Для судової влади і судочинства зміни до статті 55 Конституції відкрили шлях формування нового конституційно-правового світогляду у відносинах вирішення принципово нових завдань судів у застосуванні міри верховенства права особи в конфліктах із законами. Тривалий час конституційно-правова доктрина в Україні, сприймаючи модель конституційного оскарження громадянами законів, які порушують конституційно охоронювані права і свободи в індивідуальному контексті конкретних правовідносин, не мала достатніх ресурсів політичної волі, щоб закріпити в законодавстві право на конституційну скаргу.
Важливий інструмент
Як розуміти право громадянина на індивідуальний доступ із скаргою до конституційного правосуддя?
Ще в 2003 році публічна форма діалогу автора з суддею Конституційного Суду України Павлом Євграфовим надала подальшого поширення ідеї індивідуального оскарження законів як права громадянина, визнаного в європейських країнах для застосування конституційного правосуддя у контролі над законами. Верховна Рада України в статті 55 при прийнятті Конституції України 1996 року не вказала конкретно право на конституційну скаргу, коли йдеться про порушення прав і свобод громадянина. За очевидної доведеності та аксіологічної аргументації конституційної скарги як важливого інструменту конституціоналізації українського законодавства, ефективного правозахисного способу охорони прав і свобод людини політики двадцять років не сприймали цей інститут, оскільки були більше схильні до декларацій про високі досягнення в Україні конституційного ладу і верховенства права. Але вчені-конституціоналісти наполегливо поширювали свої переконання, зважаючи на те, що в західних країнах вже з початку ХХ століття конституційне правосуддя реально використовувало цей інститут в оскарженні неправових законів. Прийшов час і для України, коли сформувався судовий конституціоналізм, як підтвердження конституційної держави. Це для теорії нове правове явище, яке відображає, за словами І. Канта, мораль і гідність суспільства, в якому реально існує цей імператив в інтересах кожної людини.
Йдеться про існування в конституційній державі унікального суб’єкта захисту індивідуальних та суспільних (конституційних) цінностей — Конституційного Суду. За своєю політико-правовою природою він по суті є «судом над владою», а не над громадянином, це суд охорони конституційного правопорядку з його унікальною енергією конституційно-судового нормоконтролю.
У доктрині судового конституціоналізму забезпечення суверенітету країни, її територіальної цілісності і всього конституційного ладу є непохитні постулати. Але принцип живої конституції вказує на те, що Конституція України здатна змінюватися лише тоді, коли залишатися без змін означає відставати від об’єктивних реалій життя, що неминуче призводить Основний Закон до втрати властивостей бути фундаментом всієї правової системи. Отже, конституційне втілення ідеї застосування конституційного правосуддя проти неправових законів за скаргою громадянина затрималось принаймні на 20 років.
Базовий елемент
Конституційна скарга громадян через реформу судової влади 2016 року нарешті стала новим базовим елементом правового життя, підтвердженням пріоритету прав і свобод людини перед будь-яким законом, який їх обмежує, має властивість примусити владу до самообмеження і рахуватися з вищими правовими — конституційними цінностями. Причому мова йде не тільки про новий підхід до формування правової культури, а про нове суспільне усвідомлення законодавчої практики, коли будь-який закон, з позицій його конституційності, може порушувати гарантії наявних конституційних зобов’язань між людиною і державою.
Отже, варто підкреслити, що Україна вже належить до держав, які раніше почали і через певний історичний час побудували конституційний правопорядок, сформували в суспільстві конституційну культуру і визначили стандарти демократичного устрою, заснувавши Європейський Союз на основі Договору. Без сумніву, український народ, обравши шлях до країн європейської спільноти ціною життя його захисників проти узурпації влади, підтвердив свій суверенний розвиток відданістю європейським цінностям.
Тому введення «конституційної скарги», за оцінкою нової конституційної доктрини судової влади, передбачає необхідність конституційному правосуддю «піднятися над законодавством і судити з позицій вищого права».
