У квітні 1941 року вона захистила кандидатську дисертацію і стала науковим співробітником Інституту мовознавства АН УРСР. Здавалося, що життя набирало обертів — налагоджений побут, плани на майбутнє, улюблена робота... Тільки заняття наукою тривали недовго, 22 червня 41-го їх довелось перервати.
Коли о дванадцятій години радянський уряд повідомив по радіо про «віроломний напад», Галина вже на власні очі бачила наслідки першого нальоту німецьких бомбардувальників на київські підприємства — густий чорний дим, що тягнувся над розташованим неподалік заводом «Більшовик», де на світанку впали перші бомби та загинули кияни—робітники заводу.
10 липня 1941-го 30 наукових співробітників, викладачів та студентів університету склали окремий взвод винищувального батальйону Сталінського району міста Києва. Серед тих, хто залишив університетські кафедри та лабораторії, взяв у руки гвинтівку, була й Галина Павлівна.
Вона служила у розвідці батальйону. Проте, як й іншим розвідницям, Астаховій доводилось брати й безпосередню участь у боях з противником. Так, у серпні 1941 року її батальйон відбивав наступ противника, який прорвався в районі Голосіївського лісу, Мишоловки, Китаєва. Завдяки спільним діям народного ополчення, бійців винищувальних батальйонів та десантників 5-ї повітряно-десантної бригади під командуванням полковника О. Родимцева ворог був зупинений, що дозволило вчасно перегрупувати війська, перейти у контрнаступ і ліквідувати прорив.
Галина Павлівна залишалася на передовій до останнього дня оборони міста. Перед самим відходом із Києва командування батальйону мало намір направити її у тил ворога з черговим розвідувальним завданням, але, у зв’язку з наказом про залишення міста, відрядження не відбулося.
19 вересня 1941 року батальйон, в якому служила Астахова, виходячи з Києва разом із іншими підрозділами НКВС та частинами Червоної армії, потрапив в оточення. Бійці, які залишилися у живих, дрібними групами, іноді в селянському одязі, пробирались до лінії фронту. Йшли, обираючи глухі шляхи через хутори та віддалені від доріг села, уникаючи зустрічі з великими гарнізонами німців.
19 жовтня Галина Павлівна разом із залишками свого батальйону перейшла лінію фронту. В особливому відділі військової частини вона передала зібрану під час перебування в оточенні інформацію, після чого, несподівано для себе, була направлена на евакопункт у м. Саратов. Звідси евакуйованих з України цивільних осіб, залежно від роду занять та досвіду довоєнної роботи, мобілізували в діючу армію, направляли на заводи та фабрики Саратовщини, у безкрайні заволзькі степи в місцеві колгоспи та радгоспи.
Наприкінці 1942 року, з метою пожвавлення розвідувальної роботи та встановлення зв’язку з агентурою, що перебувала на окупованій території, до тилових районів Саратовської області, де компактно мешкали евакуйовані з України, розсилались запити з метою виявлення громадян 1895—1924 років народження. З відібраними за установчими даними особами, після їх перевірки за оперативними обліками, під тим чи іншим прикриттям знайомились оперативні працівники 4-го (розвідка, терор та диверсії у тилу противника) управління НКВС.
За результатами бесіди з Астаховою оперпрацівник НКВС відмітив у службовій записці: «...Громадянка «А» на мене справила враження розумної людини, всебічно розвинутої, сміливої, виверткої, гаряче люблячої Україну та її радянський лад. Враховуючи, що «А» бездітна, має велике бажання бути в партизанському загоні або на підпільній роботі, її політичний та загальний розвиток, вважаю, що «А» є придатною кандидатурою для використання у розвідроботі. Для визначення можливостей «А» необхідно з останньою розпочати працювати».
«Можливості» Галини Павлівни визначили швидко. Були виявлені її родинні, наукові та інші зв’язки на території, захопленій німцями, в першу чергу в Києві. Відмічено досконале володіння польською мовою, добре знання німецької та болгарської. Особливий інтерес викликало широке коло знайомств Астахової серед української наукової інтелігенції. Було також визначено, кого з агентів, залишених органами держбезпеки у Києві при відході частин Червоної армії для розвідувальної роботи, доцільно використати для зв’язку з Астаховою, яка отримала агентурний псевдонім «Марина».
У процесі підготовки з нею було проведено лише одну двохгодинну співбесіду з питань, що стосувалися окупаційного режиму, наявності та діяльності каральних органів німців у Києві. «Марина» прийняла в бесіді активну участь, порівнюючи те, на що зауважував інструктор, із дійсністю, яку вона знала за власним досвідом перебування в оточенні. За «лживкою», як називали між собою майбутні агенти складену оперпрацівником легенду-інструкцію, Галині Павлівні не треба було приховувати, ким була до війни, але при тому, нібито, вона була аполітичним, прогерманськи налаштованим та симпатизуючим західній культурі обивателем, цілком зайнятим своїми науковими проблемами.
