Валерій Мурга (на знімку) — один з найавторитетніших фахівців у лісовій сфері. Він пройшов шлях від рядового майстра лісу в найвіддаленішому куточку Закарпаття, помічника лісничого, лісничого до очільника всієї лісової галузі Закарпатського краю. Ліс для нього — як близька людина: він живе ним, знає його болі й радості, любить його до безтями. Його девіз — спочатку посади дерево, виплекай його, а потім думай, як з нього мати набуток.

Фото надано Закарпатським ОУЛМГ.

Він рішучий прихильник реформ у цій галузі, поборник того, щоб перейти до виготовлення готової продукції з деревини, відродити славу карпатських меблів.

Коли ми торкнулися проблем закарпатського лісу, Валерій Іванович розпочав ось із чого:
— На Закарпатті, — сказав він, — здавна говорили: у нас найповажніші люди на селі — це піп, жандарм і лісівник. Причому фігуру жандарма завжди асоціювали не тільки як охоронця порядку, а в першу чергу — лісу.
Якось так сталося, продовжує Валерій Мурга, що останнім часом надто багато негативу зібралося навколо нашої галузі, в тім числі й фігури лісівника. Чомусь створився стереотип, що лісівники тільки те й роблять, що крадуть ліс. А це ж та людина, яка день і ніч працює там, на обході, ростить і береже ліс, своїми руками творить наше добро і багатство. Слів немає: є в нас недоліки, є в нас біди. Але ж давайте побережемо лісівника, припинимо звалювати на нього всі негаразди. І я робитиму все — і це ставлю головним завданням перед собою, щоб повернути на селі авторитет лісівника, повернути справу так, щоб він, лісівник, знову став одним з найповажніших людей на селі. Якщо так станеться, то тоді поважатимуть і нас усіх — від керівника підприємства до найвищих посадових осіб. Все-таки, що не кажіть, а більше дев’яноста відсотків працівників галузі — це люди, які щиро вболівають за ліс, люблять свою справу. Зрештою, про позитив у роботі свідчить той факт, що наші лісівники одержали міжнародний сертифікат FSC ще в 2005 р., і зараз виборюємо його по-новому, уже в індивідуальному порядку — кожне підприємство Закарпатського обласного управління лісового та мисливського господарства (ОУЛМГ).
— І що треба зробити, щоб, як ви кажете, повернути авторитет лісівника?
— По-перше, я б хотів — і цього прагнутиму — щоб звернути більшу увагу на переробку лісу, а не на продаж круглої сировини. Бо це не тільки більш ефективне ведення господарства, а й відтворення робочих місць, зарплата, впевненість у майбутньому. І, звичайно, енергійна робота з вирощення і збереження лісу.
По-друге, повернутися до давніх гірських традицій, щоб на повну силу запрацювали побічні резерви лісу — збирання грибів, ягід, лікарських трав. Нині люди на цьому заробляють, інколи навіть живуть за рахунок такого резерву. І слава Богу. Але ми мусимо в цьому напрямку працювати спільно з людьми, тільки з більшим, промисловим розмахом. Тобто створювати умови, щоб більше заробляли і населення, і лісові господарства. І хто, як не лісівник, знає свій ліс, знає, де знаходяться приховані лісові резерви?
І третій напрямок, про який теж чомусь призабули в Карпатах. Це рекреація і туризм. Приглушилося якось останнім часом спорудження у нас туристських баз, прокладання доріг до визначних як в історичному, так і в суто ландшафтному, естетичному плані місць у Закарпатті. Колись же, за часів Австро-Угорщини, сюди їхала маса людей із Заходу, щоб піднятися на Говерлу, Петрос, Боржаву, проїхатися на конях по неймовірно красивих перешийках і перевалах, напитися з цілющих гірських джерел. Переконаний, що саме ми, лісівники, маємо зайнятися відтворенням туристських маршрутів, створенням майданчиків, зупинок, окультурненням цього процесу, щоб народ не просто пішов до лісу відпочивати і розкладати вогонь, де йому заманеться (а ми мали б від цього додаткові проблеми), а мав відповідні, зручно обладнані бази, прокладені лісові стежки й доріжки і всю іншу інфраструктуру. А це ж додаткові кошти, які можуть іти на розбудову нашої галузі! Та й фігура лісівника заграє новими гранями.
— Цікава думка — перейти до того, щоб лісові багатства стали багатством не тільки для приватних осіб, а частиною лісової індустрії у повному розумінні цього слова.