Адже право на конституційну скаргу відображає більш високу цінність, ніж формальне слідування суперечливим нормам, які створюються вищими органами державної влади. Тривала боротьба за право є перемогою суспільства, оскільки в такий спосіб основою державного ладу стане реальний конституціоналізм.
Таким чином, в інтересах кожного громадянина законодавець визнав універсальну конституційно-правову природу «права на конституційну скаргу», що яскраво висвітлює нове уявлення про Конституцію України, а отже, і з’являються підстави вбачати у Конституції такий політико-правовий і соціокультурний стан держави і суспільства, який пов’язаний з реальним впливом Конституції на всі суспільні відносини, в яких носієм цінностей життя виступає людина з її охоронюваними правами і свободами. Для цього Конституція передбачає правовий режим конституційного контролю у забезпеченні верховенства права і прямої дії норм Конституції.
Це особливо важливо, коли Конституційний Суд часто опиняється в ситуації розв’язання конституційного спору, коли треба враховувати в нинішніх умовах, зокрема, фінансово-економічну неспроможність держави забезпечувати пенсії, соціальні виплати, скорочення, зважувати повне скасування соціальних пільг та гарантій раніше визначеними законами. За таких умов, коли економіка не в змозі забезпечити платоспроможність держави, Конституційний Суд, зважаючи на Конституцію, не може не приймати рішення з визнанням неконституційними окремих норм законів, які обмежували чи ліквідували права в соціально-політичній або економіко-фінансовій сферах життя суспільства.
Підстави і способи звернення
Введення конституційної скарги, безумовно, потребує розробки і прийняття конституційного закону за процесуальними процедурами детально врегульованих підстав і способів звернення громадян до Суду. Проблема полягає в тому, що потрібно зробити «тонкий» і всебічно прийнятний і зрозумілий механізм підготовки і внесення громадянином, який оспорює закон, клопотання без штучних юридичних бар’єрів процедурної казуїстики. Слід передбачати, на наш погляд, що для розгляду справ за конституційними скаргами доцільно з суддів Конституційного Суду сформувати окрему палату, яка буде діяти як Суд (за аналогією Верховного Суду) і за умов довіри суспільства до конституційної компетенції опікуватися саме цими питаннями і приймати (без скликання пленарного засідання Суду) відповідні рішення. У зарубіжних країнах уже накопичено досвід у цьому важливому сегменті застосування конституційної юрисдикції. Він враховує запобіжники проти «скарг на будь-яке розуміння» категорій конституційних порушень, оскільки закон встановлює підвищену вимогливість, яка обмежує доступ скарги до Конституційного Суду. Тому важливою є встановлена допустимість скарги до розгляду, а це передбачає спеціальну процедуру і строки внесення скарги.
Отже, право громадян на внесення «конституційних скарг» до Суду вже сьогодні можна розглядати як конституційну цінність.
Адже держава не може мати вигляд за такою метафорою садівника, який спостерігає за бур’янами в саду і тільки тоді вживає заходів, коли рослини заберуть одна в одної повітря і світло. Саме конституційна скарга обумовлює справедливий судовий розгляд і дотримання права доступу до правосуддя громадянину згідно зі ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основних свобод. Однак уже знаходяться судді Конституційного Суду із сумнівним судженням, які вважають, що достатньо обмежитися електронним варіантом розміщення на сайті Суду інформації про те, які справи перебувають у провадженні в Суді, а форма слухання без публічного розгляду — «письмова». Отже, громадянин знову не викликається і опиняється поза правосуддям.