Проте у квітні 1943 року, коли курс підготовки був майже закінчений, Галина Павлівна захворіла на висипний тиф і три тижні перебувала на лікуванні в інфекційному шпиталі міста Калач Воронезької області. Після шпиталю вона знайшла в собі сили повернутися у стрій. Однак хвороба не минула безслідно. Астахова мала не бездоганний вигляд: старіше своїх років, брита голова, вставні зуби, що, певно, вирішили врахувати при корегуванні легенди.
Після провалу в 1942 році чекістського підпілля у Києві НКДБ УРСР прагнув заново створити у столиці України свою резидентуру та організувати розвідувальну роботу. Навесні 1943 року до закидання в Київ готувалися декілька розвідгруп. У затвердженому 1 червня 1943 року наркомом держбезпеки УРСР С. Савченком плані виводу до тилу противника, перед «Мариною» ставилися такі завдання:
«1. Використовуючи родинні зв’язки, осісти та легалізуватися у Києві;
2. Встановити місця проживання в Києві агентів «Малого», «Немо» та «Смирнова», перевірити їх поведінку і ставлення до окупантів; у випадку можливості використання цих агентів, встановити з ними зв’язок та направляти їх роботу.
3. Підшукати та підготувати квартиру для прийому від нас радиста та рації. Організувати радіозв’язок із нами.
4. Вивчити режим, політичну та економічну обстановку в м. Києві та направити до нас з доповіддю кур’єра...».
Галині Павлівні в помічниці надали молоду дівчину Ірину — «Кожушенко». Вона народилася у 1921 році, закінчила школу-семирічку в рідному селі Кожухів та курси медичних сестер у Хмільнику. З 1938 року до початку війни працювала медсестрою у Вінницькому військовому шпиталі, далі — в евакошпиталі в Ульяновську. На пропозицію виконувати спеціальне завдання в тилу противника легко погодилася.
Їх познайомили одну з одною всього за три дні до відправки. Ірина повинна була беззаперечно виконувати всі розпорядження Галини Астахової, і після її осідання у Києві, доставити до «Центру» одержані від неї в усній чи письмовій формі розвіддані та документи.
«Марині» і «Кожушенко» підготували необхідні документи для просування по окупованій території та проживання в потрібних для роботи населених пунктах. Резидентурі дали романтичну назву «Світло» і відрапортували начальству про готовність до закидання.
Водночас вирішувалась інша проблема: в авіаз’єднанні, за допомогою якого здійснювалось закидання агентури в тил противника, не вистачало вільних літаків. Москва пообіцяла «Дуглас» на 22 травня. Керівництво українських чекістів дало команду: «всіх людей на правий берег Дніпра до 22.5.43 р.» .«Світло» вдалося відправити тільки у ніч з 13 на 14 червня.
«Марина» та «Кожушенко» були викинуті на парашутах з висоти 1000 метрів на північно-східному напрямку від міста Біла Церква. Викидання пройшло більш-менш успішно: парашути розкрилися, під час приземлення ноги та руки залишились цілими. Погане було в іншому. Як розповідала потім Ірина, опустилися вони з Галиною Павлівною на протилежних околицях якогось населеного пункту, її парашут зачепився за телеграфний стовп, піднявся гомін, стрілянина, але вона, скориставшись посівами ячменю та жита, втекла, а «Марина», напевно, напоролась на поліцаїв і була спіймана тієї ночі, оскільки шум у селищі тривав ще довго.
Ірина, за її словами, з переконанням, що вона залишилась одна, пішла на схід, до лінії фронту і 5 липня потрапила у розташування військ Червоної армії. Після перевірки органами держбезпеки «Кожушенко» з діючої агентурної сітки буда виключена як така, що не має можливостей для роботи в тилу противника, а також у зв’язку з тим, що обставини її приземлення та уникнення переслідування викликали сумнів.
Доля «Марини» лишалась для «Центру» певний час невідомою. Розслідуванням її діяльності на окупованій противником території займались вже після визволення Києва. В результаті було встановлено, що Галина Астахова після приземлення благополучно дісталася Бородянки, а 25 червня 1943 року прибула до Києва.