— Тут треба все чітко прорахувати, внести деякі зміни в законодавство, упорядкувати ситуацію, щоб лісівники займалися не тільки охороною, заготівлею і реалізацією лісу, а й стали — не біймося цього слова — інтелектуальною частиною лісового господарства, своєрідним провідником до всього цікавого. Ми дивимося на Європу, вчимося в неї, стаємо освідомленішими і маємо прямувати до чистого екологічного продукту. А де він є кращий, як у Карпатах, у цьому благословенному краї?
— Але те, про що ви кажете, — це серйозна перебудова самої суті лісового господарювання, зміна його усталених понять. Чи готові ви до цього? Чи є у вас достатньо людей, щоб зайнятися такою новаторською справою?
— Є в нас люди — освічені, сучасні та ще й носії багатих традицій від батька-матері. Ті, які збагачені новими знаннями, культурою, стали прекрасними фахівцями лісової царини. Хоч тут теж не без проблем. Як і скрізь, нам гостро бракує цілком виробничих спеціалістів, хоч у Закарпатті є хороші професійні училища, технікуми, інститути. Я маю на увазі машиністів, електриків, токарів та інших технократів, зв’язаних з лісом. Нині у нас настільки новітні механізми, техніка, що далеко не всі, навіть кадрові фахівці, зможуть з нею впоратися. Отже, і на цьому місці потрібні люди високого інтелектуального рівня. Веду до того, що й тут потрібно підняти престиж, якщо можна так сказати, технічного лісівника. Тим паче, коли ми говоримо про нову грань лісової індустрії.
— Валерію Івановичу, повернімося до більш земних справ, до проблем, які дошкуляють сьогодні всьому лісовому господарству України і передусім Закарпаттю — до збереження лісу, заборони вивезення його за кордон у сирому вигляді.
— Спочатку про проблему, яка у всіх на язиці — вивезення лісу. Питання є. Заборона експорту необробленої сировини найбільше вдарила по Закарпаттю, оскільки більшість господарств була орієнтована на експорт, який давав можливість легше заробляти на своїй продукції. Але моя позиція така. Все-таки ми, якщо виходити з державницьких інтересів, маємо лісовий ресурс переробляти вдома. Бо перехід на виготовлення з лісу готових виробів — це розширення виробництва, створення нових робочих місць, можливість давати людям добру зарплату. Що не кажіть, а готовий стілець, шафа, стіл можуть дати набагато більший прибуток, ніж напівфабрикати. Дивіться, Швеція, Італія, Німеччина, Австрія, Угорщина купують у нас необроблену деревину за ціною, набагато нижчою, аніж у своїх лісових господарствах. А потім продають нам меблі за фантастичними цінами. За вироби, виготовлені з нашого ж лісу! Тому я однозначно за перехід лісових ресурсів на виробництво кінцевої продукції, на розвиток меблевої індустрії.
Але тоді держава має сприяти розвитку місцевого бізнесу, малого і середнього класів. Як? Припинити на нього тиснути нескінченими перевірками, податковими органами, забезпечити їх мінімальними кредитами, тобто дивитися на них як на своїх союзників, а не тільки як на джерело наповнення державної скарбниці.
— Малий і середній бізнес в лісі. Що це таке?
— Це люди, які працюють не тільки на заготівлі й переробці лісу, а можуть займатися й садінням дерев, будівництвом лісових доріг, створювати інфраструктуру для туризму, заготовляти гриби, ягоди, лікувальні трави. Це підприємства, які мають відповідні ліцензії на безліч різних справ у лісі. Закарпаття — це регіон, де значна частка малого й середнього бізнесу уже працює. Цим активно займалися ще в 2004, 2005, 2006 роках. У нас уже сформовані невеликі, але успішні підприємства, де задіяно 20—30 чоловік. Вони мають відповідну техніку і готові працювати в нових умовах.
— А не може виникнути така ситуація, коли бурхливий розвиток на Закарпатті підприємництва призведе до кризи лісових ресурсів? Адже лісові багатства не безкінечні.
— Навпаки. Саме перехід на глибоку переробку деревини значно зменшить потреби в заготівлі лісу. Наведу простий приклад. У Брустурянському лісгоспі Тячівського району діяло потужне підприємство, якому, щоб стабільно працювати, потрібно було переробляти щороку 20 тисяч кубометрів лісу. Нині, коли воно переорієнтувалося на виготовлення вікон, дверей, меблів, йому достатньо 3—4 тисячі кубометрів деревини. Причому були не тільки збережені всі робочі місця, а кількість їх навіть значно збільшилася. Ось що таке перехід лісового господарства Закарпаття на кінцеву продукцію.
— А ще, знаю, такі господарства активно відновлюють лісові масиви.