Коли ми розглядаємо категорію «конституційної скарги», важливо орієнтуватися у тому, що є предметом кожного клопотання, оскільки для Конституційного Суду, в першу чергу, слід виявляти матеріальне право, коли спір обумовлений неконституційністю закону, як стверджує скаржник, що порушує охоронювані Конституцією суб’єктивні права громадянина. Але наявні докази мають підтверджувати, що суб’єкт права на «конституційну скаргу» скористався усіма засобами національного захисту порушеного права і «конституційна скарга» для нього є завершальною стадією, згідно зі змінами до статті 55 Конституції, у поновленні порушеного права (за критерієм неконституційного закону). Але знову з’являється проблема у визначенні «всі національні засоби юридичного захисту», тобто які вони (суди, органи державної влади, уповноважені парламентом з прав людини, прокуратура тощо).
На відміну від європейської моделі, інститут «конституційної скарги» не відомий американській судовій системі, оскільки там захист конституційних прав і свобод здійснюється судами загальної юрисдикції у процесі розв’язання конкретних справ — цивільних, кримінальних та адміністративних. У такій системі правосуддя суд доходить висновку, що закон застосований чи, можливо, буде застосований до громадянина і порушує його конституційне право. Починаючи з 1803 року у справі Марбері проти Медисона Верховний Суд США визнав за собою право визнавати закони неконституційними і недіючими. Так функціонує нерозділена (для конституційного контролю за юрисдикціями) американська судова система.
Міжнародний європейський досвід свідчить, що функціонування інституту прямої конституційної скарги громадянина має свої функціональні та процесуальні особливості, і найбільш розповсюдженим видом прямої конституційної скарги є можливість надати докази і судові рішення безпосередньо в судовому засіданні, які не врахували (або врахували) порушення суб’єктивних прав громадянина індивідуальним актом, який прийнято на підставі нормативного акта (закону).
Слід окремо вказати, що скарга подається на закон, який порушує права і свободи людини після його опублікування (actіon popularіs). Отже, у цьому разі ініціатива у здійсненні контролю пов’язана з конкретною справою. Проте слід враховувати, що коли йдеться про нормативну конституційну скаргу, індивідуальний акт стосовно громадянина не може оспорюватися і контроль Суду не може стосуватися нормативного акта (закону). Нормативна конституційна скарга може бути повною і частковою. Коли згідно з Конституцією України кожна людина може звертатися до Конституційного Суду з питання визначення конституційності оспорюваного стосовно неї закону, можливо стверджувати, що конституційне правосуддя, в першу чергу, гарантується судочинством. Варто наголосити, що в судовому захисті про неконституційність заявляє особисто громадянин. «Немає заявника — не може бути й Суду», — стверджують німецькі вчені-процесуалісти.
На що варто звернути увагу, зокрема, маючи на увазі Німеччину, в якій за нормативним змістом скарги кожна людина може звернутися до Конституційного Суду з питання прийнятого стосовно неї будь-якого правового акта. Але часткова індивідуальна конституційна скарга має обмежені об’єкти, зокрема, в тому разі, коли суди загальної юрисдикції вже застосовували законодавство до суб’єкта, який потім конституційну скаргу подав до Конституційного Суду. Всі ці особливості конституційної скарги повинні знайти відображення, на наш погляд, в окремому законі «Про порядок реалізації (застосування) громадянами права на звернення з конституційною скаргою». У цьому законі повинно бути врегульовано багато питань процедурного змісту, відповідно до засад судочинства Закону «Про Конституційний Суд України». Процесуальний порядок — це детально врегульовані для громадян процедури доступу до конституційного правосуддя, отримання безоплатної юридичної допомоги, доступний спосіб правового захисту, участь адвоката, залучення представника органу влади, а отриманий судовий акт повинен бути достатнім для відшкодування заподіяної неконституційним законом шкоди інтересам конкретної особи і т. ін.
Важливо також, щоб держава передбачила запобіжники проти зловживання правом звернення і визначила критерії (умови) розгляду конституційної скарги, якщо раніше з таким самим предметом не зверталися громадяни на захист конституційних прав і свобод.
Анатолій СЕЛІВАНОВ, професор, доктор юридичних наук, академік Національної академії правових наук України, постійний представник Верховної Ради України у Конституційному Суді України.
