Потяг «Київ—Мінськ». Чисті коридори й купе, окремі з яких відведено для проїзду людей з обмеженими фізичними можливостями, пристосований для них туалетний відсік. Ввічливі, не набридливі, але надзвичайно серйозні провідниці, які не кидаються одразу пропонувати вам чай. Серед ненав’язливого, але й не безплатного сервісу — напої, печиво та чіпси на столі (розрахунок під завершення рейсу). Вчасно принесена чиста, гарно випрасувана й запакована білизна, тиша у вагоні (якщо не рахувати притишеної приємної музики), відсутність специфічних запахів, безплатна свіжа преса... Та й, власне, сама назва потягу «європейський» надихала та обіцяла продовження цивілізованої подорожі «а-ля Європа».

 

Такий вдалий початок подорожі делегації українських журналістів до сусідньої держави на міжнародний медіа-форум давав однозначну відповідь на запитання: «Їхати чи не їхати в Білорусь?». Звісно — їхати!

Крім уже названого на початку, ще кілька аргументів, які, як то кажуть, лежали на поверхні. Не останній серед них — можливість побачити сучасну Білорусь, країну, в якій порядок і чистота — дай Бог кожному в його дворі чи навіть домівці.

І справді. Ідеальний порядок уздовж всієї залізничної колії не міг не вразити. Тривале кількагодинне спостереження з вікна потяга за білоруською територією в надії вгледіти в кюветі звалище побутового сміття або, принаймні, пластикового непотребу (ну як то має бути в нормальних людей) жодних результатів не дало. Більше того, на шляху від україно-білоруського кордону до білоруської столиці узбіччя залізниці очищено від парослі, трава скошена, а сухостій складено. Біля невеличких акуратних будиночків такі само акуратні, старанно доглянуті невеличкі земельні ділянки. І так — уздовж сотень кілометрів. Дивина та й годі.

...Вокзальний майдан ранкового Мінська, а особливо — його вулиці, вразили вже не так очікуваною чистотою, як абсолютною тишею та... відсутністю перехожих. На вулицях — кілька людей поважного віку, матусь з дитячими візочками та ще військових і міліціонерів. Проїжджою частиною спокійно й виважено рухається не потік авто, переважно — іномарки, теж «похилого» віку... Прохопився несподіваний здогад, що всі жителі міста від самого ранку вирушили на Міжнародний медіа-форум, учасниками якого випала нагода бути й нам.

«А де люди?», — запитуємо ввічливого супроводжуючого, чиновника кабінету міністрів, який зустрічав нас на вокзалі.

«Так люди ж працюють!», — відповів той здивовано і трохи знічено...

Надзвичайно сучасним і комфортабельним автобусом нас підвозять до державної установи освіти «Мінський обласний інститут розвитку освіти» — нашої домівки на кілька наступних днів, повідомляючи, що саме цей транспорт буде закріплено за нами та кількома іншими делегаціями з різних країн. Дорогою, за звичкою, намагаємося примітити якісь харчувально-розважальні заклади, ті, якими рясніють українські вулиці: кафе, бари, чебуречні, їдальні і т. д., і т. п. Катма!

«Вам краще харчуватися в їдальні інституту, — радить наш новий білоруський знайомий. — Звичайно, ви можете навідатись і до інших схожих закладів, але розшукати їх вам буде складно, а до ресторанів ходити не раджу — дорого». Після деяких сумнівів щиро зізнається: «У мене є нагода харчуватися у відомчій їдальні, тож обід коштує мені лише (!) три долари. Дуже вигідно!».

Заклад перепідготовки... позитивного іміджу

Як з’ясувалося, державна установа передбачає не лише надання освітніх послуг, а й, в єдиному комплексі, проживання та харчування курсантів і проведення найрізноманітніших заходів. Перші враження — дивне поєднання надзвичайної ввічливості та доброзичливості персоналу, чистоти та доглянутості приміщень зі... зручностями в кінці коридору. Як у добрі старі радянські студентські часи.