— Відновлення — то окрема й дуже цікава тема. Цікава тому, що багато хто по інерції каже, що на Закарпатті тільки те й роблять, що винищують ліс, що він катастрофічно зменшується. Це абсолютна неправда. Я можу будь-кого взяти з собою й поїхати туди, куди він скаже, і показати, що насправді діється в закарпатських лісах. А діється те, що в нас немає ані сотини землі вирубаного в лісі, щоб там уже не піднімалися висаджені лісівниками нові смереки, ялини чи буки. Ясна річ, той же громадський діяч, який кричить про хижацьке вирубування лісу в Закарпатті, дивиться на гори здаля, і йому здається, що гори світять лисинами. Але ж саджанець маленький, його здаля не видно, і потрібні десятки років, щоб він піднявся і став помітним. Я не кажу про полонини, які стоять сотні років — звісно, на них родить тільки висока трава. Там лісу немає в самій природі, і не може бути.
Ми щороку, виходячи з проекту лісових культур, вирощуємо 10—12 мільйонів саджанців. І практично всі вони розходяться по лісництвах, заповнюючи лісові вирубки. А крім того, є ще саме природне відновлення лісу, яке ще стійкіше і міцніше за штучне насадження.
Я добре знаю душу лісівника, бо й сам починав життя з лісових просторів. Повірте, що любов до лісу кожного, хто в ньому працює, передається в гени з покоління в покоління. Немає людей в нашій галузі, які б не думали про майбутнє лісу, майбутнє Карпат. Для них головне — посадка лісу, а не його заготівля.
— І все-таки: чи є в Закарпатті резервна земля, яку можна було б заліснити?
— За висновками науковців, в Закарпатті оптимальна лісистість. Вільної землі, як такої, для висадження нових дерев немає. Нам тільки треба ретельно берегти те, що є, і вчасно заповнювати саджанцями колишні вирубки. Що ми й робимо.
— Якщо перерахувати на гектари, то скільки їх ви заліснили?
— Щороку висаджуємо молодняк на двох тисячах гектарів. Інакше кажучи, ми заліснюємо абсолютно всі площі, де робилися суцільні вирубки і які проводилися навіть до нас.
— Вибачте за настирливість, але що — засаджено все? Без перебільшення?
— Однозначно не перебільшую. Поїхали, подивимося. Так, є в нас проблеми. Є проблеми з технікою, яка застаріла і шкодить лісу. Є проблеми з лісовими дорогами, яких дуже мало, і які треба будувати. Є проблеми із захаращеними лісовими потоками. Але над цим ми працюємо. Щоденно і всебічно.
— Доводиться чути, що допоки ліс слугує ресурсом, крадіжки його не припиняться, хижацьке вирубування продовжиться. Подейкують навіть про створення на Закарпатті національного заповідника.
— Є така мова. Нікуди не дінешся — допоки існує ліс, знаходитимуться люди, які захочуть скористатися цим добром у нечесний спосіб. Тільки за нашими офіційними даними, щороку в нас виявляється до 2,5 тисячі кубометрів самовільних вирубок. Ми з цим явищем рішуче боремося, посилюючи лісову охорону, залучаючи громадськість, правоохоронні органи. Багато хто за ці крадіжки покараний, відсторонений від роботи.
Багато лісових господарств — такі, наприклад, як Ясінянське Рахівського району або Свалявське, наглухо закрили лісові дороги, через які не пробитися крадіям, бо в горах взагалі обмаль доріг. Є чимало інших прикладів, коли в нашому краї перекрили шлях злодіям. Однак тут ще немало роботи, і ми про це кажемо чесно.
Однак заявляти, що Закарпаття треба зробити суцільним національним заповідником — це надто сміливо. Ліс — це ресурс, який відновлюється. Бо треба з лісу робити меблі, треба людям дати роботу, заробітки, щоб вони тисячами не їхали за кордон. Треба їм дати дрова — навіть з огляду на проблему енергозбереження.
Ліс — жива істота, його треба відновлювати й використовувати в господарстві. Якщо його не відновлювати і не збирати, він через 100 років буде валитися і гнисти. Це так, ніби засіяли пшеницею і кинули її напризволяще.
Я хотів би, щоб все робилося в інтересах держави, в рамках законодавства. Запровадили ми жорстку систему аукціонів — користуйся ними, відкрито, легально, прозоро продавай і купуй лісові матеріали. Тоді не треба буде носитися з ідеєю національного заповідника.
— Якось довелося почути, що свого часу Мурга прийняв у Хусті занепале тоді лісове господарство і вивів його в одне з найкращих в області. Що ви зробили там?