Коли Галина вже минула Євбаз (Галицька площа, нині — площа Перемоги), на бульварі Шевченка випадково зустріла батька Павла Дмитровича, разом із яким повернулась на квартиру, на вулиці Мало-Васильківській (нині — Шота Руставелі). 5 липня за допомогою родичів вона отримала в комендатурі міста дозвіл на проживання, а згодом і прописку.
Умови життя та підпільної роботи в окупованому Києві потребували ретельної конспірації. В місті діяли: гестапо, німецька жандармерія, німецька військова комендатура, місцева поліція. Міська управа в кожному будинку з числа мешканців і двірників призначила керівника будинку (кербуда), який мав у письмовій формі доносити у поліцію про тих, хто переховувався без документів.
Спочатку Г. Астахова нікуди з дому не виходила. В Бородянку, де повинна була відбутися її зустріч з «дівчиною Ірою», декілька разів ходив Павло Дмитрович, але нікого там не знайшов. Основна частина завдання передбачала поновлення зв’язку із залишеними у Києві розвідниками. Це були кваліфіковані агенти-одинаки, яким НКВС УРСР перед відходом Червоної армії з Києва доручив залишитися у місті, але конкретних вказівок з розвідувальної роботи не дав. Завдання було тільки одне: за вимогою осіб, що будуть до них приходити та зв’язуватися за умовленим паролем, проводити збір розвідувальної інформації. Одного з них — «Смирнова» — Астахова знала особисто. Ним виявився її улюблений університетський викладач Григорій Андріанович Левченко.
Залишившись без зв’язкової, «Марина» вимушена була ризикувати життям родичів. За допомогою сестри Надії вона встигла зв’язатися з агентами, передала завдання та отримала від них розвідувальні матеріали. Крім того, Астахова дізналася про розгін німцями видавництва «Українська школа», Інституту літератури АН та педінституту, про арешти у Спілці письменників, якою керувала Олена Теліга, та інші події із життя київської інтелігенції при німцях. Одержані матеріали, а також свої нотатки поклала у пляшки і закопала у дворі будинку батьків.
Як встановило слідство, на початку серпня 1943 року Галина Астахова потрапила в поле зору агента гестапо під псевдонімом «С», 50-річного інваліда-шевця, який тримав свій ларьок з чищення та дрібного ремонту взуття поруч із будинком, де мешкали її батьки. Від балакучої сусідки та далекої родички Астахових швець дізнався, що в 41-му Галина Павлівна була учасницею винищувального батальйону, носила зброю, чоловік її, начебто, єврей, а сама вона — член партії, прибула до Києва для проведення підпільної роботи проти німців. Одержані відомості «С» у письмовому вигляді передав гестапо. Винагородою йому була пляшка горілки та сотня цигарок.
Декілька днів за Астаховою велось спостереження. 4 серпня 1943 року Галина Павлівна була заарештована. Її привели в сірий, похмурий будинок по вулиці Короленка, 33, де під час окупації була німецька поліція та служба безпеки (Sіpo und SD). Після допиту, який влаштував заступник командора «СС» у справах виявлення комуністичного підпілля, партизанів, українських націоналістів, спостереження за працівниками радіо і пропаганди Губерт, Астахову кинули в тюремну камеру.
У тюрмі Галину Павлівну били доти, поки вона не зізналася, що справді перебувала у винищувальному батальйоні. Крім доносу шевця, Астаховій пред’явили ще два свідоцтва її участі в обороні Києва в 1941 році. Проте головну військову таємницю — свій зв’язок з НКВС та отримане завдання — вона не видала.
Ті, хто вижив у нацистському казематі, розповідали, що перед стратою Галина Астахова просила сусідок по камері передати батькам, що її відправляють на роботу в Німеччину, про розстріл повідомити лише сестру...
Після визволення Києва в будівлі, де розташовувалася тюрма гестапо, виявили документ німецькою мовою — список заарештованих осіб, передбачених «для особливого ставлення», датований 10 серпня 1943 року, в якому під №28 значилось: «Астахова Марія — комуніст». Ймовірно, це стосувалось Галини Павлівни.
Протягом двох років німецької окупації Києва через тюрму гестапо, на Короленко, 33, пройшло чимало людей, про що свідчать надписи, залишені в’язнями на її стінах: підпільники-комуністи, підпільники-націоналісти, прості кияни — українці, росіяни, євреї, поляки... В одній із тюремних камер на стіні виявили рядок із вірша Лесі Українки: «Я буду крізь сльози сміятись...» — немає смертної туги, немає відчаю. Навіть в останні й страшні для себе дні ці люди не забували про своє історичне та культурне коріння, продовжували жити своїми ідеалами чи ілюзіями.
Віктор Тихомиров, архівіст І категорії Центрального державного архіву громадських об’єднань України.