Більш ніж просто задоволення викликали й по-домашньому прості, невибагливі, але надзвичайно смачні та поживні, й, судячи з усього, абсолютно натуральні страви місцевої їдальні.

Але ж їхали не для цього. Зрозуміти, для чого, за великим рахунком, знадобилися українські журналісти на білоруській землі, допоміг організований господарями семінар-практикум «Формування позитивного іміджу республіки Білорусь засобами масової інформації співвітчизників за рубежем», участь в якому автор цих рядків може підтвердити відповідним сертифікатом (!). Отже, в Білорусі є чого повчитися, принаймні, як треба дбати про міжнародний імідж.

Їхні ЗМІ приємно відрізняються

Далі поринаємо в медіа-сферу. У Білорусі безліч друкованих ЗМІ. Від українських та деяких інших країн їх вигідно відрізняє сучасна верстка, об’єм та переважно кольоровий друк (що підтвердила, зокрема, й помпезна міжнародна виставка друкованих ЗМІ в межах названого форуму). І не лише приватних, а й, якщо не в першу чергу, газет офіційних, на кшталт наших комунальних і державних. Щоправда, в Білорусі їх називають унітарними підприємствами. Характерна особливість таких видань — вагома підтримка з бюджетів. Але не у вигляді субсидії чи субвенції.

«Редакціям допомагають із придбанням техніки, обладнання тощо. А висвітлення діяльності здійснюється за окрему плату», — розповіла головний редактор «центральной газеты центрального региона «Минская правда» (в повсякденному житті — газета облвиконкому), засновниками якої виступають Мінський обласний виконавчий комітет, Мінська обласна Рада депутатів та колектив Мінського обласного унітарного підприємства «Редакція газети «Минская правда» Ольга Шпілевская.

Шістнадцятисторінкова «...правда» містить дуже мало офіціозу (значно менше, ніж окремі українські «незалежні» видання). Загалом — не більш як одна шпальта. Вісім сторінок займає рекламний додаток «МП+», чотири — телевізійна програма. Решта — досить різнопланова цікава пізнавальна інформація, в тому числі і з усього світу.

Майже всім білоруським виданням притаманна одна істотна особливість — мова видання. Якщо не стовідсотково, то майже стільки ж матеріалів — російською мовою. Для прикладу: головна газета Мінської області в одному окремому номері може розмістити (крім власне назви газети та її колонтитулів) два, а інколи й три матеріали білоруською мовою розміром в середньому не більш як третина шпальти кожен. І ще одна крапля дьогтю. Під час зустрічі з начальником головного управління ідеологічної роботи, культури і у справах молоді Мінського обласного виконкому ставимо запитання: «А як у вас із критикою на сторінках ЗМІ?».

У відповідь: «Дуже добре! Ми дуже уважно контролюємо, скільки її на шпальтах. І якщо мало — негайно даємо доручення збільшити обсяги критики».

Мовою старшого брата

Щодня з нетерпінням чекали, коли ж, урешті-решт, гостинні сябри забалакають до нас щирою білоруської мовою. Дарма. Щоправда, під час тематичного спілкування в бібліотеці закладу з делегаціями з Литви, Латвії, Естонії та Росії (як з’ясувалося, представниками тамтешніх білоруських діаспор) приємно й несподівано прозвучало кілька віршів білоруською. І навіть виникла дискусія з приводу того, як правильно білоруською вимовляти «шкварки» чи «скварки» під час виконання білоруських пісень. Після тривалого обговорення працівники бібліотеки принесли кілька словників і... виявляється, що можна і так, і так. Мій колега, виконавчий директор Миколаївської дирекції Національної телекомпанії України Ярослав Індіков відверто обурювався: якщо ви такі палкі білоруси, то чому ж не розмовляєте білоруською? Запитання виявилося риторичним. Частково відповідь на таку національну мовну «скромність», можливо, дасть обкладинка одного з популярних в Білорусі журналів із промовистою назвою «Союзное государство».