— Це було давно. Нічого я не зробив. Просто зумів зацікавити людей в роботі й працювати з ними. Щодня спілкувався з людьми, пробував підняти їм оплату, хоч це було дуже не-
просто. Водночас треба було працювати більш ефективно, використовувати всі ресурсні можливості й пускати їх в правильне русло. Я тоді не шукав варіанта, щоб мені братися за якусь особливу справу. Я тоді шукав, як забезпечити переробку на верхньому складі. Вишукував моменти, як при заготівлі більше дістати ділової сировини, яка має вищу вартість, виходячи з того, що людям треба дати зарплату, зацікавити їх роботою.
Щоб мати успіх, людям треба створити умови, показати перспективу, напрямок, аби чоловік бачив завтрашній день, мав соціальний захист, захист керівника, який готовий допомагати будь-коли. А ще людей необхідно забезпечити нормальною технікою, яка полегшила б їхню працю. Словом, ще раз кажу, треба створити умови, щоб людині цікаво працювалося, було задоволення від праці. Людям треба було створити умови навіть на лісистих ділянках, щоб було де обігрітися, нормально пообідати. Навіть, щоб за ними вчасно приїхала машина.
— І це все вдалося?
— Думаю, що вдалося.
— Цей досвід ви проектуєте на нинішній час?
— У нас є прекрасні керівники господарств, які знають, що треба дати людині, аби їй добре працювалося. У нас нині в середньому лісівник отримує майже 5 тисяч гривень зарплати. Бригади, які трудяться на заготівлі, або ті, що працюють у лісі на серйозній техніці, заробляють 12—15 тисяч гривень щомісячно. Хіба це не стимул для працівника лісу?
— Ваша позиція цікава. Людина, людина і ще раз людина, про яку ви думаєте і дбаєте.
— Все залежить від людини. Якщо людина матиме достойну зарплату, якщо людина бачить завтрашній день, що в неї день буде стабільний, повірте мені: в нас буде все добре. Якщо людина відчуватиме, що сьогодні немає зарплати, завтра йому треба думати, як нагодувати сім’ю, як заплатити за газ — діла не буде.
Люди сьогодні стають іншими. Розгортається висококультурне виробництво, приходить нове покоління — виховане, освічене. І з цим треба рахуватися.
— Закарпаття завжди славилося своїми меблями. Враховуючи реформування вашої галузі, переорієнтацію на внутрішній ринок — чи скоро ми побачимо нові розроблення закарпатських меблярів?
— Ну, це вже треба говорити з підприємцями. З тими, хто має відповідну технічну базу, певний досвід меблярства і підготовлених людей. Ми ж готові їх забезпечити добротною сировиною, створити хороші умови для розвитку підприємництва. Проте і зараз у нашому краї є прекрасні і потужні підприємства зі світовим іменем, які тісно працюють з нами. Скажімо, мукачівські «Ено-меблі», «Фішер» та інші. Народжуються нові фірми, які працюють на кінцевий результат. Думаю, що років з п’ять — і Україна матиме чудесні меблі, які не поступатимуться якістю румунським, італійським, шведським виробам, а за ціною — будуть абсолютно доступні нашому споживачу.
— І останнє запитання. Сьогодні органи місцевої влади, спираючись на ідею місцевого самоврядування, хай повільно, але набирають авторитет і вплив у багатьох гранях нашого життя. Чи спираєтеся ви на їх підтримку? Чи працюєте разом з ними, щоб зберегти і примножити лісові багатства Закарпаття?
— Ось останній факт. Недавно працівники Рахівської районної державної адміністрації на чолі з її головою Павлом Басарабом та районними депутатами вийшли в ліс і власноручно посадили десятки молодих дерев. Хіба це не свідчить про їхнє щире зацікавлення лісовою справою? А якщо говорити про більш широке співробітництво, то нині ми одержуємо вагому допомогу від сільських та районних громад в охороні лісу, в тотальній мобілізації людей на боротьбу з самовільними вирубками, підтриманні розвитку шкільних лісництв, організації постійного чергування в лісах області рейдових бригад. А що вже казати про будівництво лісових доріг чи розвиток побічного лісокористування, то тут без допомоги районних і сільських рад ніяк не обійтися.
Це ще раз говорить про те, що в нашому краї збереження і примноження лісових багатств — справа не тільки обласного лісомисливського господарства, а фактично кожної людини.
Тож недаремно в нас побутує закон: спочатку посади дерево, виплекай його, а потім думай про набуток.

Бесіду вів Анатолій КРАСЛЯНСЬКИЙ.

 

 

 

 

 

 

 

 

На знімках Юрія ПЕРЕБАЄВА та Андрія  НЕСТЕРЕНКА — краєвиди Закарпатської області.