Вікторія Сюмар — це одне з тих нових облич в українському парламенті, яких так несамовито чекав народ після революційних подій 2014-го. Вона — із майданівських активістів, які стали уособленням оновленої політичної когорти «Народного фронту» при обранні Верховної Ради VІІІ скликання, йшла під № 7 у партійному списку.
Громадський діяч, відома журналістка з незаплямованою репутацією, працювала позаштатним кореспондентом радіостанції «Голос Америки» в Україні, вела політичні програми на «Громадському радіо», друкувалася у «Дзеркалі тижня», «Телекритиці», «Українській правді»... Під час посилення цензури в 2004-му прийшла працювати у «третій сектор» — правозахисну громадську організацію «Інститут масової інформації» (ІМІ), яку очолювала у 2005—2014 роках. За часів президентства Віктора Ющенка була членом громадської ради при Комітеті Верховної Ради України з питань свободи слова, Національної комісії з утвердження свободи слова та розвитку інформаційної галузі при Президенті України.
У найтяжчі для країни часи в. о. Президента Олександр Турчинов призначив Вікторію Сюмар заступником секретаря Ради національної безпеки і оборони України (лютий 2014-го). А вже в листопаді того ж року за версією журналу «Фокус» Вікторія Сюмар посіла 12-те місце у рейтингу «100 найвпливовіших жінок України». Нині вона — заступник голови фракції «Народний фронт» та голова Комітету Верховної Ради України з питань свободи слова та інформаційної політики.
— Вікторіє Петрівно, розкажіть, будь ласка, чим наповнене ваше життя поза стінами парламенту, про свою сім’ю, батьків, захоплення...
— Моя сім’я — це моя дочка. Їй тринадцять з половиною років. Їй і присвячую кожну вільну хвилину. Це моя розрада...
— Тринадцять років — дуже складний підлітковий період, який вимагає від батьків особливої уваги до дитини. Ваша донька потребує такого особливого нагляду з вашого боку?
— Теоретично, наче й потребує. Але у мене таке відчуття, що вона ще зовсім дитина. Хоча — надзвичайно самостійна. Дочка і сама до школи збирається, і сама приходить, і самостійно виконує якусь домашню роботу. У цьому сенсі вона має повагу до працюючої мами і завжди намагається допомагати.
— Відпустки також проводите разом з нею?
— Так. Ми часто їздимо в Трускавець, до моїх батьків у Вінницьку область. Останній раз відпочивали, катаючись на лижах минулої зими, разом з її двоюрідною сестричкою і ріднею.
— Про своїх тата й маму розкажете? Чим живуть батьки народного депутата?
— Батьки мої пенсіонери. Мама любить сільське господарство, увесь вік пропрацювала агрономом, дуже проста людина. Вона з татом живе своїм господарством, городом, разом вирощують нові види рослин. Їм це подобається. На пенсії з’явилося більше часу, тож мама постійно експериментує з новими сортами помідорів, огірків...
— А як батьки ставляться до вашої нинішньої роботи?
— Переживають дуже.
— Коли у них гостюєте, не намагаються вам щось радити?
— Навпаки, у них до мене велика довіра. Весь час розпитують про депутатську роботу. Але водночас мама інколи не витримує, каже: «Коли ти вже, доню, звідти підеш, бо я дуже переживаю....» Зрозуміло, що це достатньо нервова робота і потребує чимало часу.
— А односельці батьків вам не дошкуляють? Знаєте, як буває, коли депутат з’являється в окрузі, приміром, то люди на нього намагаються виплеснути все своє невдоволення власним життям, владою, і байдуже, що депутат тут ніби й ні до чого?
— Таке часто буває — і на вулицях, і в установах, і в магазинах... Дякувати Богові, спілкування з населенням завжди відбувається коректно. Люди запитують і про війну, і про ситуацію у парламенті, і про те, що ти робиш. І це якось завжди коректніше, ніж ці наші «собачі бої» в залі Верховної Ради, де народні обранці один одного і обзивають, не розібравшись, і почубитися можуть...
— У вас є хобі? Якому своєму захопленню ви хотіли б приділяти більше часу?
— Я колись, у моєму попередньому житті (бо воно умовно ділиться на дві частини — до революції 2014 року і після), ходила на дискусійні філософські клуби, займалася інтелектуальною роботою. Мені просто були цікаві і політика, і сучасна філософія. А нині на це часу на порядок менше. Тож, скажімо так, моїм хобі, швидше за все, стала робота.
— А як же традиційні «жіночі ремесла»: вишивання, плетіння гачком та на спицях? Невже не полюбляєте?
— На це точно немає й хвилини вільної. Аби в мене вистачало часу перечитати всі документи, необхідні для роботи парламентарія. А це — величезні стоси проектів законів, супровідної до них документації, які доводиться вивчати фактично кожного вечора. І без цього не обійтися, щоб зрозуміти, що в тих запропонованих законах. Навіть книжки читати не лишається часу...
— Ви любите готувати вдома?
— До речі, готувати я люблю. Проте готуємо ми з донею, як правило, прості, але доволі смачні страви. Часто в нашому меню — запечені риба та картопля. До страв полюбляємо додавати багато сметани, це якась така наша вінницька традиція. Готуємо різні соуси, експериментуємо з ними, вигадуємо нові. Причому дочка також полюбляє експериментувати на кулінарну тематику.
— Родинна фірмова страва у вас є? Поділіться рецептом...
— Погано на це реагують, коли я про це розповідаю...
— Чому?
— Тому що ми любимо... лосося, запеченого у шампанському! Усі кажуть: о-о-о-о! Це так розкішно! Насправді ми не так часто собі дозволяємо цю страву, але, повірте, це дуже смачно.
— Розкриєте секрет?
— Залюбки. Цей рецепт ми знайшли в одній британській енциклопедії. Отже, смажиться цибуля, потім додається небагато часнику. Коли вони трохи підсмажаться, у пательню додаються вершки, а вже потім — півсклянки шампанського. У цей соус викладається риба — лосось — і тушкується до готовності. Зовсім недовго. Виходить апетитно. Смак досить несподіваний і неймовірний. Дуже раджу!..
Розмову вела Ірина ЛЬВОВА.
Фото Сергія КОВАЛЬЧУКА (з архіву «Голосу України»).
Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.