На гербі головного регіону

В описі герба Мінської області можна знайти цікаві слова, які повністю характеризують нинішню Білорусь: «Красный цвет символизирует труд, дубовые ветви — мужество, силу и стойкость, проявленные жителями области в годы Великой Отечественной войны, орденские ленты — ордена Ленина, которыми дважды награждена область».

Величезні зображення цих орденів, до речі, розташовані на стіні зали засідань Мінського обласного виконавчого комітету. Отакі вони, наші сусіди, — працьовиті, дисципліновані: головний символ для яких — праця, в крові — сила і стійкість, а в голові — Ленін?!

Поважати білорусів однозначно є за що. Вони продовжують дивувати і вражати традиційним надзвичайно високим рівнем чистоти довкілля, робочої та побутової дисципліни.

В усьому світі їх поважають ще й завдяки легендарним БілАЗАМ. Саме завдяки їм Білорусь входить до числа світових виробників кар’єрних самоскидів особливо великої вантажопідйомності (від 90 до 450 тонн). Сьогодні БілАЗи трудяться в 30 країнах світу, а на їх виготовленні в «БЕЛАЗ-ХОЛДИНГУ» задіяно понад 10 тисяч працівників.

Пощастило нам побувати й у всесвітньо відомому храмовому комплексі «Собор всіх білоруських святих» (на знімку внизу), в якому збирають жменьки землі, привезені з усього світу, з місць, де були безневинно загублені білоруси. У тому числі із Соловків. Цікаво що, як повідомили в адміністрації храмового комплексу, якось під час візиту в Білорусь у храмі побував лідер КПРФ Геннадій Зюганов, а на деякі підприємства їхати відмовився. Мовляв, підприємства я можу і в Росії подивитися. А от в такому храмі помолитися...

 

 

А по-простому — як живеться?

 

У білоруських магазинах нам не вдалося придбати анічогісінько. Навіть сувенірів. Бо найдешевший магнітик на холодильник вартує від 80 гривень, невеличкий виріб із соломки — 150—200 і більше. Неодмінний атрибут гостин — горілка — від 100 гривень. Можливо, заробітна плата величезна? Як з’ясувалося, на рівні 2—5 мільйонів. На наші — ті-таки 3—4 тисячі. Не вдалося відшукати (можливо, випадково) відомий трикотаж, взуття. Скрізь так званий китайський непотріб. Або місцевий виробник десь міцно закопався, або ми його не знайшли. Так само, як і місця, де можна було б задешево похарчуватися та випити кухоль пива... Тож краще — працювати.

До речі, й щодо курсу. Чомусь в обмінниках встановлено офіційний курс білоруського рубля до гривні — 772, а обмінюють — по 530. Отака маржа.

Добридень, Україно! Як добре, що ти така є...

Кількаденне перебування в сусідній державі дещо змінило наші переконання та погляди на окремі речі. Ех, нам би зовсім трохи їхнього порядку, дисципліни й чистоти! Зовсім небагато! Але... То таке.

«Та як добре, що наша Україна саме така!», — подумалося, коли потяг пристав до платформи Київського вокзалу. На привокзальній площі лунала музика, туди-сюди снували безліч перехожих найрізноманітнішого вигляду та настрою. Заклади харчування наввипередки закликали своїми рекламними написами, запрошеннями через гучномовці, а найголовніше — неперевершеними ароматами, скуштувати за найдешевшими цінами різні страви. Таксисти звично закликали довезти будь-куди миттєво, а наполегливі домовласниці старалися запопасти квартиранта. І чомусь здалося, що навіть... дихати вільно. Життя!

Київ—Мінськ—Київ.

 

Радо спілкувалася зі своїми земляками з України журналістами Ярославом Індіковим та Петром Мельником член Міжнародної академії телебачення і радіо, директор унітарного підприємства «Минская волна» (FM-радіо) Тамара Вятская.

Фото надано автором.